«Це мій вибір. Я - мужчина»: життя Михайла Лесюти, яке обірвала війна

Михайло Лесюта

Ці добрі, по-дитячому наївні очі належать Михайлу Лесюті з Дягови. Добряку і весельчаку, ерудиту й душі компанії, гарному сину, брату та товаришу. Людині, яка вміла однаково щиро радіти життю, допомагати іншим, працювати на землі й захоплено займатися наукою.

Михайло був одним із тих молодих науковців, про яких можна сказати: за ними — майбутнє нашої країни. Випускник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, магістр прикладної фізики та наноматеріалів, він працював із сучасними технологіями, мав наукові перспективи, запрошення до аспірантури у Словаччині. Умів мріяти й умів працювати, щоб здійснювати свої мрії. А ще він дуже любив маму, був близьким із братом, допомагав батькам у господарстві, садив яблуні, ремонтував техніку, готував і завжди знаходив час для тих, кому була потрібна його допомога.

Війна забирає у нас найкращих. У грудні 2022 року, захищаючи Україну на Донеччині, Михайло загинув. Йому було лише 25 років. У травні 2026 року Захисника посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
Про хлопця, за яким справді могло бути майбутнє, у життєвій історії.

ТАКИМ БУВ МИША

Михайло Лесюта народився 7 січня 1997 року в Дягові. Тут закінчив школу, мав багато друзів, добре навчався, його середній бал за результатами ЗНО становив 187. Та для мами Алли оцінки ніколи не були головним. Вона пам’ятає сина передусім як світлу, веселу і дуже добру людину.

— Усе життя, від самого народження. Миша був світлою, веселою дитиною. Завжди перебував на позитиві. Постійно з посмішкою. Мав своєрідне почуття гумору, любив жартувати, — розповідає Алла Лесюта.

Він змалку був привчений до роботи. У десять років уже вмів керувати трактором і вантажним автомобілем, знав домашню господарську роботу. Родина обробляла близько восьми гектарів землі, тримала корів і свиней.

— Михайлові довелося і орати, і косити. Навіть техніку ремонтував. Якщо вже щось не виходило, телефонував батькові, а той просив когось із колег чи товаришів приїхати на виручку, — пригадує мама.

Михайло допомагав поратися біля худоби, доїти корів, переробляти молоко на сир і сметану. Разом із родиною вирощував овочеву розсаду та ранні овочі в теплиці. Продукцію возили продавати до Чернігова. Михайло часто їздив із мамою.

— Завжди оберігав, щоб я не несла важких сумок. Не соромився стояти за прилавком. Торгував і овочами, і «молочкою». Своєю посмішкою, внутрішньою харизмою, доброзичливістю він умів прихилити до себе покупців, — говорить Алла.

Коли Михайло загинув, на прощання до Дягови приїжджали навіть люди з Чернігова, яких він знав по торгівлі.

ВІД СІЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ — ДО НАНОФІЗИКИ

Учителі бачили в ньому не лише здібного учня, а й людину з характером. Пророкували йому навіть посаду директора школи — за спокійну вдачу, самостійність, відповідальність і врівноваженість.

З дитинства Михайло мріяв стати лікарем. Йому доводилося бачити, як медики допомагали хворим бабусі й дідусю. Та під час вступу довелося обирати між медичним факультетом Сумського державного університету та фізико-технічним факультетом Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Він обрав Харків.

Спочатку це здавалося відходом від дитячої мрії, але в університеті Михайло навчався за напрямом «медична фізика», а згодом зосередився на прикладній фізиці та наноматеріалах. У 2018 році отримав диплом бакалавра, а наступного року — диплом магістра.

Навчання давалося нелегко. Сільський хлопець опинився серед студентів, частина яких приїхала зі спеціалізованих шкіл і вже мала значно сильнішу підготовку з фізики. Але Михайло не здавався. Якщо чогось не розумів, ішов до викладачів і просив пояснити.

Одного разу на першому курсі, коли одногрупники пояснювали йому складний матеріал, він засумнівався у власних силах. Його почув декан фізико-технічного факультету Ігор Гірка.

«Мабуть, це не моє. Я цього не потягну», — сказав тоді Михайло.

У відповідь декан обійняв його і сказав: «Не смій так говорити. Якщо ти будеш так думати, з тебе ніколи не вийде людини. Ти повинен бути впевненим, що все здолаєш».

Мабуть, саме така підтримка і допомогла Михайлові повірити у власні сили.

ВІД П’ЯТИ БАЛІВ — ДО 198

Показовою стала й історія з англійською мовою. У шкільному атестаті з цього предмета Михайло мав п'ять балів. В університеті вирішив почати фактично з нуля.

З викладачкою англійської познайомився буквально в перші дні навчання. Михайло готував на кухні гуртожитку обід, запах якого розійшовся на весь поверх. Викладачка, яка займалася репетиторством у сусідній кімнаті, постукала до нього в двері, бо вирішила на власні очі побачити, хто ж той вправний кухар. Так вони познайомилися.

Згодом Михайло почав вивчати і розмовну, і технічну англійську. Коли складав ЗНО для вступу до магістратури, отримав 198 балів.

Після загибелі Михайла викладачка, яка нині живе в Німеччині, підтримує зв'язок із його батьками. Під час марафону на підтримку України вона бігла з табличкою, на якій було написане ім'я Михайла.

НАУКА І ВЕЛИКІ ПЕРСПЕКТИВИ

Під час навчання Михайло працював у науково-виробничій лабораторії, де експериментував із металами. Досліджував порошкові матеріали, працював над дипломною роботою. Однією з речей, якою особливо пишався, була його причетність до виробництва металу для підшипників, якими комплектувався двигун ракети Falcon 9 компанії SpaceX.

Свою роботу він сприймав відповідально, тому багато часу проводив у лабораторії. Викладач Володимир Чишкала, з яким Михайло виконував бакалаврську та магістерську роботи, згадує його як людину, на яку завжди можна було покластися.

— Не віриться, що його знову не зустрінемо, не обіймемося з ним. Він був немов ласкаве ведмежатко. Але при цьому кремезний та сильний. Він любив експериментальну, технічну роботу. Я завжди буду пам’ятати його добре усміхнене обличчя, — говорить Володимир Чишкала.

За його словами, Михайло назавжди залишиться справжнім фізтехівцем. У нього були й професійні перспективи.

Після закінчення магістратури Михайло отримав запрошення на навчання в аспірантурі у Словаччині. Раніше була спроба залучити його до проєктів «Укроборонпрому». Але життя розпорядилося інакше.

САД, ЯКИЙ ЗАЛИШИВСЯ ПІСЛЯ НЬОГО

Михайло не був людиною, яка жила лише наукою. Любив землю і природу, умів працювати руками. Після закінчення школи посадив п’ять яблунь. Після отримання диплома — ще п'ять.

— За що не брався — у нього все виходило: сад садив і доглядав, ремонтував техніку — від комп'ютера до трактора, — говорить Алла Лесюта.

Він умів і готувати. Любив робити рідним сюрпризи, приїжджати додому без попередження.

Особливі стосунки мав із мамою. Коли їхав із Харкова додому, квіти для неї були обов'язковою частиною зустрічі. Навіть коли проходив військову підготовку і не міг особисто привітати маму з днем народження, замовив доставку орхідеї та букета троянд.

— Мені ніколи не треба було його просити про допомогу, — каже Алла.

БРАТИ

Старший брат Олександр пішов служити ще у 2016 році, до 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади. Михайло був молодшим на три з половиною роки, але брати залишалися дуже близькими.

— Навіть коли сини перебували на віддалі один від одного, це не стало на заваді їхнім теплим стосункам: телефонували, списувалися, радилися, виручали один одного, — розповідає мама.

Коли почалася повномасштабна війна, Олександр був одним із перших, хто вранці 24 лютого прийшов до Менського ТЦК та СП. Михайло тоді ще залишався вдома.

«ПРОБАЧТЕ МЕНЕ. Я ІНАКШЕ НЕ МОЖУ»

Після початку повномасштабної війни Михайло дуже змінився. Він переживав за Україну, армію і брата, майже не спав. Тричі намагався піти до ТЦК. Перший раз — 5 березня 2022 року.

— Я була у дворі. Він вийшов із наплічником, підійшов до мене, обійняв і каже: «Пробачте мене, я інакше не можу», — я впала на коліна і стала благати, щоб він не йшов. Не зміг він тоді через мене переступити — повернувся до хати, — згадує пані Алла.

Мати вмовляла його залишитися ще двічі. Але у вересні, коли на блокпосту Михайлові вручили повістку, зупинити його вже не вдалося.

— Він тоді просто сказав: «Це мій вибір. Я — мужчина. Ви не маєте права мене зупиняти», — розповідає Алла.

Михайло пройшов майже два місяці базової військової підготовки, після чого його направили на Донецький напрямок як коригувальника вогню.

«Я ЗНАЛА НАЙСОКРОВЕННІШІ ЙОГО ТАЄМНИЦІ»

Мама і син були надзвичайно близькими.

— Я знала найсокровенніші його таємниці. Ми настільки були близькі одне з одним, що здавалося, навіть коли ми мовчали, то розуміли без слів думки один одного, — говорить Алла.

Михайло телефонував кілька разів на день. Говорили про все: домашні справи, врожаї, сільські новини, політику. Він пояснював матері те, чого вона не розуміла.

На Донбасі Михайло не хотів розповідати правду про службу. Казав, що перебуває в якомусь приміщенні та відповідає на дзвінки. Лише після його загибелі батьки дізналися, що син входив до складу розвідувальної групи, яка діяла на території, контрольованій ворогом.

ОСТАННЯ РОЗМОВА

На фронті Михайло пробув трохи більше двох тижнів. Останню розмову з ним мама мала напередодні загибелі. Того дня вона проводжала старшого сина Олександра на Бахмутський напрямок і дуже переживала.

Михайло подзвонив сам.

— Я плакала, бо слово «Бахмут» тоді мало особливий зміст. Михайло мене заспокоював, як міг. Навіть розсмішив, розповівши, як він їсть улюблене згущене молоко, якого багато, бо побратими до нього байдужі, — згадує Алла.

Того дня Михайло сказав, що йде в наряд. Наступного дзвінка батьки вже не дочекалися.

Одинадцятого грудня близько 16-ї години Алла та Валерій раптом відчули себе погано.

— Мені в грудях стало якось гаряче-гаряче і здалося, що з грудей полилося молоко. Торкнулася — все сухе, — пригадує жінка.

Згодом вона сприйняла це як своєрідний знак. У цей час її син уже загинув.

ВІСІМ БІЙЦІВ

Одинадцятого грудня 2022 року біля села Нескумне Донецької області, неподалік Волновахи, російські військові виявили розвідувальну групу, до складу якої входив Михайло. За розповідями побратимів, по групі завдали удару з різних видів зброї. Із восьми бійців Михайло був єдиним, хто після першого обстрілу залишався живим, хоча отримав тяжке поранення. Він зміг повідомити про це по рації і просив допомоги.

Але допомогти йому не змогли. Ворог перезарядився і завдав повторного удару. Після цього Михайло на зв'язок більше не виходив.

Офіційне повідомлення про те, що він зник безвісти, батьки отримали 16 грудня через дзвінок від командування військової частини.

Найважчими були дні невідомості. Батьки самостійно намагалися з'ясувати, що сталося із сином. Допомогли знайомі старшого сина Олександра, які служили в оперативному командуванні «Північ».

— Завдяки цьому і вдалося дізнатися, що нашого Миші вже немає. Якби не ці знайомі, то невідомо, чи вдалося б забрати тіло з тієї сторони, — говорить Алла Лесюта.

А вже десь 20 грудня військкомат офіційно повідомив родину про загибель Михайла. Двадцять третього грудня його поховали у рідній Дягові.

«ДЛЯ МЕНЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ЗНАТИ, ЩО МОГО СИНА ПАМ’ЯТАЮТЬ»

Михайлу було 25 років. Він не встиг поїхати в аспірантуру, продовжити наукову роботу, створити родину, виростити сад, який посадив власноруч. Не встиг здійснити безліч планів, які мав перед собою. Але залишив після себе те, що не вимірюється дипломами чи кар'єрними досягненнями, — пам'ять людей.

Його пам’ятають у Дягові, Харкові, серед однокурсників, викладачів, колег, друзів і побратимів. Друзі допомагають родині берегти пам’ять про Михайла. Завдяки їм його фотографія встановлена на Стіні пам'яті полеглих за Україну біля Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Для мами це особливо важливо.

— Для мене дуже важливо знати, що мого сина цінували і пам'ятають, — говорить Алла Лесюта.

Для неї він назавжди залишиться її Мишком — усміхненим хлопчиком, який допомагав по господарству, носив мамині сумки, привозив їй квіти, садив яблуні, готував їжу, ремонтував техніку, долав складну фізику і телефонував після кожної пари. А потім, коли прийшов час зробити власний вибір, сказав матері: «Це мій вибір. Я — мужчина. Ви не маєте права мене зупиняти».

Одинадцятого грудня 2022 року життя Михайла Лесюти обірвалося на Донеччині. Та пам'ять про нього залишилася — у його родині, друзях, викладачах, побратимах і в саду, який він колись посадив власними руками.

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: