Прихований судовий процес 1978 року у Городні над Левком Лук’яненком: як свідки обвинувачення стали захисниками

Левко Лук'яненко

То був зеніт літа, дуже схожого на нинішнє. Зелень набралась найвищого ступеня своєї насиченості, а квіти навіть перевершили грою барв живу райдугу. Мабуть, цей час і народив вираз «мальовнича Україна». Ось по такій красі 17 липня 1978 року, розпрощавшись зі студентським Харковом, я повертався додому з направленням юридичного інституту до прокуратури Чернігівської області. Старенький ПАЗік городнянського АТП, повністю заповнений пасажирами, неспішно сунувся по дорозі, вимощеній ретельно підігнаним каменем – напевно, ще з дореволюційних часів. Траса час від часу занурювалась у природній тунель, створений пишною кроною багатолітніх дерев, висаджених по обидва боки. То був справжній рай посеред спекотного дня.

Вже на видноті Городні автобус зупинився перед чималою групою людей. Хтось у білому халаті, зазирнувши до нас, суворо промовив: «Епідемія ящура, потрібно пройти санобробку». Тоді це було звичне та часте явище: хвороба вражала велику рогату худобу та інших тварин, становила небезпеку і для людей. Профілактика полягала у проходженні через ділянку, оброблену рідиною та витиранням взуття. Але на цей раз, судячи з кількості залучених фахівців, це, скоріше за все, було щось ще більш серйозне: дуже вже прискіпливо вдивлялись у кожного з нас, ніби могли навіть розгледіти ті бацили чи віруси.

Вдома, слухаючи мене, батько розсміявся: «Так то ж у нас Лук'яненка судять!» Налаштувавши радіоприймач на ворожу хвилю радіостанції «Свобода», я прослухав детальну інформацію про те, що у маленькому провінційному місті Городня розпочався процес над відомими українським дисидентом. Наступного дня, прийшовши на обід, батько розповів, що до нього підходили якісь особи з органів і наполегливо просили, аби я як випускник юридичного вишу, тобто, на їхній погляд людина надійна, посидів у залі суду у масовці глядачів. Посидіти мені не вдалось, бо потрібно було їхати на роботу, але до приміщення суду я все ж підійшов, де побачив знайомі обличчя «ветеринарів», ще якихось незнайомих людей. Левка Лук'яненка побачити не вдалось – наша зустріч з ним відбулась лише через більш ніж тридцять років.

Історія з цим судовим процесом достатньо відома. Більш детально можна почитати у Василя Чепурного. Але хотів би ще дещо розповісти про свідків на тому процесі та людей, котрі не були туди допущені працівниками КДБ.
Протягом всіх чотирьох днів, коли йшов судовий процес, наше місто перебувало у кільці щільної облоги. Важко сказати, яка кількість правоохоронців була залучена та стягнута сюди. Слідство допитало значну кількість людей та визначило з-поміж них кількість конкретних свідків, котрі, на його думку, повинні були б довести перед судом вину в антирадянській діяльності Левка Лук’яненка. Всі вони, а це 25 осіб, були зазначені у списку, доданому до обвинувального висновку кримінальної справи та викликані із різних міст до Городні.

Мені, як колишньому слідчому, важко зрозуміти логіку слідства, на що воно розраховувало з подібним підбором свідків. Умовно їх можна поділити на декілька груп. Перша – це колеги по роботі у чернігівській дитячій лікарні, де підсудний працював електриком. Суд почув від них тільки позитивну характеристику Левка та про його добре ставлення до роботи. Ані слова – про якусь там злочинну діяльність. Медики не зганьбили себе брехнею.
Вислухав суд і рідних Левка Григоровича – дружину Надію і брата Олександра. Звісно, там теж не було за що зачепитися.

Мабуть, слідчі «робили ставку» на покази членів родини С., а їх було аж п’ятеро осіб. І всі вони наполегливо твердили про те, що Лук’яненко, перебуваючи у них у гостях, проводив «антирадянські розмови». Але які саме, про що – такої конкретики добитись суду не вдалось. Пригадалось аналогічне обвинувачення мого діда Василя Фомича Розинка, з різницею у 44 року до того: тодішні законники теж особливо не читали та не слухали свідчень, тому що там теж не було нічого для них значимого. Але вирок таки «склепали».

Свідками також була група людей, кожен з яких – сам по собі постать. Одним з перших був заслуханий працівник Київського комбінату монументально-прикладного мистецтва Олесь Бердник. Олександр Петрович, Олесь Бердник – класик нашої літератури. Справжні поціновувачі цього жанру знають його як українського письменника-фантаста, футуролога, публіциста, філософа. Він – автор понад 20 романів і повістей. А ще пройшов Другу світову війну, був політв'язнем радянських таборів. Член-засновник Української Гельсінської групи та провідник українського гуманістичного об'єднання «Українська духовна республіка». Зі свідка обвинувачення у цій справі він став свідком захисту. А Звенислава Вівчар – дисидентка та дружина багаторічного політв'язня, теж свідчила на користь захисту.

І от зовсім важко уявити, що очікував суд від свідчень старого бійця-оунівця Івана Покровського. Він роками боровся у лавах спротиву, потрапив у полон і у 1949 році був засуджений за участь в ОУН на двадцять п’ять років таборів, де зустрів Левка Лук'яненка і перебував з ним в одній камері. Іван Покровський був звільнений з Пермського табору в жовтні 1974 року. То чи міг він зрадити товариша по боротьбі? До речі, його останні роки пройшли саме у нас, у Городні. Після звільнення з табору йому не було дозволено повернутись на рідну Волинь, от він й обрав батьківщину Левка Григоровича.



Волинянин Іван Покровський, який обрав Городню другою батьківщиною

Слідство відшукало ще одного свідка – «маленького бандерівця». Євгену Обертасу був лише рік, коли його родину силою депортували в межах каральної операції «Захід» у 1947 році. Вони були вивезені до росії поміж 80 тисяч родин воїнів УПА та їхніх симпатиків. Там його родина мусила прожити десять років. Саме там на засланні він вперше прочитав «Кобзар», куплений на місцевому «чорному» ринку. Надалі доля звела його з Левком Лук’яненком у справі боротьби за незалежність України. Тож на суду у Городні Євген сказав, що свони удять справжнього українця. Подібних свідків обвинувачення, а насправді свідків самопожертв за праве діло суд почув ще чимало. У кожного з них – доля як справжній подвиг у справі боротьби за незалежність.

Все ж не можу назвати ще одне ім’я. На час суду пані Оксані Мешко було 73 роки. Вона – справжня легенда. В’язень беріївських концтаборів (1947-1956), мати політв’язня Олександра Сергієнка хотіла бути присутньою на городнянському процесі. Незважаючи на поважний вік, вона у 1976 році стала однією з основоположників Української Гельсінської групи, а згодом, після арештів М. Руденка та О. Бердника, фактичним керівником цієї Групи. Свідком по справі вона не була, але вирішила потрапити до судової зали, аби підтримати Левка Лук’яненка.



Зустріч, яка все ж відбулась

Попри міліцейсько-кадебешну облогу, їй вдалось проникнути на Городнянщину, але перед самим містом Оксана Мешко була затримана та повернута до Києва. Але працююча система була нещадна. Через два роки після цього суду, побоюючись суспільної та міжнародної реакції на притягнення її до кримінальної відповідальності, незламну сімдесятип’ятирічну жінку, влада запроторила до психіатричної лікарні в Києві на двомісячне «обстеження». І Бог дав їй ще десять років життя.

Як бачимо, цей процес зібрав тоді у Городні відразу трьох засновників гельсінської групи!

Нагадування про ці імена – це наша спільна данина тим людям, котрі щиро любили свій край, свій народ, та поклали сили й життя на утвердження незалежності України. Хоч вони й не є уродженцями нашого краю, але доля закинула нкожного з них на якийсь час на нашу землю заради справедливості. Пам’ять про Левка Лук’яненка та його соратників повинна бути нашою даниною, вдячністю за їхню жертовність. Як і вдячність всім тим, хто виборює ту ж незалежність на фронті або трудиться на перемогу.

ДОВІДКОВО

Виїзні засідання Чернігівського обласного суду організували в Городні з 17 по 20 червня 1920 року – Радянська влада навмисно перенесла слухання до районного центру Городня, подалі від обласного центру Чернігова та Києва, щоб мінімізувати публічність, обмежити присутність правозахисників, іноземних журналістів та соратників дисидента по Українській Гельсінській групі. приховано від широкого загалу та сторонніх очей. Лук’яненку інкримінували активну участь в Українській Гельсінській групі (УГГ) та правозахисну діяльність.

Незважаючи на все вищевикладене у дописі нашого земляка Володимира Розинка, за підсумками цього процесу 20 червня 1978 року Левка Лук'яненка засудили за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 10 років позбавлення волі у таборах особливого режиму та 5 років заслання, визнавши його «особливо небезпечним рецидивістом». Згодом цей каральний вирок Верховний Суд УРСР залишив без змін. А у травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу. Проте Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Термін свого ув’язнення Левко провів у різних таборах, що не зламало його і не змінило життєвої позиції та прагнення відстоювати право України на незалежність.

Джерело: "Новини Городнянщини", Володимир Розинко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: