Тетяна Підгола з Чернігівщини вишиває рушники і передає майстерність наступним поколінням

Сьогодні рукоділля сприймається як затишне хобі або спосіб «заспокоїтися» після робочого дня. Для Тетяни Григорівни Підголи із селища Парафіївка, яка все життя присвятила відповідальній професії бухгалтера, рукоділля завжди було чимось більшим за відпочинок. Це був її спосіб творити красу серед суворих цифр і звітів. Виховуючи трьох доньок, вона встигала не лише тримати лад у паперах, а й передавати дівчатам любов до голки та нитки. Сьогодні всі три доньки, наслідуючи матір, теж вишивають, перетворюючи звичайне полотно на родинні обереги. У цій родині кожна річ – від «дефіцитних» в’язаних штанців 80-х до рушників та сучасних вишуканих блуз – має свій голос і свою історію. Вишиванням та в’язанням пані Тетяна займається з дитинства, але повністю віддатися творчості змогла тільки після того, як вийшла на пенсію. Саме в цей час створено найбільшу кількість її творчих робіт. Хоча пані Тетяна вміє в’язати на спицях, її справжня пристрасть – вишивання і в’язання гачком. Цікаво, що попри різноманітність технік, серце Тетяни Григорівни назавжди належить традиційному хрестику.

Школа життя: від першого хрестика до великих клубків

Свій шлях у рукоділлі пані Тетяна почала ще за шкільною партою. Тоді уроки праці були справжньою школою виживання та краси: дівчат навчали в’язати гачком і спицями, пояснювали основи вишивки.
«Раніше в магазинах продавали тканину з уже надрукованим малюнком – це були наші перші спроби. Купували й вишивали поверх готового малюнка», – згадує майстриня. Змінилися й матеріали. Пані Тетяна добре пам’ятає маленькі 25-грамові мотки «Ірису», яких завжди бракувало. Тепер вона купує великі сучасні клубки акрилової пряжі, хоча серце все одно тяжіє до перевірених часом ниток.

З чого все починалося: вишивка з «нічого»

Сьогодні полиці магазинів переповнені нитками будь-яких відтінків, а вибір тканин здається безмежним. Проте пані Тетяна пам’ятає інші часи. Коли гарних ниток було не дістати, у хід ішла жіноча винахідливість.
«Десь хустку розпустиш, десь стару кофтину. Нитки від старого в’язання намочувала, гарячою праскою розрівнювала, щоб були рівненькі – і от уже є матеріал для роботи», – згадує пані Тетяна.

Лютий, що змінив усе

Доля випробувала майстриню на міцність у лютому 2022 року. За іронією долі саме 20 лютого вона потрапила до Чернігівського обласного кардіоцентру. Тетяна Григорівна, яка у 2021 році пройшла операцію стентування, через рік приїхала у кардіо-центр на обстеження. Але замість спокійного відновлення їй довелося зустріти війну в епіцентрі подій. Коли почалися обстріли Чернігова, пані Тетяна опинилася в самому вирі небезпеки. Блокада Чернігова стала для родини майстрині справжнім випробуванням на виживання. Пані Тетяна згадує ці події, які сьогодні здаються чимось нереальним, ніби це відбувалося не з нею. Разом із родиною доньки їй довелося ховатися від вибухів у звичайній ямі, яка слугувала для них укриттям. Це були дні страху й невідомості, коли стіни здригалися від ударів.

Лялька на згарищі та віра в життя

Трагічні події війни не оминули родину Тетяни Григорівни. Будинок її доньки на Бобровиці – районі Чернігова, що зазнав чи не найважчих ударів – був зруйнований вщент. Пані Тетяна згадує, як 28 лютого вони переїхали до знайомих, а через три дні в їхній будинок потрапила ракета. Саме це згарище потрапило в об’єктив відомого журналіста Дмитра Комарова.
– Вони як прийшли на те згарище, знайшли ляльку, – згадує жінка. – Вона була без руки, обпалена… Посадили її там на руїнах. Це було дуже страшно.
Через пішохідний міст додому, у Парафіївку, майстриня повернулася лише 5 квітня, коли ворог відступив. Шлях із Чернігова тоді пролягав через славнозвісний пішохідний міст, бо автомобільний міст був повністю зруйнований. Автомобілі перебиралися по одному, обережно, адже споруда ледь витримувала таке навантаження, а навколо ще пахло попелом.

Та навіть у найтемніші часи, коли навколо панував хаос, у руках Тетяни Григорівни були рушник та голка. Вирушаючи до лікарні, вона взяла з собою вишивання. Але через переживання та стреси той блокадний рушник «затримався» у роботі.
«Довго не могла взяти голку в руки, – зізнається вона. – А потім почала й вишиваю, вишиваю, вишиваю …»
Той самий рушник, який вона брала з собою до лікарні, який прожив із нею блокадні дні під час бомбардувань та обстрілів, став німим свідком її стійкості. Попри все пережите, Тетяна Григорівна не втрачає оптимізму, і сьогодні її диван знову завалений нитками. Її рушники – це не просто декор, це символи виживання та стійкості.

Блекаути: мистецтво «у відчуттях»

Для пані Тетяни відсутність світла ніколи не була перешкодою для творчості. Вона згадує 90-ті роки минулого століття, коли електрику вимикали за графіком.
«У темряві лежала й подумки «прошивала» візерунок. Якщо відчувала, що десь хрестик ліг не так – не могла заснути. Як тільки давали світло, вставала, розплутувала помилку й перешивала наново до 12-ї години ночі», – згадує пані Тетяна.
Сьогодні історія повторюється. Коли гасне світло, майстриня не складає руки. Вона продовжує вишивати акрилом, бо робота – це те, що дає сили жити далі.

Спадкоємність поколінь

У Тетяни Григорівни троє доньок. Вони теж уміють вишивати, але життя вносить свої корективи – робота, турботи, брак часу. Майстриня ж каже просто: «Я і коли діти малі були – вишивала». Для неї це не просто творчість, це потреба душі, яку не може зупинити ні вік, ні війна.

Думочки та «рижа» тканина: як народжувався затишок

Колись вишивка була не лише мистецтвом, а й практичною магією для дому. Тетяна Григорівна згадує, як вишивала «думочки» – маленькі декоративні подушки, що створювали особливий дух у хаті.
«Раніше тканина для вишивання була рідкістю, дістати її було важко. Пам’ятаю, була така цупка, трохи «рижа» – вона тільки для подушок і підходила», – ділиться майстриня.
Тоді ж у хід ішло все: розпущені старі речі, вовняні нитки, які дбайливо вирівнювали праскою. Але з часом на зміну саморобним ниткам прийшло муліне, а згодом – яскравий акрил, який пані Тетяна полюбила за його соковитість.
«Муліне якось гірше виглядає, не таке яскраве», – пояснює вона свій вибір на користь сучасних матеріалів.

Логістика краси: 150 в’язочок ниток із Хмельницького

Життя майстрині завжди було сповнене турбот про трьох доньок, але навіть у поїздках «за товаром» на початку 90-х років минулого століття вона не забувала про своє захоплення. Тетяна Григорівна з усмішкою згадує, як везла з Хмельницького не лише необхідні речі, а й цілі пакунки ниток: «Пакет ниток везла – в’язочок по 150!»
Зараз із матеріалами для творчості усе набагато простіше: є багатий вибір ниток, сучасна канва (панама), які майстриня купує в спеціалізованих магазинах.

Диван у нитках: муки вибору ідеального відтінку

Останнім часом майстриня здебільшого вишиває рушники. Створення нового рушника – це справжній ритуал. Зараз пані Тетяна готує особливу роботу – рушник на Великдень. Процес підбору кольорів для неї – найвідповідальніший момент.
«Буває, диван весь у нитках – розкладу їх, дивлюся. Здалеку наче пасують один до одного, а почнеш шити – ну не те! Не складається. Буває, дивишся на клубок – наче підходить. А станеш вишивати – ну не так воно лежить, не та гармонія!» – каже вона.
Саме це тонке відчуття кольору відрізняє справжнього майстра від аматора. Тетяна Григорівна не просто копіює схему – вона «проживає» її, добираючи відтінки, поки візерунок не почне дихати.



Від паперових схем до інтернету

Попри поважний вік, майстриня йде в ногу з часом. Якщо раніше вона збирала стоси паперових схем, то тепер натхнення шукає в інтернеті. Пані Тетяна з посмішкою розповідає про сучасні технології: побачила гарний візерунок в інтернеті, зробила скриншот, а хлопці в Ічні допомогли перетворити його на повноцінну схему для вишивки.
Проте її улюблені сюжети залишаються незмінними – це яскраві квіти та традиційні геометричні візерунки. Сьогодні, коли вона закінчує черговий великодній рушник, стає зрозуміло: ці нитки – це її зв’язок із життям, її спосіб дарувати світло близьким і зберігати традицію, яка сильніша за будь-які життєві негаразди.

Синьо-жовтий оберіг під гуркіт снарядів

Майстриня зізнається: вона ніколи не любила чорного кольору. На її рушниках ви не знайдете похмурих відтінків – навіть там, де традиція вимагає чорного, вона хитро замінює його на теплий коричневий. Але війна внесла свої корективи в її палітру.
– Той рушник, що я вишивала на початку війни, тепер у мене синій, – розповідає Тетяна Григорівна. – Біле полотно, синя вишивка і зовсім трохи жовтого. Кольори нашого прапора, кольори нашої незламності.

Педагогічні хитрощі: як зацікавити молодь

Сучасний ритм життя часто не залишає молоді часу на кропітку роботу, але Тетяна Григорівна знайшла спосіб передати знання внучкам. Її метод навчання – це тонка психологія та спільна праця. Коли майстриня вишиває велику подушку, вона залишає незаповненим тло (поле візерунка).
«Дівчата, бачите оці порожні місця? Треба зашити», – каже бабуся. Онучки сідають поруч, беруться до роботи й непомітно для себе опановують техніку вишивання. Так, стібок за стібком, вони вчаться вишивати, навіть не помічаючи, як проста допомога перетворюється на вміння.
«Так я навчала вишивати своїх доньок, так вчила й онучок», – каже пані Тетяна.

Бісер чи нитки: вірність традиції

Сьогодні популярною стає вишивка бісером, і в пані Тетяни навіть є заготовка для кофти з надрукованим під бісер малюнком. Проте вона свідомо обирає нитки.
«Я більше люблю вишивати нитками. Боюся: якщо «закопаюся» в бісер, то це вже буде зовсім інша історія, а мені хочеться відчувати саме нитку», – зізнається вона.

Молоде покоління: онлайн-навчання творчості

Особлива гордість майстрині – її старша внучка. Хоча сама пані Тетяна залишилася вірною хрестику (спроби вишивати гладдю колись не вдалися), молодь пішла далі. Пані Тетяна з гордістю каже:
«Внучка навчилася складній техніці гладі самостійно – через інтернет. Вона майстерно володіє і бісером, і гладдю».

Не лише голка, а й гачок: шалі та серветки як витвір мистецтва

Окрім вишивання, пані Тетяна майстерно володіє гачком. У її доробку – витончені серветки та розкішні шалі. Попри те, що такі речі мають попит, майстриня рідко виставляє їх на продаж.
«Я не продаю. Хіба що два-три рушнички на пасхальний кошик віддала, а так – усе для своїх. У мене ж троє дівчат, а в тих дівчат – ще по двоє доньок. Усім треба подарунок!»

Уміє майстриня в’язати на спицях:
«У 80-х роках скрізь був дефіцит – щось купити просто неможливо. Я дітям в’язала: і кофти, і штанці… А потім і шапки пішли», – згадує Тетяна Григорівна. Тоді в’язання не було питанням вільного часу – це був спосіб одягнути родину. Кожна дитяча річ проходила через теплі руки матері, стаючи надійним захистом від холодів.

Секрет «жорсткої» форми: банка в поміч!

Коли ми говоримо про в’язання, зазвичай уявляємо м’які шарфи, шалі чи серветки. Але в руках Тетяни Григорівни звичайна нитка перетворюється на витончений посуд. Її «конфетниці» та вази – це справжній тріумф кмітливості та терпіння.

Технологія створення об’ємних ваз від пані Тетяни – це поєднання майстерності гачка та побутової хитрості. Майстриня в’яже ажурну основу за схемою, але замість того, щоб просто покласти її на стіл, вона дарує їй «скелет».
– Береш банку, надіваєш на неї пакет, а зверху – зв’язану річ, – ділиться секретом майстриня. – Усе це щедро промазується клеєм ПВА. Коли воно висихає, стає міцним, як дерево. Потім легенько провернув – і ваза знімається! Усередину такої мереживної конструкції Тетяна Григорівна ставить скляну піалочку. Виходить неймовірний ефект: цукерки лежать у прозорому склі, яке ніби обійняте білосніжним або кольоровим інеєм із ниток.

Сучасна вишивка: від «пухти» до вишуканих блуз

Майстриня розповідає, як трансформується сучасне рукоділля. На зміну грубій тканині для вишивання (яку в народі називали «пухтою»), що підходила хіба для подушок, прийшли сучасні технології. Сьогодні популярним стає цікавий метод створення одягу, оздобленого вишивкою. Пані Тетяна каже, що майстрині у спеціальних крамницях замовляють тканину з уже нанесеним малюнком. Потім вишивають бісером або нитками прямо по малюнку. І лише після того, як вишивка готова, з цього полотна шиють блузу. Це дозволяє створювати професійні та естетичні речі, які не соромно вдягнути на свято. Тобто спочатку вишиваєш, а потім уже шиєш із цього.

Коли гачок завмирає: «Не хочеться, поки війна»

Попри величезний досвід і любов до рукоділля, війна наклала важкий відбиток на творчість Тетяни Григорівни. Повернувшись із блокадного Чернігова додому, вона зробила те, що робить кожна господиня – навела лад.
«Як приїхала додому, всі свої серветки, всі вишивки перепрала, дбайливо поскладала… І все. Більше в руки гачок не брала. Поки війна не закінчиться – не хочеться в’язати», – зізнається жінка.
Майстриня продовжує вишивати рушники, бо це її обов’язок перед українською традицією та Богом, але ажурні серветки та скатертини чекають на мирні часи.

Від журналу «Свати» до нескінченного інтернету

Раніше головним джерелом натхнення для пані Тетяни був журнал «Свати», який вона спеціально шукала та купувала в Чернігові. Сьогодні ж вона з подивом і легким сумом дивиться на можливості інтернету.
– В інтернеті зараз стільки всього! І так можна зробити, і так… Очі розбігаються. Було б тільки бажання і час. Проте саме «час» стає головним дефіцитом для наступних поколінь.

Династія майстринь: коли брак часу «краде» голку

У Тетяни Григорівни вже є правнуки, але вони – хлопці, тож надії на те, що вони сядуть за вишивку, небагато. А от онучки – талановиті, вміють і в’язати, і створювати іграшки. Проте доросле життя диктує свої правила. Старша внучка, талановита майстриня, яка знається на різних техніках вишивки та в’язання, працює за графіком «з восьмої до восьмої». Коли видається вихідний – треба встигнути приділити час дітям і домашнім справам. Бракує часу на творчість і донькам.
– Донька мені каже: «Мамо, я от вирощу дітей та внуків, тоді вже сяду й буду вишивати, як ти», – сміється пані Тетяна.

Дороге серцю – бо зроблено власними руками

На запитання, який виріб у неї найулюбленіший, Тетяна Григорівна не змогла дати однозначної відповіді. Для неї кожна серветка, кожна ваза для цукерок і кожен рушник – це частинка її самої. У цих речах – і поїздки до Чернігова за журналами, і вечори з гачком у руках, і та особлива гордість, коли звичайна банка стає формою для маленького шедевра.

Жива традиція: між минулим та майбутнім

Історія Тетяни Підголи та її родини – це приклад того, як народне мистецтво живе не в музеях, а у звичайних квартирах. Від прабабусиної вишитої сорочки до рушничків та сучасних подушок, які допомагають вишивати внучки – цей ланцюжок не розривається в часі. Бо вишивка для цієї родини – це не просто хрестики, це мова, якою бабуся говорить зі своїми внуками про любов, терпіння та красу, що сильніша за будь-які негаразди. І поки доньки та внучки мріють про вільний час для вишивки, пані Тетяна продовжує творити за них усіх, наповнюючи дім мереживним світлом і теплом.

Джерело: газета «Трудова слава», Олена Березкіна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: