Афганістан: дружба на крові

Майже 25 років тому закінчився вивід військ СРСР з Афганістану. Для чиновників та істориків - це справа, яка вже давно минула. Але не для тих, хто воював у тій, Богом забутій країні. Для радянських воїнів непривітна держава стала країною контрастів. Вони пізнали ціну справжньої чоловічої дружби, але відчули і жагучий присмак болю, який неодмінно супроводжував гірку звістку про загибель побратимів. Про все це кореспонденту розповіли троє друзів-афганців...

Про протез і «добрих» людей

Куликівець Сергій Астахов опинився в Афганістані одразу після призову до армії. Потрапив до автобату. Батьки навіть спочатку не знали, де служить їх еин. Але невдовзі звістка надійшла, щоправда, не зовсім втішна.

«Напередодні Нового року, 31 грудня, ми супроводжували обоз з м. Хайратон на Кабул, - розповідає Сергій, т і раптом моя машина наїжджає на 'мину. Дякувати Богу, я її зачепив лишень заднім мостом авто, і тому лишився живим: вибухом мене жбурнуло на скелю. А от у машині, яка рухалася позаду, двоє людей загинули».

Сергій втратив свідомість. Опритомнів лише у вертольоті, який допрайляв його до шпиталю. Звісно, батькам одразу дали звістку. Мовляв, не хвилюйтеся, ваш син живий, от тільки травмований. В Афгані. Чого їм коштували ті новини - тільки Богу відомо.

Вже 2,5 роки потому хлопець із черговим пораненням повертався до рідної Куликівки. Щойно 3 військового шпиталю. Тримаючи у руках ціпок, афганець повільно шкутильгав вулицею. Звісно, чутки про це дісталися його домівки значно раніше. От тільки «добрі люди» переповіли його матері, що у Сергія замість ноги протез. Не тямлячи себе від горя, мати вибігла назустріч синові, впала навколішки і зі сльозами на очах обмацала....живу ногу. Цих коротких секунд вистачило, аби жінка повністю посивіла.

Афган - не місце для боягузів


Уродженець Городні Олександр Волошко до Афганістану потрапив зрілим 36-річним офіцером. Служив у 108-й мотострілецькій дивізії. Каже, лишень в Афгані навчився складати справжню ціну людям. «Там все було як на рентгені. Якщо людина - боягуз чи негідник, то це видно одразу. Бувалі вояки таких солдатів, відправляли додому першим літаком, - розповідає, - і щоб, не дай, Боже, не загинули самі або не підвели товаришів. Тому в нас було так мало полонених. За 9 років війни таких було близько 280 осіб. 80 з них - українці. Більша, частина людей потрапила у полон тяжко пораненими».

А ще Олександра Волошка дивували витримка і вміння у будь-якій ситуації прийти на допомогу товаришам. Своїх не кидали навіть тоді, коли доводилося визволяти тільки тіла.

«Тропа» - одна з перших операцій, в яких я взяв участь. Ми блокували місто Файза-бад, - згадує афганець. - Був важкий бій, командира тяжко поранили, трьох закривавлених - лейтенанта-артилерійського навідника та 2 солдатів - «духи» узяли в полон. Одразу операцію зупинили і оголосили по гучномовцях так, щоб було чути в найближчих кишлаках, вимогу видати солдат, інакше села знищать вщент. На жаль, живими хлопців ми більше не бачили. Наших солдат добили пострілами у потилицю, а лейтенанта катували. На його обличчі навічно застигла маска смертельного болю від численних ножових поранень, якими було вкрите все його тіло. Коли загиблих везли на базу, кожен, хто їх бачив, стискав кулаки і мовчки клявся помститися за смерть товаришів».

Про бахчу і "бочку"

Уродженець Городнянщини Олександр Ковальов в Афгані служив у складі 345-го повітрянодесантного полку. «Доля так «пожартувала», - сьогодні, невесело посміхається він; - що я летів туди, у свій 18-й день народження. Навічно врізалося в пам’ять те, як транспортним літаком нас доправляли до Кабула. Відчуття були такі, як в аквалангіста при глибокому зануренні: від перепаду тиску «аж очі на лоба вилізали». Ще «краще» стало, коли літак різкою «бочкою» (фігура вищого пілотажу. - Ред.) пішов на посадку. Це робилося, щоб його не збив ворог. Долетіли ледь живими». Але часу на оклигання не було зовсім. Одразу почалася підготовка, а потім і перший бій. Прізвище першого побратима, який загинув у нього на очах Олександр Ковальов пам’ятає дотепер: «Був у нас татарин Саїдов, він мав вже їхати додому. Але...У ПанджшєрсЬкій ущелині нас міцно Затиснули «духи». Територія була відкритою, не було де сховатися і проскочити. Аби ми, молоді бійці, змогли це зробити, Саїдов відволік на себе увагу ворога.

У цій чорній смузі траплялися і світлі плями. Одного разу довелося виконувати бойове завдання поблизу м. Пагман. «Ми сиділи три доби «на точці», блокуючи ущелину. Не було з собою ані води, ні їжі, - згадує Олександр Ковальов. - Хоч каміння ковтай! Вночі нам дозволили залишити місцевість. Йдемо і раптом потрапляємо на бахчу, де повно соковитих динь та кавунів. Яку насолоду ми відчули, коли розбивали плоди і пили сік! Це були найсмачніші ласощі в моєму житті!»

Для тих, хто пройшов вогонь Афгану, закони чоловічої дружби - непохитні. «Коли бойовий побратим потрапляє в біду, якщо можу допомогти хоч чимось, неодмінно це зроблю, - говорить Ковальов. З ним - погоджуються і решта друзів. - Та як можна сказати «ні» такій людині, навіть якщо ми разом не служили?! Ми проливали кров, і тому подати руку допомоги афганцю -справа честі!»

Єлизавета Максименко, газета "Чернігівщина" №7 (387) от 14.02.13

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: