У мальовничому селі Ряшки на Чернігівщині і риба ловиться, і гриби є...

Світлана Чебакова

П’ятниця для ряшківців – день особливий. У цей день до них приїжджають машина з хлібом, мобільне відділення «Укрпошти» з газетами, журналами і пенсіями, а біля приміщення старостинського округу розгортається імпровізований базар. Сюди, у центр села, у п’ятницю сходяться всі, хто ще може ходити, аби дізнатись, як у кого справи. І саме у п’ятницю, подолавши 25 кілометрів з Прилук (останні кілька – по ямах і грязі), ми з працівниками редакції побували у оточеному лісами і болотами мальовничому селі Ряшки. Про нелегке, але цікаве життя односельців і своє нашим читачам люб’язно погодилась розповісти староста Світлана Чебакова.

— Світлано Миколаївно, розкажіть спочатку трішки про себе. Ви давно працюєте, сільською головою були. Ви — місцева жителька?

— Я сюди приїхала у 1987 році по направленню Харківського сільськогогосподарського інституту імені Докучаєва головним бухгалтером.

Мене направляли в інше місце. Тоді ще був Володимир Горяйнов начальником управління сільського господарства. Він мені сказав: «Якщо ти поїдеш туди, куди тобі написали, то бігом втечеш. Я тебе відправлю в село, в якому ти залишишся назавжди». Так і сталось. Тут був тоді колгосп «Родіна» і дуже гарний голова Михайло Григорович Костриця. Ми з ним не дуже довго попрацювали — він помер. Був дуже відповідальний, дуже людяний. Люди з теплотою згадують про нього і зараз.

— А де Ви народилися і чому саме обрали бухгалтерський облік після школи?

— Народилася в Довженковому краю, у Сосниці. І виросла там, закінчила школу. Перша моя спроба була вступити у елітний Київський інститут фінансів. Пішла спочатку в технікум бухгалтерського обліку, закінчила його із червоним дипломом. Ну і вирішила, що Бога за бороду схопила, і я туди просто так попаду. Але не судилося. Попрацювала місяців два чи три економістом. Тоді переїхала назад в Сосницю. Працювала відповідальним секретарем товариства охорони природи. А тоді настали такі часи, коли почали їхати за кордон спеціалісти. І секретарка першого секретаря райкому партії поїхала за чоловіком за кордон у Німеччину. А мене захотіли зробити секретаркою першого секретаря, але я цього не захотіла. Розрахувалася і поїхала, вступила в інститут. Одразу, бо у мене був червоний диплом і три роки стажу. Була секретарем комсомолу курсу і факультету. Також з червоним дипломом закінчила. З інституту повернулася з піврічною дочкою на руках. Дочку звати Танею. Народилась у 1987 році. Так ми і попали у Ряшки. Тут нам дали будинок.

— А яким було Ваше перше враження від села?

— Як казав мій свекор, який нас сюди привіз: «Довге, як собача пісня». Довге, бо 12 кілометрів центральної дороги. Від краю до краю 12 кілометрів тягнеться село. А у ширину не більше, ніж по кілометру дороги йдуть.
Ми ж розміщені у болоті. І на сухих частинах побудували вулиці і хати. І у кожного у кінці городу є болото, вигін, сінокос.

— Скільки зараз у Ряшках проживає людей?

— У нас зареєстровано 182 двори. З них постійно проживають приблизно у 120-ти. По одній людині, в основному. Залишились практично самі жінки. Є таке, що двір зареєстрований, але люди (ті, хто молодші) поїхали шукати свою долю по світах. Там, де можна заробити копійку. Бо, колгоспі, коли розпався, роботи майже не стало. З колгоспу у нас вийшло товариство «Надія». З цього товариства вийшла «Нафкомагро», київська фірма. Після неї господарювати почала «Дружба-Нова». Але вони у нас не одні орендують землю, у нас п’ятеро орендарів. Стараємось всіх залучати до допомоги. «Дружба-Нова» нам потроху дає. За їхні кошти ми купили основу для сіток, які наші дівчата плетуть для ЗСУ. На стрічки нам дає товариство «Батьківщина» гроші.

— А як і коли Ви перейшли працювати у сільську раду, а згодом — і у старостат?

— Після розпаду колгоспу я працювала ще в «Дружбі-Новій» два роки, тоді стала на облік у центр зайнятості. Через 4 місяці вже працювала польовим обліковцем. Років два проїздила на велосипеді. Мені треба було о 5 годині ранку встати і велосипедом поїхати, побудити хлопців у тракторах, позбирати дані, що вони поорали, а потім телефоном передати зведення, скільки зроблено. А потім, коли у 2006 році були чергові вибори, мені люди запропонували балотуватися. Я не хотіла, було страшно, але наважилась. З 2006 року працюю тут незмінно. У роботі допомагає чоловік Володимир.

— Більшість населення зараз становлять пенсіонери?

— Так. Але у нас же ще функціонує школа. Ледве жевріє, але функціонує. У дев’ятирічці навчається 11 учнів. Далі вони, в основному, йдуть в ПТУ. Одна дівчинка пішла у школу в Манжосівку, вона дистанційно займається, тому що сюди вже шкільний автобус не доїжджає.

— А рейсовий автобус є?

— Приїздить три рази на тиждень. Два рази у будні і один — у неділю.

— Дорога перед селом і частково у ньому розбита, але що це за рівна ділянка, яка тягнеться до школи?

— Її робили два роки тому, як стало агентство місцевих доріг. Лише я прийшла на посаду, ми всім писали про необхідність ремонту. І Роману Безсмертному писали, а при Януковичу дійшли аж до Азарова. І в Київ їздили. Нам, здається, виділили гроші у 2009 році. А дороги немає і немає. Ми і проект замовили, і все у нас було. А вийшла така ситуація, що якийсь там у них інженер такий хитрий взяв наші гроші і зробив до свого села дорогу. А саме цю ділянку згодом відремонтували тому, що якби школу закрили, то нею мав би їхати шкільний автобус. Нам ще два роки тому «Дружба-Нова» давала 100 тонн щебня. Десь вони брали у житомирському кар’єрі, туди возили зерно, а назад завантажились щебнем. Мабуть, з 10 «КАМАЗів». І найбільші проблемні ями позасипали.

— Скажіть, що ще з соціальних об’єктів, окрім школи, є.

— Будинок культури, два магазини. Було три спочатку, один закрився. А перед старостатом у п’ятницю торгує підприємець з Валок. Там в нього конкуренція, а йому ж треба якось виживати. У середу він їде у Смош, бо там середа — поштовий день, і люди сходяться, а у п’ятницю їде у Ряшки. По дорозі зупиняється, бо є вже частина таких людей, які сюди у центр або не виходять зовсім, або виходять дуже рідко, їм важко. Тому він зразу проїжджає попід дворами, а тоді стає тут базарчиком.

При будинку культури працює ансамбль, який має звання народного. Працює, мабуть, вже 15-й рік. У тому році помер художній керівник, його засновник Сергій Іванович Костюк. Він його створив, виколисав, дав путівку в життя. Зараз художнім керівником працює Максим Мамай. З соціальних об’єктів у нас є ще фельдшерський пункт. У нас була лікарня спочатку — стаціонар був на 20 ліжок і були лікарі: терапевт і зубний лікар. Тоді зі зменшенням населення, з усіма цими реформуваннями охорони здоров’я, став фельдшерський пункт. Зараз фельдшер їздить із Прилук, бо наша Ольга Іванівна Колеснікова пішла на пенсію — у 72 роки, але вона й зараз допомагає.
«Укрпошта» до нас раніше приїжджала двічі, а зараз — раз на тиждень. Хліб привозять у понеділок, середу і п’ятницю. Так само зупиняються по дорозі для тих, хто не може дійти у центр. І в Оникіївку, друге село нашого округу, завозять. Там близько 30 людей проживає. Переважно пенсійного віку.

— Розкажіть докладніше про волонтерську роботу.

— Жінки перейшли плести у старостат з будинку культури. Починали там. Почалось все відразу після вторгнення. Спочатку робили «коктейлі Молотова». Для чого? Хто знає? Ми окупантів чули, але не бачили. П’ять кілометрів від нас ічнянською дорогою йшли. Хотіли до нас зайти з траси, але ж у нас там польова дорога. І якраз така погода була, що танки позастрягали, вони їх повитягували назад. А для чого вони хотіли до нас? Бог їх знає, для чого. У нас хлопці патрулювали тоді. І почалося з того, що знесли пляшки, наробили «коктейлів Молотова», поставили їх тут під парканом. Потім подумали: «Ну, не дай Бог, зараз пройдуть і побачать “коктейлі”. Знесуть і магазин, і сільську раду». Тому їх заховали. Років два ще потім розпалювали ними грубку. А тоді почули, що є потреба у маскувальних сітках. Ходили плести всі, хто був вільний. А тоді, коли почули від центру зайнятості, що це можна організувати як громадські роботи, так і зробили. Зараз плетінням сіток займаються Ольга Василевська, Яна Осипова, Світлана Кулак, Людмила Іванова і Валентина Костриця

— А скільки ряшківців зараз на фронті?

— Десятеро. Маємо і двох зниклих безвісти. Служать хлопці у різних підрозділах. Один, наприклад, був на передовій, потім перевели водієм. Інший — у дроновому взводі. Хлопець рукастий, незамінний, недавно приходив у відпустку. Звати його Максим Мірошниченко. До Дня захисників ми номінували його на «Героя Сухополов’янської громади». А так більшість людей у нас або перед 60, або після 60 років. І мені вже не 16. Я — 1961 року народження, буде 65 років.

— Чим займаєтесь у вільний час?

— Читаю. В’язати вже не можу, бо і очі, і руки підводять. Правий бік трохи прихопило. Люблю, коли з Чернігова приїжджає онук Артем. Він шестикласник, народився у 2013 році. А вже за рік його батько, мій зять Максим, пішов по контракту у ЗСУ. Онук, коли приїжджає, займається риболовлею. Риба ловиться. І гриби є. Люблю їх збирати. Сьогодні ось назбирала фламулін — зимових опеньків. Вони недалеко звідси ростуть. Всю зиму можна збирати. А ще ж у мене корова є. І поросята. І город.

— А скільки соток?

— Та вже небагато. В одному місці — вісім, а в другому — десь шість. У порівнянні з тим, що в мене було, це вже небагато.

Джерело: газета "Прилуччина + Прилучаночка, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: