Регіна Ісаченко: "У моєму затишному домі оселилася самотність, а рятує — людяність"

Регіна Вітаутасівна з завідувачкою відділенням надання соціальної допомоги вдома Центру надання соціальних послуг Любов'ю Коваль

Сьогодні – День української жінки. Доля наших жінок ніколи не була простою. У кожній з них – і смуток, і любов, і журба, і радість. До уваги читача – чергова життєва сповідь нашої землячки, яка наповнена і щастям, і трагедіями. А більш за все – любов’ю до рідного краю.

У затишному, чепурному будиночку в Пекурівці неспішну розмову заводимо з 71-річною господинею – Регіною Ісаченко. Дивуюся її милозвучному, але незвичному для нашої місцевості імені, а тут ще й з’ясовується, що в неї й по батькові – Вітаутасівна. Слово за слово – і зі спогадів пані Регіни виплітається чудернацьким візерунком її жіноча доля.

З ДАЛЕКОГО МИНУЛОГО СПОГАДИ ЛИНУТЬ

– Тато мій Вітаутас Мачулайтіс був литовцем, родом із Каунаса. Там жила уся його рідня, – розповідає господиня. – Він навчався у Чернігівському льотному училищі, отримав військове звання і служив на аеродромі в Чернігові. Там же працювала і моя мама бухгалтером. Вони покохали одне одного, побралися, а незабаром батька відправили на службу у Старокостянтинів, що на Хмельниччині. Я саме там і народилася.
Але Вітаутас прагнув повернутися на батьківщину, тому наполягав на службовому переводі. І незабаром це йому вдалося. Забрав із собою і дружину з донькою. Але життя на чужині не заладилось

– Я коли підросла, їздила до батька у гості, – каже Регіна Вітаутасівна. – То з розповіді батькової рідні, та й з маминих слів зрозуміла, що причиною розлучення стало те, що моя бабуся по батьковій лінії була дуже віруючою католичкою. І вона ніяк не могла сприйняти у невістках мою маму, яка була християнкою. Вона жодного слова російською не розуміла і не сприймала. А от дід Антанас служив на Балтійському флоті, він добре розумів і спілкувався російською. У них було п’ятеро дітей: мій батько найстарший, ще були в нього брати Альгіс і Зенька та сестри Геня і Нійолле.

Після повернення мама з Регіною чотири роки жили у Чернігові, звідки була родом. Потім зробила ще спробу поїхати до чоловіка, але він пояснив, що не може інакше: він повинен бути у себе на батьківщині і шанувати традиції родини. Але обіцяв піклуватися про доньку і слова свого дотримав.

НА ГОСТИНИ ДО ТАТОВОЇ РІДНІ В ДАЛЕКУ БАЛТІЮ

– І мама, і тато створили нові сім’ї, – каже пані Регіна. – Мама народила мені у новому шлюбі сестру і брата. У батька теж народилася донька. І він назвав її як мене – Регіною. А коли я пішла у перший клас, найменша батькова сестра Нійолле, яку всі звали просто Йолею, написала мені листа. Вона лише на вісім років була від мене старша. Ото ми й почали листуватися постійно. А коли я закінчила сім класів, Йоля написала: «Приїжджай до нас у Каунас. Ми всі дуже хочемо тебе бачити». І мама не заперечувала проти цієї поїздки.

Тож Регіна, яка росла дуже схожою на свою маму, зробила своє фото з косичками та білими бантами і відправила родичам – щоб знали як вона виглядає, коли зустрічатимуть з поїзда.
Рейсом Сімферополь – Рига вчорашня семикласниця відправилась у хвилюючу для неї невідомість.

– І сьогодні пам’ятаю той момент: п’ята година холодного ранку. Я зійшла на перон і озираюся довкола. Аж бачу: ідуть літня жінка з ще досить молодим чоловіком, а в руках перед собою фотокартку тримають. То були моя бабуся Геня і дядько Альгес, – згадує жінка. – Вони дуже раділи, обіймали мене. І ми поїхали у Каунас, що за 160 кілометрів від Риги.
Регіна пам’ятає затишний бабусин і дідусів будинок. Недалеко був ліс. А через дорогу – костьол. У костьол бабуся водила дівчину ціле літо. Вчила, що треба, зайшовши у храм, стати на одне коліно, перехреститися двома пальцями і тільки потім сідати.

– А одного дня ми сидимо з бабусею вдома біля вікна, аж бачимо: під’їхала автівка і з неї виходить чоловік. «Ось, бачиш, твій батько іде», – шепнула мені вона, – каже Регіна. – Зайшов він, дивиться так на мене. А тоді схопився, обнімає мене, цілує і промовляє: «Уля, Уля, Уля моя…». Уляною маму мою звали, а я дуже схожа на неї.
Хоч бабуся і противилася тому, та батько забрав Регіну і повіз до себе додому. Його нова дружина з двома доньками поїхали саме відпочивати на Балтійське море, тож Вітаутас присвятив весь свій час спілкуванню з донькою. Тоді вона у його життєвій сповіді відчула й щемливу тугу – казав, що піддався на вмовляння своєї матері не зраджувати свою віру, а одружитися на католичці, бо не буде їм ані щастя, ані благословення. Так і зробив. А все своє свідоме життя носив у серці свою Уляну – його українську дружину. Пропонував Регіні поїхати з ним на море, познайомитись з сестрами. Але дівчина не зважилась на таку поїздку.

– Балтійське море я таки побачила, – каже жінка. – Мене туди на відпочинок звозила тітка Геня зі своєю донькою. Я побачила неповторні краєвиди, піщані дюни… Взагалі родичі мене дуже полюбили і наполягали, щоб я залишилась вчитись далі і жити у Литві. Але в Україні мене чекала мама. І моя рідна домівка. Тому завантажена подарунками, я повернулась на Чернігівщину.



Регіна і Микола у день свого весілля

У ПОШУКАХ НОВИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Регіна закінчила навчання у школі, потім поступила в кооперативний технікум на технолога хлібобулочних і кондитерських виробів. На останньому курсі навчання, у 1972 році вийшла заміж за Миколу Ісаченка. Він працював у Чернігові на радіоприладному заводі. Подружжя отримало від виробництва невелику квартиру. Народилися донька Віка. Незабаром жилплощу покращили, дали вже більшу квартиру – двокімнатну.

– Меблювали кімнати, як майже всі тоді – у розстрочку, – каже пані Регіна. – Одягти було що, не голодували, але ж хотілося більшого. Тоді багато хто їхав в Росію, на північ, за довгим карбованцем. Поїхав і чоловіків керівник. Тоді й Коля мій зібрався. Донька якраз у другий клас пішла. Микола й каже: чого ви там самі сидітимете? Приїжджайте сюди, родина повинна разом бути. Так у 1982 році я опинилась у Новому Уренгої Тюменської області. Коля працював на будівництві. А я працювала у пекарні.

Пекарні, згадує Регіна Вітаутасівна, там, у Тюменському краї, були пересувні. На вулиці мороз 40 градусів, а вона виймала з печі гарячий хліб і з радістю давала його людям у руки, а вони прикладали його до грудей, грілися теплом. Місцеві знали: смачнішого хліба не вдавалось ні в кого. «О, хохлушка сегодня на смене. Значит, хлеб будет – во!», – коментували будівельники.

– Наше містечко було «на колесах», – згадує жінка. – там жив робочий люд. Здебільшого чоловіки – водії та будівельники. Найбільше було українців, але були й татари, білоруси, чечени, литовці. Будували газопровід Уренгой–Помари–Ужгород. Зважаючи на те, що українців була більшість, жартома між собою називали Ямало-Ненецький автономний округ, де ми жили, Ямало-Донецьким, а Ханти–Мансійський округ – Хохломансійським.

БУДИНОЧКИ НА САНКАХ І БОЧКИ ДЛЯ ЖИТЛА

Регіна згадує, що народи між собою дуже дружними були. Особливо тримались своєї спільноти й один одного чечени, татари. Побут був нехитрим – натомість холодильників – власноруч збиті дерев’яні ящики прямо на вулиці. Замків на них не вішали – їх не було де купити. Побутові речі доставляли літаком, найнеобхідніше. І продукти. Курячі стегенця купували ящиками – про запас. А от чашку, пательню купити – то вже була розкіш.

– Замків ні в кого не було. Але й жодного випадку крадіжок теж не траплялось, – каже жінка. – Був у нас такий випадок. Я вже завідуючою пекарнею працювала. Зібрались ми якось з дівчатами-колегами у баню. А більше й розваг ніяких не було. Нічого зі спиртного тоді взагалі ніде не можна було купити. Але хтось із наших таки приніс пляшку, невідомо де і як добуту. Ну, нас було дівчат чоловік шість-сім. Вирішили: вийдемо з парної, приймемо по п’ятдесят грамів. І от виходимо з парної, а пляшки на столі нема! Продукти, що ми приготували для столу, залишились недоторканими. А пляшка зникла. Зате на її місці лежали гроші. Тобто, хтось спокусився на таку небачену розкіш, але не вкрав, а «купив».

Регіна Вітаутасівна згадує умови проживання того періоду. Будинки всі були зроблені або з дерева, або з величезних залізних бочок. Долівка усюди була з підігрівом.Ті, що з дерева, на санках з фаркопом. Закінчили будівництво в одному місці – приїжджає великий трактор, чіпляє будинок з санками за фаркоп і везе в інше. А залізні бочки були облаштовані тросами. Їх переміщали за допомогою вертольотів. Все житло було на дві кімнати, з туалетом та душовою. Газ і електроенергія – без лімітів. За них не треба було платити. Меблі робили самі з підручних матеріалів. Їхнє ліжко, наприклад, було зібране з металевих труб, а матрацом слугували смужки порізаної міцної резини з тракторних коліс. І то було не випробуванням, а навіть своєрідним комфортом.

«НЕ ЇДЬ, ЮРЧИКУ! ВОНА ТЕБЕ НА КУПОНИ АБО САЛО ОБМІНЯЄ»

15 років життя минуло там, у далекому краї. Багато чого трапилось за цей час. Донька Віка вивчилась і працювала медсестрою в лікарні. Регіна з Миколою розлучились і створили нові сім’ї.
– Не було ні сварок, ні образ, – згадує жінка. – Навіть розлучення відбулось як у добрих друзів. Сидимо, узяли заяви. Я дивлюсь у свою і кажу: «Коля, а що писати у граф і «причина розлучення»?». А він каже: «А я хіба знаю? Давай напишемо – не зійшлися характерами». Так і зробили. І донька була присутня на тому процесі. Ми потім усі разом пішли в найближче кафе, випили каву, замовили тортик. У Колі другу дружину Ніна звали, вона була родом з Білої Церкви. А я з Юрою Куракіним почала сімейне життя будувати, він родом з Казахстану. Ніхто ні на кого не ображався. І донька наша у обох родинах бажаною гостею була. Казала: у мене дві мами й два тата.

У 1997 році Регіна з Юрієм повернулись в Україну. Йшли часи кардинальних змін, бронювання на квартири для тих, хто їхав на великі будівництва, відмінялось. Треба було щось вирішувати з квартирою у Чернігові. Летіли з Миколою і його дружиною одним літаком: ті – у відпустку, а Регіна з Юрієм – назавжди.

– Я перед від’їздом на північ працювала в міськвідділі міліції в Чернігові. Була інспекторм обласного адресно-довідкового бюро, – розповідає жінка. – От колеги, з якими я не припиняла спілкуватись, мені й повідомили, що треба приїхати, щоб не втратити квартиру. Юра дуже хвилювався як він поїде жити в незнайому йому країну, як його тут сприйматимуть через його не слов’янську зовнішність. А я кажу: «Юро, я тут вже не можу. Мене так тягне додому, в Україну, що не витримую. А ти ж уже на пенсії, будеш рибалити, жити собі на втіху. Побачиш, як у нас гарно!». Він був старший мене на 13 років. Друзі прийшли проводжати нас до літака, жартували над його страхами: «Не їдь, Юрчику! Вона там тебе на купони обміняє! Чи продасть за шматок сала». А я їм; «Ну і скільки мені сала за нього дадуть? Хіба одне свиняче вухо? У ньому ж кілограмів сорок ваги усього!» Так, жартуючи, й попрощались.



У Пекурівці з другим чоловіком Юрієм

«ТУТ, У ПЕКУРІВЦІ, Я ВІДЧУЛА: ЦЕ – МОЄ!»

У Чернігові подружжя почало облаштовуватись на новому місці. Перше, над чим замислилась Регіна – зробити зустріч випускників свого колишнього технікуму. У нагоді стали зв’язки з колегами з адресно-довідкового бюро. Всі адреси познаходила жінка, всім запрошення порозсилала. І дату обрала для зустрічі 24 серпня 1998 року невипадково. То був День незалежності її рідної країни. Вона вже прийняла для себе рішення, що нікуди звідси більше не поїде. Її душа співала і вона хотіла влаштувати незабутнє свято для всіх, і для своєї країни також.

– Та зустріч перевершила всі мої очікування, – каже Регіна Вітаутасівна. – Я ж свою особу тримала в таємниці, не казала хто всіх збирає. Тільки адресу вказувала. Нас у групі було 30 студентів, всі дівчата, окрім одного юнака. А на зустріч зібралося 20. Першою прийшла Аня Немилостива. Вона з Городні, Гончарова її прізвище по чоловіку. Відкриваю двері, розглядуємо одна одну. Тоді нам було по 15 років. А зараз бабусі вже всі, онуками обросли. От Аня стоїть і каже: «А ти хто?». Я кажу: «Я Регіна. А ти хто?». Ох і насміялись ми. А потім всіх інших зустрічали і кожній тест влаштовували «Впізнай однокурсницю». Незабутня то зустріч була. І незабутнє свято Незалежності.

Життя стабілізувалось. До Регіни через два роки приїхала донька Віка з маленьким онуком Іванком. Не склалось у неї подружнє життя там. Влаштувалась у Чернігові на роботу, дитина згодом у школу пішла. А Регіна з Юрієм замислились над тим, щоб придбати дачу в сільській місцевості.

– Допомогла мені та сама Аня Гончарова, – каже жінка. – Повезла нас у бік Городнянщини села показувати. Юра мріяв, щоб і річка була, і ліс, і ягоди, і гриби. Подивились ми будинки у Седневі, інших селах. А тоді приїхали в Пекурівку. Зайшли в цю хату. Яка пропонувалась на продаж, і я зрозуміла: це моє. Кімната була вся у вишитих рушниках, барвистих подушках. Аж душа моя розквітла від тієї краси. Мабуть, я тоді вже відчула: ніяка це не дача. Це– моя домівка.

«КРАЩОГО МІСЦЯ, НІЖ ЦЯ ВУЛИЦЯ, НЕМА. А ПО НІЙ – ТАНКАМИ!..»

У той же рік вони з Юрієм засадили весь город, що був на присадибній ділянці. Люди поділилися насіннєвою картоплею. Приїхав погостювати онучок – на втіху малому взяли гусенят. А тоді й кролів.
– Юра ще й півня купив у Чернігові, – сміється Регіна. – Ну який же сільський двір без півня? А де півень, там і кури. А тоді Юра увійшов у азарт і ще й Глашку привіз з базару. Свинку. А тут вже й літо у розпалі, час те, що на городі наросло, в банки закручувати. І з лісу ягоди та гриби носимо. Не пропадати ж добру. Далі треба картоплю копати. І господарство ж не кинеш. Так ми тут і прижилися, приросли ідо землі, і до села. І до людей місцевих – добрих та щирих. От у березні буде вже й 26 років, як я тут живу. Без Бри вже – він відійшов у засвіти у 2013 році. Гарно йому тут жилось. Закохався він в Україну. І люди його любили, бо щирий душею був, відкритий.

З сумом говорить Регіна, що востаннє доньку з онуком бачила у 2015 році. Ваня якраз школу закінчив, треба було далі вчитися. Микола запросив доньку з онуком до себе. І якраз тоді з ним трапився інсульт. Віка не могла залишити батька, який потребував догляду. Тож донька знайшла роботу, а Іван поступив вчитися на дизайнера.

– Як почалося повномасштабне, я подзвонила Віці, – з сумом згадує Регіна. – Кажу: «Донечко, війна!». А вона мені: «Мамо, що ти придумала? Яка війна може бути?» А воно бухакє і бухкає за вікном. А тоді дивлюсь у вікно: танки вулицею села сунуть. Я занавіску трохи відхилила та показую Віці у телефон: «Подивись, дитино, що у нас коїться». Вона там плаче, а я тут. Тоді Ваня мені передзвонив: «Бабусю, що це таке? Бабусю, це правда? Та мені ж кращого місця не було, ніж у Пекурівці! А по ній…танками!!!»

РОЗРАДА І РОЗПАЧ ТАК ПОРУЧ ІДУТЬ

Наша розмова, яка починалась такими піднесеними нотами, набирає забарвлення смутку й людського горя. У цій затишній хатині піднімає голову привид самотності.
– Ні доньку, ні онука не маю змоги обійняти чи побачити, – каже Регіна. – І це рве серце на частини. Цей куточок України, де живу, по праву міг би вважатись справжнім раєм на землі. Люди які тут привітні, дружні. Не дають мені поринути в гірку самотність. Сусідки мої Оля, Люба, Надя поприбігають, розраджують від сумних думок. Староста Надія П’ятковська, було, як вийду зі своїми палками на скамейку під двором світу білого побачити, обов’язково зупиниться: «Як поживаєте? Як здоров’я? Які проблеми? Що треба, кажіть». А як не бачимося певний час – передзвонить: «А дрова у вас є? У хаті тепло? А соціальна працівниця ходить?». Медична працівниця Тетяна Жоголко завжди теж піклується. Як подзвоню, що якісь ліки потрібні, хоч і нема їх в аптеці, то свої принесе. І потім передзвонити не раз: «Ліки п’єте? Є результат?». Прибіжить, і тиск виміряє, і кров на цукор, і сатурацію легень. Це – не обов’язок. Це – людяність.

Соціальна працівниця Тетяна Матвієнко – то найперша помічниця. Каже Регіна, чекає її не тільки для того, щоб дров принесла, у погріб сходила чи сніг почистила. Головне – вона лікує душу.
– Таня ж як сонечко у хату заходить, – каже господиня. – У неї мама хворіє, турбот вистачає. А вона завжди з посмішкою. Завжди вислухає, поговорить. Ніби біль руками розведе. Каже: «Ви мені дзвоніть у будь-яку мить, хоч вдень, хоч вночі». Радію, що пощастило жити між такими людьми. Звісно, була б донечка поруч, то барви довкола були б яскравіші. Вона і вислухала б, і розрадила. А так війна звела страшні кордони між рідними людьми. Жену від себе думки, що можу ніколи вже не побачити і Віку, й Іванка. А воно ж все одно не гониться. Тоді й серце ниє, і тиск скаче, і самотність у душі гадюкою в’ється… Хто ж коли думав, що світ може до такого докотитися? Нема ні пояснення цьому, ні виправдання…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: