Любов Джугова дочекалася повернення єдиного сина з полону

Олександр Джугов

«Повернувся з полону наш земляк, 32-річний Олександр Джугов» — поділилась у фейсбуці спільною радістю Ірина Мисник із села Високе Ніжинського району. Це був 74-й за рахунком обмін.

— Чотири довгих роки… Весь цей час маленький син був без батька, мама — у постійній тривозі та надії на повернення. Всі рідні та друзі молилися, щоб Саша повернувся живим і здоровим. Від щирого серця вітаємо маму захисника з поверненням сина на рідну українську землю!

«Я буду військовим»

56-річна Ольга Джугова сина ростила без чоловіка.

— Я працювала у школі в сусідньому селі Голубівка, а Саша навчався тут, у Високому. Мені з вихованням допомагали мої батьки (мама і зараз жива, тата вже немає). Ми з ними разом виховували Сашу.

Син уже з 8 класу казав: «Я буду військовим». Як ми його не переконували — він свого рішення не змінив і після закінчення 9 класу вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Він уже ставав самостійним і з 16 років сам вирішував усі питання, як би важко не було, ніколи ні на що не скаржився.

Після закінчення ліцею Саша здійснив свою мрію і вступив до Національної академії сухопутних військ у Львові. А потім був 2014 рік. Восени син з іншими хлопцями потрапив у Маріуполь на Донеччину (проходили практику). Тоді вони ще курсантами побачили, що таке АТО, бойові дії.

Полон

— У них був прискорений випуск — їх випустили не в червні, як завжди, а наприкінці березня 2015-го. Після цього Саша потрапив на службу в одну з військових частин міста Дніпра. Кожних два роки в нього була ротація в зону АТО. Потім син перейшов у морську піхоту в Бердянськ. І там його застав повномасштабний напад росіян. Саша і його підрозділ — захисники Маріуполя — на тому напрямку потрапили в полон одними з перших — 4 квітня 2022 року.

Остання наша розмова із сином була 26 березня. До того, на початку вторгнення, Саша відповідав на мої повідомлення. 9 березня в нього був день народження. Я відправила йому смс-повідомлення, та син його прочитати не зміг. Потім хлопці випадково десь зловили сигнал. Саша мені подзвонив, сказав, що в нього все добре, і більше зв’язку з ним не було.

Я не знаходила собі місця. Ми вже знали про події в Маріуполі, що там дуже тяжко, хоча місто ще трималося. А потім в інтернеті на одній сторінці на кшталт «Пошук людей» я побачила фото свого сина. Він дуже змінився, тому що в останні дні захисту Маріуполя в них уже не було ні їжі, ні води — вони один сухарик ділили на двох, пили з калюж. І Саша потрапив у полон уже схудлим. Я була шокована… Це дуже тяжко — побачити, що твого єдиного сина захопили в полон, і ти не знаєш, яка його подальша доля. Ми, мами і дружини полонених захисників Маріуполя, створили групу в телеграмі й почали стукати в усі двері.

Любов Миколаївна описує процедуру, яку проходять рідні полонених:

— І потяглися довгі дні очікувань, звернень у різні структури, поїздки до Києва як на роботу, онлайн-зустрічі тощо. За чотири роки пройдено дуже багато!

У липні 2022 року мені повторили, що Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив щодо Саші статус полоненого. Під час перших обмінів я дізналася, де він. Перша звістка про нього від наших визволених з’явилась у жовтні 2022-го. І тоді я від обміну до обміну знову чекала вісточки: чи бачили Сашу, в якому він стані…

Я сама ніколи не хвалила і не хвалю свою дитину, але дуже багато обміняних хлопців мені дякували за сина і говорили: «Він у вас — справжній офіцер! Сам тримався гідно і стійко, нас завжди підтримував психологічно».

Тримали Сашу в Тульській області, у населеному пункті Донське. Умови там були доволі тяжкими: постійні фізичні й психологічні покарання, порції їжі дуже маленькі (ще й такої, що її неможливо вживати), один комплект білизни, лазня раз на тиждень, прогулянки дуже короткі, тож свіжим повітрям вони майже не дихали, сонця не бачили. Ця зима видалась лютою, у камерах було дуже холодно. І повна ізоляція — хлопці не знали, що робиться в Україні, їм казали: «Вас ніхто не чекає, ви нікому не потрібні».

Правда, через МКЧХ і через омбудсмана Дмитра Лубінця я отримувала листи від сина, а він — від мене. Але й у них ми спілкувалися коротко і російською — щоб листи пропустили. Саша писав: «Жив. Здоров. Как вы?» Я відповідала: «У нас все хорошо, работаем». Думаю, з моїх листів син зрозумів, що ми не під окупацією, що в нас Україна. Мабуть, це теж його тримало.

У полоні люди ніколи не знали, в який день і хто потрапить на обмін. І Саша не міг цього знати. У мене теж не було відчуття, що в цьому обміні повернеться мій син.

І ось 15 травня я була на уроках. На великій перерві о 10:02 мені телефонують із невідомого номера: «Любове Миколаївно, це вас турбує Координаційний штаб (з питань поводження з військовополоненими, авт.). Ми вас вітаємо…»

Далі я вже нічого не пам’ятаю — сльози радості. Прийшли повідомлення на телефон про звільнення сина з полону. А о 10:22 (я чітко пам’ятаю час обох дзвінків) зателефонував уже сам Саша: — Мам, це я. Привіт. Я в Україні…

Я попросила сусіда Івана Яковича Байбарацького (дякую йому), ми помчали до лікарні дуже швидко, але трішки не встигли — ми вже приїхали, а визволені хлопці заходили всередину. Медсестра була родом із нашого села, вона змогла мені Сашу буквально на п’ять хвилиночок вивести. Я його обійняла, поцілувала, і того ж дня їх відправили на реабілітацію в Трускавець.

Дорогою мені зателефонував Саша — ми поговорили. Потім уже він зідзвонився з побратимами, яких звільнили раніше. Зараз хлопці на зв’язку.

Якби на початку повномасштабного вторгнення вони — «морпіхи», «азовці», прикордонники — не стримали б того величезного угруповання ворожих військ під Маріуполем, мабуть, не встояли б ні Чернігів, ні Київ, бо російське командування могло перекинути сили на штурм столиці. У боротьбі за визволення наших полонених ми не розділяємо їх за родами військ — для нас вони всі захисники з Маріупольського гарнізону, і ми боремося за свободу кожного.

Допомога

—  Нас, рідних захисників Маріуполя, дуже підтримує фонд Ріната Ахметова «Серце Азовсталі». Це і подарунки на свята, і зібраний на 1 вересня рюкзак для Сашиного сина Романа. Двічі ми з онуком за програмою фонду відпочивали в Трускавці.

Сашиному Ромі 7 років. Він із мамою та бабусею живе в Дніпрі. Звідти невістка Аня — військова медикиня, продовжує служити там. Два з половиною роки (з кінця липня 2022-го до грудня 2024-го) Рома жив у мене.

Люба — чудова бабуся. Знаходить час не лише на роботу (Любов Миколаївна 33 роки викладала географію і хімію в Головеньківській школі, а після її закриття перейшла у Височанську школу, де зараз працює асистентом учителя — авт.). Усі ці роки вона не тільки чекала свого сина з полону, а й допомагала іншим хлопцям, які зараз воюють. Із 2022 року — постійні донати на матеріали. А скільки зроблено й передано на фронт окопних свічок!, — говорить Ірина Мисник.

Вона ще 2022-го організувала небайдужих людей із сіл Борзнянської та Височанської громад Ніжинського району в ініціативну групу «Незабудки», яка плете маскувальні сітки, «кікімори» для оборонців, співпрацює з іншими волонтерами по всій Україні. Одні воюють на фронті, а мама нашого Саші воює в тилу.

— Не хочу хвалитися, але дійсно я постійно донатила, щозими купувала парафін, а моя рідна сестра Віра робила окопні свічки, вже виготовила їх дуже багато. Я віддавала свічки і «Незабудкам», і сама відправляла на різні напрямки нашим морпіхам. Хлопці надсилають відео, дякують. Ця зима була дуже суворою — хлопці казали: «Погрієш руки над свічкою — і вже трохи тепліше». У посилки завжди кладемо ще й смаколики. Тиждень тому я відправила три сітки, які за донат взяла у волонтерській організації «Оберіг». Можливо, якась сітка збереже комусь життя…

Від того, що мій син із полону звільнився, я своєї допомоги нашим захисникам не припиняю і не припиню, поки не закінчиться війна.

Разом із Любов’ю Миколаївною ми закликаємо всіх посильно допомагати українським захисникам, адже заради нашого спокою вони щодня ризикують своїм життям.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: