Наш мандрівник вже стоптав на Кавказі дві пари взуття!

Після сходження на Ельбрус і короткочасного відвідання Північної Осетії мій шлях пролягу Центральний та Східний Кавказ - у Гірську Інгушетію, Чечню і Дагестан. Ці три республіки вже півтора десятиріччя вважаються "гарячими точками" на карті Кавказу. Але зауважу, що людина - раб власних стереотипів. Справжній стан речей тут значно інший, ніж це здебільшого подається у ЗМІ. Людині, яка приходить на Кавказ не зі зброєю, а з миром, боятися немає чого - вона зустріне надзвичайну гостинність і увагу до себе з боку місцевих жителів. Я в цьому переконався.

«Не имей сто рублей…»

На Кавказі я далеко не вперше і тому маю тут чимало друзів і знайомих. Один з них - директор Ассінсько-Джейрахського історично-природного музею-заповідника Аліхан Дозарієв приймав мене в Інгушетії. Завдяки Аліхану я по-справжньому пізнав історію республіки упродовж шести днів, перебуваючи в Гірській Інгушетії. Скелі, стародавні інгуські башти і фортеці, гірські річки і чисте повітря - все це надовго закарбується у пам’яті.
Далі було 12 днів Чечні. У Грозному я також зупинився у давнього друга - чеченця Різвана Казаєва. Чеченські родини здебільшого великі, у Різвана шість братів і дві сестри. Змалечку батьки привчали дітей до землі, і Різван з дитинства доглядав на пасовиську за конями. Коли в Чечню прийшла війна, він не став біженцем, а продовжував працювати на землі. Коли ми познайомились (у 2005 році), він, як це не дивно, займався нелегальним видобутком нафти (тоді цим займалася половина населення Грозного). А сьогодні у Різвана - кілька гектарів землі, на якій він вирощує кавуни, гарбузи і кукурудзу. Цього року по його господарству боляче вдарило спекотне літо і врожай видався не таким, на який розраховував. Але, як справжній нохчо (самоназва чеченців), він не втрачає оптимізму, і вже наступного року хоче взяти в оренду ще 50 гектарів землі.

Мене пов'язало ФСБ

У Грозному я не затримався, а, залишивши вдома у Різвана свій великий рюкзак, прихопивши лише необхідні речі, вирушив у гірські райони Чечні. Найпівденнішою точкою, якої досяг, став районний центр Ітум-Кале на півдні республіки (далі починалася прикордонна зона). Тут мене "пов'язало" місцеве ФСБ. Як з'ясувалося, я опинився на території, яка взагалі заборонена для відвідання іноземцями - це так звана "зона контр-терористичної операції", до якої входять 4 гірських райони Чечні: Ітум-Калинський, Шатойський, Веденський і Ножай-Юртівський. Я уявлення не мав про існування такої зони, але незнання законів не звільняє від відповідальності (довелося заплатити 500 рублів штрафу. За два тижні до мене в такій же ситуації опинилася 25-річна туристка з Японії). У мене ж склалося враження, що про існування "зони КТО" в Чечні знають тільки ті, хто її вигадав - представники ФСБ. Своєрідною "компенсацією" за 500 рублів штрафу стали чудові краєвиди Аргунської ущелини та інших місць Гірської Чечні та гостинність і щирість простих чеченців.

Ураза-Байрам святкував з чеченцями

З тієї ж причини - неможливості відвідання деяких районів Чечні - я не зміг відвідати в с. Беной-Ведоно могилу національного чеченського героя часів визвольної війни проти Росії середини XIX століття - Байсангура Бенойського (він був сподвижником імама Шаміля, але, на відміну від нього, не здався у полон). Та все ж таки мені пощастило - в місті Урус-Мартан я познайомився з прямим нащадком Байсангура у 7-у поколінні - Адамом Сатуєвим. Ця людина цікава тим, що власними руками створила єдиний на Північному Кавказі етнографічний музей під відкритим небом. У Чечні 11-13 вересня разом з чеченцями я відзначив одне .з найбільших мусульманських свят -Ураза-Байрам.

«Беспредел в законе»

Багатьох читачів, можливо, цікавить нинішня ситуація в Чечні. Зовні вона спокійна (кажуть, що в Інгушетії та в Дагестані сьогодні небезпечніше), але не все так просто. Разом з безперечним культом Рамзана Кадирова у Чечні має місце "беспредел в законе". Та й в економічному плані тут не все гаразд. Не вистачає робочих місць, і далеко не всі чеченці, які мають в Росії статус біженців, поспішають повертатися на батьківщину. "Опозиція" у вигляді кількох десятків озброєних бойовиків ще переховується в гірських лісах, час від часу здійснюючи локальні операції проти міліції і військових. Але з кожним місяцем їх меншає.

Країна Гір

16 вересня я приїхав з Чечні у Дагестан. Цікаво, що, проїхавши від чеченсько-дагестанського кордону до Махачкали на трьох машинах, я жодну з них особисто не зупиняв - побачивши на узбіччі людину з рюкзаком, дагестанські водії зупинялися самі. Махачкала для мене вже давно не є чужим місцем - тут живуть чудові люди, і у черговий раз я став їхнім гостем. На відміну від попередніх відвідань Країни Гір (докладний переклад слова "Дагестан") цього разу я запланував пробути тут рівно місяць - щоб якомога краще пізнати культуру , побут і традиції дагестанських народів..
У порівнянні з такими ж мусульманськими Інгушетією і Чечнею, вплив ісламу на життя дагестанців не такий значний. На вулицях Махачкали часто можна зустріти жінок і дівчат у джинсах, але жодної - з цигаркою (це - харам, заборона!). У магазинах вільно продається алкоголь (в Інгушетії наприклад, вже два роки діє абсолютний "сухий закон"), але жодного п'яного на вулиці не побачиш. Як ніхто (ні чоловіки, ні жінки) не роблять татуювання на своєму тілі.

Змії і ящірки під «білим сонцем»

Пізнання Дагестану розпочав з піщаної дюни Сари-Кум (18 км на захід від Махачкали). Це - найвища дюна в Європі, висота її - 251 метр. Цікава насамперед тим, що у 1970-х роках тут успішно акліматизували середньоазіатську гюрзу, також тут знімалася частина фільму "Біле сонце пустелі". З гюрзою в пісках Сари-Кума я не зустрівся, але побачив чимало вараноподібних ящірок - при небезпеці вони не тікають, а вібраціями власного тіпа занурюються у пісок. Поруч з дюною Сари-Кум знаходяться руїни поселення Кум-Торкале. Колись це був районний центр, але після руйнівного землетрусу 1970 року життя сюди не повернулось. Залишились руїни будинків, залізничного вокзалу і старе мусульманське кладовище. Також піднявся на вершину гори Таркі-Тау біля Махачкали - на її плато в радянський час знаходилась військова частина ППО, а тепер у пустих казармах гуляє вітер.

Стара, приморська частина Махачкали дуже нагадує стару Одесу - такі ж вулички і дворики, тільки-от замість "одеської мови" звучить аварська, даргінська, кумикська. Також в Махачкалі відвідав футбольний матч російської прем'єр-ліги між місцевим "Анжі" і казанським "Рубіном". Цікаво, що, як і до цього в Нальчику, на стадіон потрапив через службовий вхід, пред'явивши посвідчення журналіста.
24 вересня вирушаю з Махачкали у "локальну" подорож по місцях битв часів Кавказької війни XIX століття: Гімри (батьківщина імама Шаміля), Гуніб (його остання "ставка"), Гергебіль, Ахульго, Салти, Хунзах. Орієнтовно 5-7 жовтня переберуся з Махачкали в Дербент, звідки робитиму походи по горах Південного Дагестану. Не пізніше 18 жовтня маю залишити Дагестан і в'їхати в Азербайджан,

На сьогодні загальний кілометраж подорожі складає більше 5000 км, з них 280 км подолано пішки. На ногах - третя від початку подорожі пара взуття!
І ще одна новина. Цілком можливо, що на останньому етапі подорожі (Туреччина - Грузія, кінець грудня-початок січня) у мене з'явиться попутниця. Таке бажання висловила моя знайома з Рязані на ім'я Надія. Якщо її плани не зміняться, то ми зустрінемося в турецькому Трабзоні наприкінці грудня.

Такі у мене новини на сьогодні. Про те, як триватиме подорож далі, напишу наступного разу з Баку (якщо знайду комп'ютер з українською або російською розкладкою. Думаю, що знайду. В Баку є три храми РПЦ Московського патріархату і начебто один - УПЦ Київського патріархату).

З повагою, Олександр Волощук, тижневик «Чернігівщина» №40 (263)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.