«Мамо, подивись, – простягає іграшку син. – Ні, подивись руками»

Серед ваших знайомих є люди незрячі? Як їм живеться у нашому складному світі? Хто підтримав їх, допоміг долати біду? І взагалі — як склалося їхнє життя?
Розповідь голови правління Прилуцької організації Української організації сліпих Ніни Іванівни Таран про Марину Ільїну мене глибоко вразила, і я попросила Марину Вікторівну про зустріч.

«Мамі принесли мене годувати, а я не розтуляю очей. Думали, сплю»

— Яка ж ви гарна! — не втримуюсь, побачивши високу струнку жінку в темних окулярах. — Та вас на конкурс краси треба посилати!
— Спасибі! — усміхається Марина. — Мені вже 27 літ. Мабуть, запізнилася.
— А це ж хто така, уся в рожевому? — милуюся дитинкою.
— Моя хрещениця Настя, донечка молодшої сестри Оксани. Познайомтесь. Прийшли до нас у гості. Ксюша закінчила Сумський аграрний університет за фахом фінанси. Працює бухгалтером.
— Ми тут щодня буваємо, — бере Оксана донечку на руки. — Тут моя бабуся, мама з татом, Марина з Володею і Ванею. Провідуємо їх, допомагаємо.
— У нас дружна сім'я, — каже Марина. — Ми завжди разом.
У домі чистота й порядок. Сяє вогнями новорічна ялинка.
— Я народилася у вісімдесят п'ятому році, — розповідає Марина. — Що зі мною щось негаразд, зрозуміли не зразу. Принесли мамі годувати. Смокчу груди, а очі заплющені. Вирішили, що сплю. Наступного разу те ж саме. Пізніше вже сказали, що все не так просто. Народилася я без очних яблук. Вага хороша — 3860 грам. Ходити у вісім місяців почала. А очей не було. Куди тільки не возили мене батьки! Москва, Пітер, Одеса, Київ... Усе без толку. Пропонували відмовитись від сліпої дитини, але у мене золоті батьки. Вони вклали в мене стільки праці і любові, що, переконана, в здорових дітей не вкладають.

Звісно, вони спочатку не знали, як з такою дитиною спілкувалися. Що з нею робити. Як буває в таких випадках? Можна дитину оточити гіперопікою, залюбити її і тим самим приректи на повну безпомічність. Можна її виховання скинути з рахунку. Нагодувати, одягти, а, далі — як дасть Господь. Мої ж мама і тато вибрали найправильніший шлях, виховуючи мене як нормальну здорову дитину, прислухаючись до моїх думок, бачачи в мені людину.
Мама вчила мене прати, прасувати, куховарити, обслуговувати себе в побуті. Тато, він мій кумир, читав мені книжки, багато з яких я пам'ятаю досі. А шість книг «Волшебника Изумрудного города» Волкова вже прослухав мій син Ваня. Сьогодні вже є електронні книги, чого не було в моєму, дитинстві. Тато купив пластмасову абетку, і в п'ять років я вже знала усі букви, складала з них слова. І таблицю множення знала.
Мені було три роки, коли народилася Ксюша, сестричка. Далі ми росли вже разом.
Багато часу приділяли мені дідусь і бабуся; Пам'ятаю, дідусь ловив курочку, кликав мене:
Іди, я покажу тобі курочку. Оце в неї крильця, оце лапки, оце шишка на голові. А в півника — гребінець. Погладь рукою. Знатимеш, чим вони відрізняються одне від одного. Не бійся, погладь.

Бабуся розповідала казки, вчила молитися, читати молитви, вірити в Бога.
Я росла, як звичайна дитина. До пори до часу не підозрювала, що не така, як усі. Грала у війнушку, каталася на велосипеді... Пізніше, коли вже народила сина, почала замислюватись і стерегтися, щоб не напоротись на щось, не нашкодити собі. Бо в мене дитина, за яку я несу відповідальність.
Вдячна батькам, які підготували мене до життя. А ще за те, що після довгих роздумів і вагань віддали мене до Київської школи-інтернату для сліпих дітей. Було мені тоді шість років.

У Києві, в школі-інтернаті

— Сьогодні, ставши матір'ю, розумію, як непросто було їм відвезти мене до Києва. Це перша наша розлука. У Києві у нас жила родичка, бабуся Зіна, рідна сестра мого діда Володимира Миколайовича. Добра людина, вона часто провідувала мене, везла до себе на Борщагівку на вихідні. І тато з мамою часто приїздили, брали мене додому.
Ученицею я виявилася здібною, мене після підготовчого класу перевели не до першого, а відразу до другого.
Дванадцять років навчання в школі-інтернаті на Подолі згадую з теплотою і вдячністю. Там я ходила до драматичного гуртка і так цим захопилася, що захотіла стати артисткою і тільки артисткою. Сказала про це батькам. Вони не заперечували. Артисткою — це добре, сказали. Вивчишся, а чи буде робота? А треба ж думати про кусок хліба. Та ще й з маслом. Вирішувати тобі. Театр — прекрасно. Це висока культура, духовність. Але є життя, в якому не все так просто.
Вчилася я добре. Прикра випадковість не дозволила одержати золоту медаль. Після школи вступила до приватного коледжу, одержала спеціальність медсестри-масажиста. Ще в роки навчання робота масажиста дала мені перші гроші, що дозволило не брати їх у батьків.

У школі-інтернаті я зустріла і свого майбутнього чоловіка. Що є серед учнів такий собі Вова Ільїн, знала з четвертого класу. А познайомилися ми вже п'ятнадцятирічними. Дружили, зустрічалися. Це була справжня спорідненість душ. У Володі теж були проблеми з зором і дуже непросте життя. В дитинстві він жив у бабусі в Сергіївці. Це село Прилуцького району. Вчився там у школі. Далі були Прилуки, Київський інтернат, Киргизія. Познайомилися ми, коли він повернувся з Киргизії до нашої школи-інтернату.

Синок, сонечко

— Пам'ятаю той день, коли Вова сказав:
— Я хочу, щоб ти стала матір'ю моїх дітей.
13 вересня 2003 року ми вперше поцілувалися. А побралися тільки через три роки, у 2006-ому. 4 серпня було наше весілля. Біла сукня, фата і ми, щасливі і закохані.
На той час я вже вступила до Київського педуніверситету імені Драгоманова, на факультет корекційної педагогіки, спеціальність — дефектологія. До речі, на стаціонар. Володя ще рік вчився в тому ж медичному коледжі, який закінчила я.
Як було в університеті? Добре. В школі-інтернаті я освоїла шрифт Брайля, але у 2006 році були вже комп'ютер, література в електронному варіанті. І були друзі, які підтримували і допомагали.
На першому курсі я завагітніла і 26 грудня народила сина. Виписалися ми з пологового будинку 31 грудня. Того дня мій Володя подарував мені золоті сережки. Сказав:
— Це тобі за сина.
На сімейній раді вирішили, що в декретну відпустку піде мама, а я продовжу навчання. Годувала синочка до одинадцяти місяців. Курсувала між Прилуками і Києвом, стараючись всюди встигати. Володя вже повернувся до Прилук, влаштувався на роботу. Підтримка чоловіка і батьків давала сили.

Після народження сина я дуже поправилася. Змиритися із зміною зовнішності не могла. За півроку скинула 30 кілограмів ваги. Запитаєте, як? Треба їсти меншою ложкою і повільніше. Не ковтать швидше-швидше, а бутерброд з чаєм їсти 20 хвилин. Ось і весь секрет.
А ім'я синові мені подарував Господь. Я ще вчилася в коледжі, коли наснився дуже поганий сон. Врятував від небезпеки Бог, який прийшов до мене уві сні і сказав: «Усе в тебе буде добре, але пообіцяй, що сина свого назвеш Іваном». Так усе й сталося. Тепер живе на світі Іван Володимирович Ільїн. Його народженню раділи моя мама Валентина Василівна і тато Віктор Володимирович. Тато тоді жартував:
— Добре, що хлопчик. Набридло мені це бабське царство.
У Ванечки прекрасна пам'ять. У таких, як ми з Вовою, батьків, діти рано дорослішають. Синок в одинадцять місяців почав ходити. У п'ять років знає багато віршів. До Різдва ми з ним вивчили дуже гарну колядку. Син любить слухати казки. Вчу його запитувати, що означає незрозуміле слово. Буває, казки йому вигадую сама. Пам'ятаю, було Вані ще два рочки, їли ми манну кашу. Син ніяк не хотів її їсти. Ось і народилася казка про манне зернятко, яке десь високо літало, а приземлилося в його тарілку. Щоб знайти те чарівне зернятко, мусив синок з'їсти кашу.

А оце розчулив, коли на святі в дитсадку усі дітки цілували мам. А мій Іванко підійшов до мене і поцілував руку.
Колись ще зовсім маленьким пообіцяв:
— Мамочко, я, як виросту, буду носити тебе на руках.
Недавно я нагадала про обіцянку. А син на мить замислився і запитав:
— А як не підніму?
Сміх та й годі. Росте мій син.
Чи розуміє він, що я не така, як інші мами? Ось нещодавно несе мені щось із своїх іграшок.
— Мамо, подивись, — просить.
Я кивнула: гарна іграшка. А він:
— Ні, подивись руками.
Вже розуміє, що мої очі — то руки? Ще крихітного гладила його по обличчю, вгадувала риси свої і чоловіка. Ось цим син схожий на мене, а цим — на татка.
Жвавий хороший хлопчик. З татом і дідусем грає у футбол. З татом дарують мені квіти. Рідні мої, безмежно дорогі мужчини.
У чоловікові я не помилилася. Він добра людина, тонка і розумна. Ще з 15 років ходив розвантажувати вагони, щоб чимось мене порадувати. Пам'ятаю, коли прийшов до нас уперше, приніс мені цукерки, а іншим членам сім'ї — морозиво. І зараз старається заробити копійку, бо у нас — сім'я. Працює масажистом у реабілітаційному центрі і дитячому будинку. У нього, як і в мене, перша група інвалідності. А почуття відповідальності за мене і сина у Володі дуже високе.

Артемко став рідним

— У Прилуках таким людям, як я, знайти роботу важко. В педуніверситеті я здобула спеціальність дефектологія, ; тифлопедагогіка і практична психологія. Вчитель початкових класів шкіл для дітей з порушеннями зору. Практичний психолог спеціальних закладів освіти. Маю ж тільки чверть ставки як керівник драмгуртка у нашій організації УТОС. Робота цікава, але оплата...
І все ж я у пошуку себе. Знаю, що могла б допомагати дітям з проблемами зору.
Артемку Бодьку ішов другий рік, коли його батьки зателефонували мені і розповіли про свою біду. У хлопчика фактично із зором та ж історія, що й у мене. Я погодилася попрацювати з дитиною, допомогти знайти себе в житті, відбутися як особистості, на побутовому рівні навчити всього, що має вміти дитина його віку.
На перших порах Артемко не йшов на контакт. Я з ним розмовляла, давала до рук іграшку, пояснювала, що це. Далі ми вчилися прасувати, чистити картоплю. Розповідала, як треба допомагати мамі варити суп.
Пізніше ми почали писати букви.
— Не хочу, — ховав ручки Артемко.
— Тоді давай поїдемо в магазин, — пропонувала я.
Сідали на диван і... «їхали» до магазину. і — Що будемо купувати? — питала хлопчика.
— Хліб.
— Хліб коштує стільки-то. Давай порахуємо гроші, випишемо чек...

Іншого разу ми «ходили» на пошту. Так вчилися орієнтуватися у просторі.
З батьками хлопчика Іриною та Олександром ми стали друзями. Артемко вже давно рідний мені. Як другий син. Минулого вересня батьки за моєю порадою віддали хлопчика до Київської школи-інтернату, де вчилася я. Гадаю, з нього виросте справжня людина.
А це нещодавно зателефонувала жінка з Сокиринців Срібнянського району. Її Максимкові рік і сім місяців. Діагноз той самий. Попросила про допомогу. Починаємо працювати. З такими дітками треба робити це буквально з народження. Я можу допомогти. То чому б і не зробити добре діло?
Я все ще в пошуку себе. Хочу виростити сина розумною людиною. І сама відбутися як особистість.

* * *

Дорогий мій читачу! Замислись на хвилинку. Людина сліпа з народження. Але яке красиве, наповнене її життя. Згадай про Марину Ільїну, коли тобі погано. Вчись у неї долати біду.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №3 (1393)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.