Останній трагічний урок. Життя Галини Калачник обірвав російський снаряд

Четвер, 19 лютого 2026 12:01 | Переглядів: 433

18 листопада 2025 року Городня здригнулась від страшного вибуху. Російський снаряд влучив у приватний будинок, де перебували дві літні жінки – 75-річна колишня вчителька Галина Калачник і її доглядальниця Ольга Тупик. Від потужної пожежі, викликаної вибухом, обидві загинули миттєво. Від будинку і від людей, які в ньому перебували, практично нічого не залишилось. Дві жінки. Дві долі. Два життя. Які стали мішенню для ворога.

ВЧИТЕЛЬКА НЕ ЗА ПРОФЕСІЄЮ – ПЕДАГОГ ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ

Галина Василівна була добре відома городнянцям як вчителька української мови, яка була нестримно закохана у свою професію. І у квіти, якими завжди яскраво буяло затишне подвір’я її оселі. А ще вона була моєю класною керівницею. Пам’ятаю її – молодою і вродливою, на незмінних «шпильках», які цокотіли підлогою школи від її дрібних кроків. ЇЇ ямочки на обох щоках, які з’являлись від усмішки. Усміхалась вона завжди. І майже ніколи не називала нас по прізвищах. «Сашка, Лєнка, Ірка, Юрка…». На перервах вона зверталась до нас саме так – як до добрих друзів. Її уроки були особливими – Галина Василівна вміла віднайти цікаві факти, щось захоплююче з життя українських письменників і поетів, що воно запам’ятовувалось на «ура», без необхідності зубрити офіційні рядки нудних офіційних біографій, схожих одна на одну як близнюки. Мало хто з нас тоді замислювався над тим, що для того, щоб урок був справді цікавим, нашій вчительці доводилось провести над книжками й газетами не одну безсонну ніч.

А ще в нас були безцінні класні та виховні години. Ми не слухали звичних виховних лекцій – ми розмовляли про життя. Галина Василівна була вигадницею. Такі заняття ми проводили під звуки старовинних платівок, вечорами – під загадкове тремтіння свічок. Інколи були спільні зустрічі з батьками. А напередодні у кожній родині власноруч випікали щось смачненьке, стараючись одне перед одним. Кожен з нас неодноразово бував у вчительки вдома. Ми знали, які квіти вона цьогоріч посадила, як звуть її кота, про що вона мріє. І тихенько від усього дитячого серця бажали, щоб ця мрія збулась.

І диво таки сталось – коли ми вже були у десятому класі, нам призначили нового класного керівника. А Галина Василівна відправилась у декретну відпустку чекати народження донечки.

ЩАСТЯ, ЯКОГО ТАК ДОВГО ЧЕКАЛИ

– Я народилась у мами, коли їй вже було сорок років, – каже Аня, її доросла вже донька і сама мама двох дітей. – Я знала, що я була довгоочікуваною дитиною, що мама з татом Віктором вже майже втратили надію стати батьками. Вони мене безмежно любили, але тато помер, коли мені було дев’ять років, а мама, виховуючи мене самотужки, бо ні бабусь, ні дідусів вже не було, вміла знайти ту золоту середину, щоб бути зі мною ані надто суворою, ані щоб материнська любов переходила в неконтрольовану площину. Я росла хворобливою дитиною, тож мамі часто доводилось брати мене з собою на роботу, щоб зайвий час не перебувати на лікарняному. Інколи я сиділа в препараторській і щось там малювала, а інколи вона мені дозволяла тихесенько сидіти на уроках на задній парті, при цьому була обов’язкова умова «бути тихше води, нижче трави», щоб не заважати навчальному процесу. Та мені й не треба було про це нагадувати, бо навіть мені на її уроках було цікаво слухати. Мабуть, це теж зіграло певну роль у тому, що я, перерісши звичну для всіх маленьких дівчаток мрію стати артисткою, теж, як мама, обрала для себе педагогіку. Тільки не українську, а англійську та німецьку мови.

Аня, закінчивши Ніжинський педагогічний університет, вийшла заміж і залишилась жити і працювати у обласному центрі. А Галина Василівна продовжувала віддаватись своїй улюбленій роботі у школі №1, якій вона віддала все своє трудове життя. У вільний час її вдома чекали улюблені квіти, клумби й грядки, які вона теж обробляла з любов’ю. Аня з чоловіком і сином були частими гостями у маминому будинку в Городні. Галина Василівна безмежно любила онука Єгора, вона теж часто їздила у Чернігів, щоб насолодитися можливістю побути з найдорожчими. Дочекалась і меншу онучку Мілану. Тільки натішитись, як того прагнуло серце, не встигла.

«КУПИ СІРНИКІВ, АНЮ. ВІЙНА БУДЕ»

Хвороби не вибирають хороша ти людина чи ні. Встиг ти щось зробити значуще чи нема чого згадати. Вони звалюються несподівано, вибиваючи людину зі звичного ритму життя. Галина Василівна відчувала сильний біль у ногах. Вона свої незмінні «шпильки» поміняла на зручне взуття без підборів. А потім і взагалі стала ходити, тримаючись за велосипед. Постійне лікування, крапельниці не приносили бажаного полегшення. А під час одного з них стався інсульт.

– Я забирала маму до себе в Чернігів на зиму, – каже Аня. – Бо в Городні будинок великий, в холодну пору його треба опалювати, постійно здійснювати догляд, А мама вже мала інвалідність і сама потребувала допомоги. Зима, коли почалось повномасштабне, була першою, коли мама перебувала в нас. Чернігів тоді весь був у вогні. Ще поки було світло, ми спускали маму на візочку ліфтом з дев’ятого поверху у підвал під час обстрілів, сама вона вже ледь з милицями або візочком переміщувалась по квартирі. Тоді світла не стало. Діти сиділи в підвалі, у холоді й просили молока, якого ніде було узяти... А я розривалась між ними й мамою, бігаючи до неї сходами наверх – погодувати хоч чим-небудь, переодягти, дати ліки… А 12 березня снаряд влучив і в один з під’їздів нашого будинку. Залишатися там було неможливо. Тож ми маму забрали й перевезли до батьків мого чоловіка Олександра, які живуть у приватному будинку в Чернігові. А ми ризикнули вивезти дітей з того пекла… Саша вивіз нас на захід України, а сам повернувся в Чернігів.

Аня згадує, що Галина Василівна передчувала війну. Доля дитини, народженої у важкий післявоєнний 1950-ий рік, назавжди залишила в ній страх знову пережити голодне й холодне лихоліття.
«Аню, піди, купи солі, сірників, туалетного паперу. Бо почнеться війна, тоді все зникне з магазинів», – хвилюючись, казала вона доньці за кілька тижнів до повномасштабного, роблячи висновки з телевізора та розмов. «Мамо, ну яка війна? Ти жартуєш? Ми в якому столітті живемо?» – не йняла віри у невідворотне Аня.

– Коли я сказала, що треба їхати, мама мене підтримала: «Рятуй дітей, донечко», – сказала вона мені, – ковтаючи сльози, згадує Аня. – Єгору на той час було вісім років, А Мілана свій третій день народження зустрічала у чернігівському підвалі, ховаючись від російських ракет. Діти просили молока, а в нас навіть з водою була проблема… Мама онуків любила понад усе. Вони були її світлом, її мрією, яка збулася… Коли Єгор народився, наша бабуся була ще на ногах, літала на крилах від щастя, намагалася якомога частіше приїжджати до нас, бути поруч, готувала наші улюблені голубці, млинці, які в неї були невимовно смачними. А з Міланкою вже й не встигла натішитись – спочатку хвороба, потім війна…

ДАЛЕКА ДОРОГА ВІД ДОМУ

Аня каже, тоді, у березні 2022-го її охопила паніка і страх за дітей.

– Кругом літає, вибухає. Ми сидимо в тому підвалі і я думаю: а як влучить саме сюди? Максимум, що я зможу зробити – це собою прикрити дітей. Але чи врятує їх це, якщо зверху рухне вся багатоповерхівка? – тремтячим голосом передає вона свої відчуття у холодному березні 2022-го. – І тоді не було зв’язку. Ніякого. Ні з ким. Тож, залишивши маму з батьками чоловіка, я наступного дня взяла документи і якийсь змінний одяг для дітей по мінімуму і хотіла їхати евакуаційним автобусом – люди підказали коли і звідки планується його виїзд. Але рятувалось тоді виїздом дуже багато людей, черги дочекатися було неможливо. Тож вирішили їхати власною автівкою. Ми страшно виїжджали. Я ніколи не забуду палаючу трасу, згорілі автомобілі, тіла людей… То була дорога смерті. Але Бог нас вберіг…

Олександр повернувся в Чернігів, а Аня деякий час Аня з дітьми перебували в Чернівцях. Та ситуація з кожним днем ускладнювалась. Діти малі, роботу не знайдеш, а хоч і знайдеш, то куди дівати дітей? Ціни за найм житла стрімко поповзли вгору. Треба було щось вирішувати. Війна не закінчувалась, на що вони відчайдушно сподівались. Тому Аня зважилась на виїзд за кордон, у Німеччину.

– Я ніколи не забуду перші дні, як ми сюди приїхали, – каже Аня. – Вивела дітей гуляти у парк, а вони весь час оглядаються, прислухаються до звуків. Літак летить – а вони голівки в плечі втягують. Я їм кажу; «Не бійтесь, тут безпечно, тут війни нема», а сама нишком сльози витираю. І думаю: дітям так мало треба для щастя... Але й цього вдома вони не мають… Тут я можу щомиті не хвилюватись за їхнє життя і ще маю можливість волонтерити – допомагати іншим українським біженцям вивчати німецьку мову. А мама, як тільки скінчилась окупація і можна стало доїхати у Городню, наполягла на тому, щоб її відвезли додому, в рідну хату.

«ВІЙНА ВБИЛА НЕ ТІЛЬКИ МАМУ. ВОНА ВБИЛА МОЄ МИНУЛЕ. І МОЄ ДИТИНСТВО»

Аня каже, Галина Василівна категорично наполягала: вдома й стіни лікують. Хоча стан здоров’я був слабкий і дітям довелось найняти доглядальниць, щоб вона не залишалась сама ані вдень, ані вночі.

– Простим мамине життя ніяк не назвеш, – каже Аня. – Залишившись без чоловіка, у скрутні 90-і роки вона пережила тотальні затримки з виплатою заробітної плати, коли доводилось і городи обробляти, і господарство тримати, і навіть торгувати їздити, щоб мене вивчити та на ноги поставити. А вона ніколи не скаржилась. Ще й примудрялась мене, яка часто хворіла, влітку на море вивозити разом з групою дітей, яку вона набирала для оздоровлення. І все це поєднувалось з самовідданою вчительською працею. Я так мріяла, щоб хоч на схилі літ вона побачила легше життя. А воно он як повернулось…

Вже з Німеччини Аня приїжджала разом з дітьми щоліта, щоб побути хоч трохи поруч з мамою, щоб підтримати її, коли вона впала і отримала перелом шийки стегна, допомогти з лікуванням. Донька неодноразово пропонувала забрати Галину Василівну в Німеччину, але таку важку дорогу вона б не осилила. Та й не погоджувалась вона залишати свій дім, в якому народилась. Щодня Аня й онуки спілкувались з Галиною Василівною телефоном та відеозв’язком. Розмовляли по відео й за два дні до тієї трагічної ночі.

– А потім мені подзвонив чоловік і я одразу з перших слів зрозуміла, що трапилось щось непоправне. «Мама?...» – спитала, – каже Аня. – Вже потім зі слів сусідів уявила ту картину, як летіла в темному небі страшна вогняна куля і влучила прямо в наш будинок, де були мама і її доглядальниця Ольга Тупик. Теж жінка з непростою долею і важкими випробуваннями. Так сталось, що фатальний рок обрав саме їх… А я навіть на похорони приїхати не змогла. Бо був невідомий точний день поховання, адже тіла потребували ідентифікації. Маму опізнали по ендопротезу кульшового суглоба у лівому стегні…

Аня каже, страшна новина її приголомшила і потягнула у відчай. Дітей залишити не було на кого, а везти їх на Чернігівщину, де безпекова ситуація загострилась, вона зважитись не могла через страх, що поселився в душі ще холодною зимою 2022-го, до якого додався і жах, викликаний трагедією, яка забрала мамине життя. Настоятель української церкви в Німеччині, куди вона пішла за порадою, сказав, що не можна себе так картати. Адже головне – це молитва і пам’ять про рідну і дорогу людину, чия душа полинула в небеса.

– Маму поховали на кладовищі Піски, біля моїх тата і бабусі. Саме так вона заповідала… Я щоночі згадую її, – плаче Аня. – Біль втрати не відпускає. І душа не загоюється. Для мене життя тут, за кордоном, не повноцінне життя. Це виживання заради дітей. Я мрію повернутися у безпечну Україну, щоб мої син і донька могли дихати рідним повітрям. А поки там над головами літають дрони, вбиваючи мирних людей, зважитись на це не можу. Тож щодня й щомиті плекаю надію, що війна скінчиться. Ми знову приїдемо додому. Прийдемо до могил мами, тата, бабусі. І я прийду до руїн рідного будинку. Картаю себе, що не взяла ніяких фотокарток чи пам’ятних речей коли востаннє була в Городні, хоча думка така була – узяти в чужу країну шматочок свого справжнього життя. Тепер не залишилось нічого… Росія вбила не тільки маму. Вона вбила моє минуле. Мої 17 років життя в батьківському домі. Мої дитячі фотокартки, іграшки, спогади. Вона вбила моє дитинство…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана ТОМАШ