Заслужена артистка України Раїса Борщ піснею зцілює людські душі

Є люди, над якими не владний час. Це розумієш, дивлячись на тендітну Раїсу Борщ. І спочатку навіть важко збагнути, що ця чарівна жінка нещодавно відзначила 40-річчя творчої діяльності, впродовж якої вона збагачувала своєю творчістю мистецький простір Чернігівщини, багато гастролювала, створювала нові проекти, виборювала престижні нагороди, а головне – пропагувала мистецтво рідного краю. Звісно, «Деснянка вільна» не змогла оминути увагою цю подію, тож і зустрілася з Раїсою Миколаївною.

У чарівній країні дитинства

З’явилася на світ майбутня заслужена артистка України в селі Атюша Коропського району в сім’ї сільських вчителів. Рідне село здавалося маленькій Раїсі особливим, адже чи не щодня з усіх усюд лунав веселий або ліричний спів. Мала гарний голос і мама майбутньої артистки.
– Від народження я чула її колискові, звучали вдома і народні пісні, – каже Раїса Борщ. – Коли навчалася у старших класах, співи у нас викладав талановитий педагог Анатолій Малій, який досконало володів баяном. Він акомпанував, а ми співали.
Художньою самодіяльністю керувала мама артистки Ніна Михайлівна. Вона навчала грі на гітарі та співу сільських дітей, вела драматичний гурток і ставила відомі п’єси українських письменників.
Хоча Раїса любила співати, змалечку її приваблювала лікарська справа, вона навіть задумувалася про медичну освіту:
– Пам’ятаю: ще маленькою приходила до аптеки, і ледь дістаючи підборіддям до прилавка, довго розглядала блискучі інструменти, різні коробочки та ліки.
Зрештою Раїса не стала цілителем людських тіл, вона майстерно лікує душі мистецтвом.

Підкорюючи музичний Олімп

На професійний вибір вплинула і старша сестра – студентка Чернігівського музичного училища.
– Коли Наталія приїжджала додому на канікули, привозила з собою бандуру. Мене настільки вабив цей чарівний музичний інструмент, що самій захотілося навчитися грати. Як настав час обирати життєву стежину, разом із сестрою підготували програму, і я теж склала екзамени до музичного училища, – розповідає далі пані Раїса. – Я завжди з теплотою згадую свою вчительку Ганну Салтикову. Під її керівництвом я почала професійно оволодівати бандурою.
Врешті-решт у дівчини все вийшло, бо, окрім нестримного бажання вчитися, мала талант від Бога.
– У студентські роки разом із подругами-однокурсницями була учасницею тріо бандуристок, яким керувала Марія Поклад. Із концертами ми виступали як на Чернігівщині, так і за її межами.

В училищі доля звела дівчину з майбутнім чоловіком Миколою Борщем, який повернувся на другий курс після армії.
– Він мав чудовий голос, був громадським активістом, добрим, щирим хлопцем, – тепло усміхнулася пані Раїса.
Після закінчення училища закохана пара отримала рекомендації до столичної дер¬жавної консерваторії. Роки навчання у Києві теж були бурхливі і цікаві. Вони запам’яталися численними творчими поїздками. Як і під час навчання в музичному училищі, пані Раїса разом із подругами співала в складі тріо бандуристок, яке мало неабиякий успіх.
– У консерваторії я навчалася у професора, народного артиста України Сергія Баштана. Під його керівництвом пройшла справжню академічну школу гри на бандурі. А після консерваторії разом із чоловіком отримали направлення на роботу до Ніжинського педінституту ім. Миколи Гоголя на кафедру музики і співів. Там і відбувалося наше професійне становлення як педагогів та музикантів, – зазначила пані Раїса.
У навчальному закладі вона створила клас бандури, а згодом – ансамбль бандуристів, який у 1982-му році став лауреатом Всеукраїнського телевізійного фестивалю-конкурсу «Сонячні кларнети», а ще відкривав звіт творчих колективів Чернігівщини в Палаці «Україна» в Києві.

Через деякий час подружжя Борщів запросили на роботу до Чернігівського музичного училища. На переїзд Раїса та Микола погодилися у 1986-му році.
– Нині в училищі відчуваю себе, ніби вдома. У нас прекрасний директор Володимир Суховерський, який оточує увагою всіх, а це дуже важливо. Тут уже понад 20 років я керую капелою бандуристів «Зачарована Десна». Цей колектив – лауреат всеукраїнських конкурсів бандурного мистецтва, зокрема імені Остапа Вересая, – не приховує гордості пані Раїса.
Також Раїса Борщ тривалий час на громадських засадах була керівником і учасницею тріо бандуристів «Журавка», з яким неодноразово підкорювала різні музичні висоти та багато гастролювала, зокрема в Росії, Латвії, Чехії, Швеції, Польщі, Німеччині та ще багато де.
А у 2010-му році Раїсу Борщ з її чоловіком призначили керівниками капели бандуристів імені Остапа Вересая Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм.
– Наш творчий тандем вважаю дуже вдалим. Чоловік хормейстер, а я бандуристка з хорошою хормейстерською школою. В студентські роки я співала в хорі під керівництвом народного артиста України Павла Муравського і часто виконувала сольні партії. Ця школа мені завжди в нагоді. Ми з чоловіком формуємо репертуар капели, робимо оркестровки, аранжування та обробки українських народних пісень. Ось нещодавно за підтримки багатьох небайдужих людей вийшла моя перша репертуарна збірка для ансамблів і капел бандуристів. І мені приємно, що рукописні праці нарешті вдалося так чудово оформити.

Ще надовго вистачить запалу

Нещодавно в обласному центрі відбувся великий ювілейний концерт Раїси Борщ із нагоди 40-річчя її творчої діяльності.
– Хотілося просто зробити чудову програму. Її квінтесенція – класика і народна пісня. Прагнула показати, що на бандурі можна грати не лише народну музику, а й класику. Звучали твори Бетховена, Моцарта, Лисенка, Шуберта. Також виступали мої студенти – лауреати міжнародних і всеукраїнських конкурсів. А особливо мені приємно, що співали ми сімейним тріо – я, чоловік і 8-річна онука, – зізналася Раїса Борщ. – Радію, що Оленка продовжує сімейну традицію. Нині вона навчається у моєї колежанки, талановитого педагога Любові Бредько у Черкасах. Хоча дитина опановує бандуру лише другий рік, помічаю, що багато чого їй вдається. І це щастя для мене.
А наприкінці зустрічі артистка висловила сподівання, що з часом академічне мистецтво посяде належне місце в суспільстві:
– Мені б хотілося, щоб у країні більше приділяли уваги справжньому мистецтву, проблемам бандуристів, які потребують нових якісних інструментів. Коли є умови для роботи, хочеться творити.

Ірина Осташко, тижневик «Деснянка вільна» №97 (396), фото Віктора Кошмала

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.