Свій серед своїх: як електрик з Городні став зв'язківцем у війську

Військові будні Михайла

40-річний Михайло Шкляр по професії — електрик. До повномасштабного вторгнення працював за фахом у Городні на хлібозаводі та психоневрологічному інтернаті. Після деокупації Городнянщини, каже, хотів добровільно йти до війська. Але у військкоматі після проходження ВЛК його завернули: за станом здоров’я були вагомі протипоказання. Михайло навіть на строкову службу не призивався з цієї причини.

— Я продовжував працювати електриком у психоневрологічному інтернаті, — каже чоловік. — Спочатку мав бронь, потім бронювання скасували. І ось тут був такий психологічний момент, що я злякався. Стільки різної інформації в мережі про неправомірну мобілізацію, про «м’ясні підрозділи», про знущання, що підсвідомо став уникати зустрічі з ТЦК. Десь з пів року.

А тоді у жовтні 2025 року зустрів на вулиці групу оповіщення. Перевірили документи. Запропонували проїхати разом у військкомат для уточнення даних.

Михайло з посмішкою згадує свої страхи. Каже, ніхто його не хапав, не принижував, не знущався і одразу у навчальний центр не відправили. Уважно перевірили всі дані і сказали дообстежитись за станом здоров’я. Тобто, пройти ВЛК у місцевій лікарні.

— Ну, за результатами лікарського огляду я з обмежено придатного став придатним для військової служби, — посміхається воїн. — Стало зрозуміло, що треба йти у військо. Прийшов я з тим висновком у військкомат, зі мною проводили бесіду, розпитували хто я за фахом, що вмію робити.

Майор Андрій Ковальов порадив мені підписати контракт на службу — так простіше потрапити саме у той рід військ, де ти можеш якнайбільше застосувати свій фах, свою спеціальність і навіть по можливості обирати місце служби. Ми з ним проаналізували всі наявні вакансії, вільної посади електрика ніде не було. Але була можливість служити радіотелефоністом.

Так як у Михайла за плечами не було строкової служби, йому спочатку необхідно було пройти навчання з базової військової підготовки.

— Для мене це навчання було дуже пізнавальне і корисне, — каже воїн. — Так як я раніше справи з військовими речами не мав, навіть уявлення не мав з якого боку до того автомату підійти, то все видавалось новим. 52 дні навчання на полігоні були фізично важкими, але й цікавими водночас.

Страху вже ніякого не було. Я знав що роблю й для чого. Більше, мабуть, за єдиного сина переживав батько.

Мати Михайла пішла у засвіти у 2015-у році. Тож тато з сином мешкають удвох, будучи опорою і підтримкою один одному. Сергію Степановичу Шкляру 73 роки. Він одночасно і хвилюється, і пишається сином, який у важкий для країни час боронить її незалежність.



Андрій Ковальов і Михайло Шкляр

— Після проходження базової військової підготовки мене направили вчитися за майбутнім фахом радіоелектроніки у навчальний центр, — розповідає далі про свій шлях Михайло. — Навчатися було легко, бо багато чого я знав дякуючи своїй освіті і роботі електриком. І вже після завершення курсу я прибув у військову частину, де служу й нині.

Перевагу служби за контрактом Михайло вбачає у тому, що в такому випадку є можливість застосовувати свої знання і вміння там, де ти можеш принести найбільше користі. У його обов’язки входить налагодження зв’язку між різними підрозділами.

Звісно, у війську говорити про цілковиту безпеку неможливо. На службі доводиться зустрічатись з різними ситуаціями — і замінованість, і обстріли, і дрони-ждуни, які з’являються все частіше на дорогах. Але ж, каже Михайло, така небезпека чатує не лише на військових, а і на цивільних. Вміння запобігати небезпечним ситуаціям приходить з досвідом. Його за рік служби воїн вже має.

— Так, військове життя відрізняється від цивільного, — говорить воїн. — Тим не менш я жодного разу не зустрічав ні дідівщини, якою лякають у соцмережах, ні знущань командування, ні невиважених наказів, ні нехтування людським життям, ні відсутності забезпечення.

Якби я знав реальну картину раніше, я б одразу, ще у 2022-му наполіг би на тому, щоб іти служити. Країну треба захищати від ворога, як робили до нас усі покоління дідів і прадідів.

Звісно, жодна війна не обходиться без втрат і сліз. Але ж гинуть не тільки військові, а й цивільні. Для мене найважче у війську — це відповідальність. Відповідальність за долі інших, за життя побратимів.

Кожного разу, виконуючи завдання, кілька разів перепровіряю сам себе: адже один провід підключиш не так — і накличеш біду на своїх же хлопців. Але, в принципі, це було у мене і у цивільному житті: професія електрика несла схожі виклики. Тому відчуваю себе на своєму місці. Я там, де потрібен і роблю те, що повинен.

Михайло за характером людина малоговірка, сором’язлива. Він не звик розповідати про себе. Але по мірі нашої розмови у нього в очах з’являється вогник. Іскра людини, яка несе свою місію, хоч складну і небезпечну, але справедливу і важливу.

Серйозний, розумний погляд і впевнені слова. Всього один портрет з сотень наших земляків, які сьогодні зі звичайних електриків, слюсарів, трактористів стали титанами, що протистоять у рази чисельнішому, жорстокому ворогу.

Всього одна сторінка книжки історії нашого краю, яка пишеться кожним з них. Вона — для майбутніх поколінь. Її читатимуть їхні діти й онуки. І вчитимуться найвищої премудрості — як любити свою країну і як не дати ворогу знищити нас як народ.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: