• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Ампутувати ноги я не дозволила. Якщо вже на той світ, то на своїх»


«Ампутувати ноги я не дозволила. Якщо вже на той світ, то на своїх»

Горой Радянського Союзу Людмила Кравець
День захисника Вітчизни, який ми святкуємо сьогодні, — гарна нагода, аби привітати солдат минулої війни, вклонитися їм за ратний подвиг. З роками їх меншає серед нас, відходять герої за межу вічності. Встигнути б, не запізнитися сказати їм наше спасибі.
Із санінструктором роти Героєм Радянського Союзу Людмилою Степанівною Кравець, що пройшла війну від першого дня до останнього, ми познайомилися у приватному медичному реабілітаційному центрі «Вітал» у селі Андріївка Чернігівського району. Розмова з героїнею здалася такою цікавою, що захотілося переповісти її вам.

«У голод тато зняв з мене золоті сережки і купив за них булку хліба»

— Сама я з Запорізької області, село Кушугум, — каже Людмила Степанівна. —14 березня 1921 року народилася.
Нас у батьків шестеро було — чотири дочки і двоє синів. Тато Степан Олексійович машиністом працював. Залізничникам до революції добре платили. Пам'ятаю, у мами Агафії Максимівни повний прискриньок золота був — сережки, кільця, перстень, брошки... Я ще зовсім маленька, а у вухах — золоті сережки. А як почався голод, усе пішло на продукти. Держава тоді викачала з населення усе золото— треба було купувати за кордоном обладнання для промисловості. Гроші нічого не коштували. Пам'ятаю, як тато зняв з мене сережки і приніс за них булку петльованого хліба. Мама розділила його на маленькі кусочки і дала кожному з нас. Я не встигла ще донести до губ той кусочок, як менший брат Петя вирвав його з моїх рук і проковтнув. Плачу, але більше хліба нема...

У голодовку померли мої сестри Антоніна і Наталія. Лежали у світлиці і кликали маму. Досі чую їх голоси...
Я вже казала, що батько добре заробляв і на околиці Запоріжжя (тоді місто називалося Олександрівськ) побудував дім з червоної цегли. Сім'я ще й не переселилася в нього, як тато на роботі травмував око. Довелося продати будинок, але ока так і не врятували, витекло. З того часу тато працював на ремонті паровозів.

На фронт попросилася сама

— Після семирічки я подала документи до Запорізького залізничного медичного технікуму. Вчилася я добре і була впевнена, що вступлю. А конкурс — величезний. І мені за математику ставлять двійку!
Я не з боязких. Іду до директора.
— Це щось не те, — кажу.
— У школі я задачі рішала з піснею. У мене весь клас списував. А тут — двійка!
— Не хвилюйся, — заспокоїв директор. — Ми тебе візьмемо, як тільки когось відрахуємо. Ось почнеться навчання, відсіються.
Так і сталося. Але зарахували мене вже до дворічної медичної школи, де за два роки проходили трирічну програму. Вчилася я добре, була активна, усім цікавилась. Один раз навіть з парашутом з вишки стрибнула. Так сподобалося, що хотіла вступати до аероклубу. Та батько не дозволив.
— Закінчиш медшколу, а тоді куди хочеш, — сказав.

Дипломи нам видали в сорок першому. Почалася війна, і я зразу попросилася на фронт. Уже пішли воювати брати Василь і Петро. І я одержала повістку: третього липня з'явитися в госпіталь у Бердянськ. Незабаром госпіталь евакуювали в Омськ. Ми ще встигли проскочити, а наступний ешелон німці розбомбили.
Хочу на фронт. Вважаю, що там моє місце. Пишу рапорт з проханням направити мене в стрілецьку дивізію. У санітарній роті 874-го стрілецького полку 282-ої стрілецької дивізії і почалася моя служба. Тривало формування дивізії, готувалися їхати на фронт. У вільний від чергування час я ходила на заняття зі стрільби. Сказала собі: «Я повинна все знати і вміти, щоб у складній ситуації знайти вихід».
Наша дивізія воювала на Північно-Західному фронті. На Новгородській землі у сорок другому мене вперше поранили. У польовому госпіталі витягли осколок з правого плеча, підлікували і знову на фронт.

Новгородська область — край лісів і боліт. Там я побачила таке, що не зітреться з пам'яті до останніх днів життя. Села були спалені, від дерев'яних будинків залишилися самі димарі. Біля одного з них лежала купа обгорілих людських кісток. Фашисти зганяли людей до хат і палили їх живцем. Немов би відро крижаної води хтось на мене вилив. Ця зустріч з жорстокістю ворогів дала мені таку силу, що я перестала боятися. Нічого не боялася! Прагнула одного: рятувати наших бійців, виносити їх з поля бою, не дати померти від втрати крові. Доводилося перев'язувати поранених під ворожим вогнем, лежачи, притиснувшись до землі.
Найважче було в районі Старої Руси. Там торфові болота. Лежиш у воді, тільки спина суха. Солдати худі, а все рівно — важкі. Я ж маленька, худенька, тягну на собі пораненого, аж в очах темніє. На бугорку, під кущиком, лежачи, перев'язую...
Страшні були дні. Обоз із продовольством торф'яниками пройти не може. їсти нічого. Давали по два сухарики на добу. Коли проклали дерев'яні колоди по болоту, першим пройшов віз із боєприпасами, а далі вже привезли продукти.

До тяжких ран додалася газова гангрена


— Під Старю Русою мене тяжко поранили — в обидві ноги і праву руку. Саме йшли наші танки. Я підвелася з болота, щоб перев'язати командира роти Курбанова. І тут німецька автоматна черга прошила мене наскрізь. Я впала в болото. Комроти наказав своєму зв'язковому негайно доставити мене до санітарів, а вже потім прийти за ним.
У польовому госпіталі у мене виявили газову гангрену. Не дивно: у болотній воді вона виникає вмить. Лежу на операційному столі і чую, що начальнику госпіталю Дунаєвському доповідають: треба ампутувати обидві ноги. Було це 14 березня 1943 року, в мій день народження. Такий подарунок від фашистів. Лікарі пішли мити руки перед операцією, вважаючи, що я непритомна. А я все чую і прошу медсестру:
— Скажи Дунаєвському, не треба ампутувати. Як же жити без ніг? Та коли й помру, то з ногами.

Дунаєвський був прекрасним хірургом. Він зрозумів мене і сказав:
— Передайте Люсі докладемо усіх сил, щоб вона залишилася жива і з ногами.
Операція пройшла успішно. Пізніше медсестра розкаже мені:
— Дунаєвський поїхав на медичний склад клянчити для тебе цінний препарат.
Цінний препарат — це пеніцилін. Його тоді купували в Америки за золото. Може, він і врятував мене. Пеніциліном ліквідували осередки гангрени на ногах.
Продовжили лікування в тиловому госпіталі в Ярославлі. Де я брала сили, щоб витримати страшні болі, й сама не знаю. Поступово загоїлись рани. Треба було починати ходити. Лікар Варвара Дементіївна Соколова була непохитна:
— Милиць не дам. Інакше ти їх ніколи не кинеш, — сказала.
Почала я ходити. Непритомніла, падала. І знову ходила.
Коли сказали, що переводять в інший госпіталь — для тих, хто видужує, попросилася на фронт. На передовій нерви на такому взводі, що про усякі болі забудеш. Вирішила, там видужаю швидше.

Мене направили у запасний полк. Ходила ще погано, часто падала. Не могла зайти в їдальню — через контузію запах гарячої страви викликав рвоту. Дізнавшись про це, командир полку викликав до себе.
— Як ти сюди потрапила? — запитав. — Тобі додому треба.
Я розповіла. Спасибі, розпорядився видавати їжу сухим пайком.
Пізніше навчилася ходити, навіть бігала. Близькість фронту лікує краще лікарів.
Болотами й лісами вночі ми рухалися вперед, на захід, визволяючи рідну землю від фашистів. Ранених було багато. Скільком я врятувала життя за чотири роки війни — не скажу. Ніколи не рахувала. Така робота в санінструктора — рятувати людей під кулями.

Санінструктор Люся

Перша нагорода — медаль «За відвагу»

— Одержала я її за виконання спеціального завдання. Було наказано з нейтральної смуги прочитати через гучномовець листівку із закликом до німецьких солдат здаватися. У школі я вчила німецьку, але для надійності слова в листівці написала російськими літерами.
Ми пройшли через мінне поле, засіли в окопчику. Нерви на межі. Тремчу, але треба читати. І я почала:
— Mein Kinder!
На все життя запам'ятала ці слова: «Моя дитино!»
В окопчику ми просиділи до світанку. Була зима, холод страшенний. І тиша на нейтральній смузі. Напруга така, що збагнути важко. Так і чекаєш, чи не накриють шквалом вогню.
Пізніше агітатор із політвідділу переказував, що того ранку здалося 29 німців.
А в лютому сорок п'ятого вже в Німеччині довелося під кулями ворожих снайперів перепливати річку і тягнути на собі пораненого бійця. Могла загинути в будь-яку мить... Коли витягла, на вкритім кригою березі хлопці налили мені 100 грамів спирту. Я не п'ю зовсім, навіть у свято, а тут — довелося... Переодяглася в сухе і — не захворіла!

Підняла роту в атаку

— Розповім, як уже на підступах до Берліна 16 квітня я підняла роту в атаку. Місцевість відкрита. Ми на рівнині, як на долоні. Німці
— в трьох рядах траншей, б'ють по нас без перешкод. Ми ж лежимо, притиснуті до землі, відкрити вогонь по їх позиціях не можемо. Бачу, щось треба робити, інакше переб'ють усіх.
— Слухати мою команду! — передаю по цепу. Слідкую за переднім краєм і бачу, що справа з'явився наш танк. Німці переключають увагу на нього.
— Вогонь! Вперед! — даю команду.
Рота, а за нею друга й третя пішли в атаку. Весь батальйон пішов у наступ. Фашистів з першої траншеї ми захопили в полон. А друга і третя відійшли.

Отак я, старший сержант медслужби, виграла бій.
— Ну що ж, Люся, — сказав тоді один офіцер, — командуй нами й далі. Та я знала своє місце.
Щоб їх не принизити, запитую:
— Як на вашу думку, нам треба зайняти кругову оборону, окопатися?
— Так, твоя правда, — відповідають.
— От і займайтеся цим.
Тільки солдати окопалися, на нас пішли фашистські танки. Один ми підбили, інші повернули назад. І ми вже пішли по дорозі, наздоганяючи противника. Я бігла на своїх поранених ногах і не відчувала болю. Мабуть, від радості, що ось прорвали оборонний німецький рубіж, ідемо вперед, на Берлін.

За цей вчинок 31 травня з'явився указ про присвоєння мені звання Героя Радянського Союзу. Мені вручили орден Леніна і медаль «Золота зірка». Ще в мене три ордени Червоної Зірки, медалі. Є ювілейні нагороди. І звання тепер у мене — підполковник.
А Перемогу я зустріла в чині старшини у політвідділі 23-ої гвардійської дивізії. Не вірилося, що нарешті вона прийшла, наша перемога. Я все питала у начальника політвідділу:
— Скажіть, а це правда, що закінчилася війна?
Працювала на перших виборах Верховної Ради СРСР, їздила по військових частинах, перевіряючи, як іде підготовка до них. Мій мандат був підписаний самим Георгієм Костянтиновичем Жуковим.
Додому, додому...
— У політвідділі я познайомилася з капітаном Володимиром Ледвіним, за якого вийшла заміж. У сорок шостому його направили на навчання до військово-морського училища в Ярославль, а я поїхала додому, в Запоріжжя.

Перший наш син помер маленьким, не дожив і року. У 1951 році народився Валерій, через два роки — Ірина.
З чоловіком ми поїздили по країні. Жили у Владивостоці, Калінінграді, Дніпропетровську. Володимир Миколайович був морський офіцер, підполковник. Коли Хрущов провів скорочення армії, і багато офіцерів опинилися викинутими зі служби, чоловік пережив це дуже боляче. Усе курив, не випускав цигарки з рота. У шістдесят три роки він помер.
Війна зробила з мене інваліда. П'ять поранень, важка контузія не могли не позначитись на здоров'ї. Лікарі Ленінградської військово-медичної академії діагностували в мене емфізему легень і порадили поміняти Запоріжжя, де загазоване повітря, на інше місто. Я записалася на прийом до голови Ради міністрів України Олександра Павловича Ляшка. У Києві нам дали хорошу квартиру. Там я й досі живу.
Виросли діти й онуки. Уже 17 літ правнучці. Син закінчив Харківський авіаційний інститут. Живе і працює в Запоріжжі. Дочка — лікар-рентгенолрг, на пенсії, живе в Америці. Її син Юрій — зі мною в Києві, а його дочка Настя, моя правнучка — у бабусі Іри за океаном.

Я ж оце підліковуюсь у «Віталі». Тут дуже гарно, як у санаторії. Люди уважні, кваліфіковані. П'ятиразове харчування — яку найкращому ресторані. «Вітал-центр» заслуговує найвищих оцінок. Почуваю тут себе, як удома.
Син телефонує щодня, дочка теж дзвонить. Онук з невісткою провідують. Ось і на день народження обов'язково приїдуть.
— Міжнародна громадська організація «Федерація жінок за мир в усьому світі» визнала вас жінкою 2010 року, — кажу.
— Так. Навіть вручили нагороду «Жінка-герой».
— Кажуть, ви прекрасно водили авто...
— Ой, я відчайдуха! — сміється Людмила Степанівна. — Перша моя машина — «Запорожець». Мені її дали як інваліду першої групи. Потім був «Москвич», а далі — «Волга», яку я дуже любила. Світла, красива. За кермом почувала себе впевнено, швидкості не боялася. З дітьми їздила по звивистих дорогах Кавказу і Криму. Прекрасні відчуття! А чоловік Володимир Миколайович не любив водити авто, казав: «Це не моє». «Волгу» я подарувала онуку. У нього тепер іномарка. Не знаю, правда, яка саме.

— Вперше розмовляю з жінкою — Героєм Радянського Союзу. Та ще й санінструктором. Не знаєте, скільки вас удостоєно найвищої нагороди?
— Не знаю. Мабуть, були. А що залишилася я одна, то це вже точно. Довго живу...
— У вас чудова пам'ять. Слухати вас — одне задоволення...
— Пам'ять справді хороша. А ось ноги не хочуть ходити. Бачите, я з двома палицями пересуваюсь. Що ж, поранення було важке, глибокі шрами — тому нагадування. Та вже й вік солідний. Що дожила до таких літ, то, може, мед допоміг. Років сорок тому добра людина порадила щоранку за годину до сніданку їсти по чайній ложці меду. Відтоді я роблю це. І переконалася мед — найкращі ліки для мозку, серця, судин. Спробуйте! Слово честі, дякуватимете мені.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №8 (1346)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: День захисника Вітчизни, війна, Людмила Кравець, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект