90-річна Катерина Сорока з Чернігівщини їздить на велосипеді і вручну обробляє 5 соток городу

Катерина Сорока

До ювілею Катерина Василівна готується ретельно, бо чекає на гостини аж 8 подруг, які точно пообіцяли прийти, одна ще й з тортом. Вона серед них найстарша, але у роботі не поступається, хоч у лютому перенесла операцію на одному оці, а друге взагалі не бачить. Найдивовижніше те, що жінка сама знімає, пере і розвішує тюлі та штори на вікна, сама вручну вже викопала картоплю, багато садить кавунів, щоб пригощати подруг, закриває на зиму томатний сік. Її двір потопає у квітах, а на городі ні зілинки. Захолод, картоплю вона зварить сама, а решту допоможе приготувати невістка.

Змолоду доля її не балувала. А секрет її життєвого успіху і довголіття – щоденна праця з 15-ти років. «Робить я люблю краще, ніж їсти», – каже Катерина Василівна, струнка і доглянута, метка і непосидюча. Спілкуємося з іменинницею, а й телефонує подружка, з якою вона поїде в ліс по шиголля для розпалювання грубки. Невеликий запас жінка вже зробила, привозячи його в мішку велосипедом.
А кожний день ювілярки починається розмовою із подружкою. «Так ми одна одну будимо», – ділиться Катерина Василівна, яку ми застали саме за телефонною розмовою, але перервалась і розповіла про своє життя.

П’ять років по вербовках

Народилась Катерина Сорока на В’юнищі. Закінчила лише 4 класи, а 5-ий покинула, бо наука не давалась, а вже дівчині було 15 років, мала працювати та заробляти гроші. Так сталося, що до школи вона пішла вже майже 9-річною, бо у 8 років її не взяли. Після війни у 1943-му прийшли до школи і ті, хто мав йти до 1 класу у 1941 та 1942-му, оскільки в ці роки війни школа не працювала. Та ще й наука дівчині не давалась, тому у 3-ій клас ходила два роки.

Отож 15-річною вирішила, що годі навчатися і по вербовці поїхала у Полтавську область на цукрові буряки. «Три роки поспіль, починаючи з квітня, я їздила на буряки. Висівали, пололи і так поки не зберемо всього урожаю, а тоді на зиму поверталася додому. Перший раз поїхала із рідною старшою сестрою та сусідськими дівчатами, які вже не перший рік там працювали. Сестра, щоправда, не хотіла, щоб я їхала, бо хтось же мав допомагати батькам, які були неграмотними.

Та я виплакала, і ми перший рік поїхали удвох, а вже наступні два роки я їздила сама, а вона влаштувалась листоношею. Виїжджали ми із Менського залізничного вокзалу. У приміщенні було стільки охочих їхати, що не можна було проштовхнутися, душилися. Ми стояли біля дверей, і мені запам’ятався бідон із водою, що стояв у кутку, а на ньому кружка. Мене сестра підняла і посадила на вікно. Коли під’їжджав потяг і голосно загув, я зіскочила і сильно злякалася, бо ніколи не чула», – розповідає жінка.

Після вербовки дівчина працювала виконавцем у сільраді. У колгосп не хотіла йти, бо на той час заробітки там були ніякі, трудодні. Але одного разу її викликав голова колгоспу і пообіцяв їй премію: якщо набере групу телят, вигодує і не буде падіння – вибере яку захоче теличечку. Умови були привабливі, і Катерина пішла телятницею. Голова слова дотримав, дівчина забрала теличечку додому і далі продовжувала працювати на фермі, взявши другу групу телят. Молоде дівча працювало на совість, і її, як кращу телятницю, відкомандирували на сільськогосподарську виставку у Москву. Влітку Катерина з такими ж дівчатками, як і сама, випасали своїх телят на луках.

Полягають у високій траві й ніжаться на сонці. Якось угледіли літака і давай частівки наспівувати. І прийшла Катерині на думку ідея: завербуватися на Донбас. Подружка теж зацікавилась тією ідеєю. Голова колгоспу не перечив, тільки телятниці мали на своє місце знайти заміну. Катерина, яку називали агітаторкою, швидко з цим упоралася, а ось подружці не вдалося нікого знайти на своє місце, так і залишилася у колгоспі. А Катерина, їй вже не вперше вербуватися, подалася у Ворошиловградську область (тепер Луганська), де працювала у Дорводбуді, тобто на дорогах.

«Колись дороги викладали булижником. І у Сосниці вулиця Довженка була у булижнику. Ще досі частина вулиці Покровської ним устелена. Отож чоловіки викладали дороги, а ми, дівчата, їм підносили каміння і пісок. Тут ми мали не трудодні, а заробляли гроші», – пригадує Катерина Сорока. А повернувшись, влаштувалась на сезонні літні роботи до будинку відпочинку, а на зиму йшла топити груби у пологовому відділенні.

Діти, будівництво, робота

У 1961 році Катерина народила первістка Анатолія. Та вже через 2 роки відкривалася швейно-галантерейна фабрика, де жінка пропрацювала 10 років, народивши другого сина Миколу. На цей час припало і будівництво новобудови, яку жінка зводила сама, допомагала сестра Галина, яка працювала у будівельній організації і мала можливість виписати деякі будматеріали. А основа була із старої хати, яку Катерина купила за 4 сотні і перевезла із Чащів.

Діти підростали, вже школярами стали. Піде мати на роботу у першу зміну, а діти ще сплять, та так, що й перший урок мине, а вони тільки до школи доходять. А запізняться – вчителі не пускають на уроки, мовляв, ідіть додому. Хлопці раді й повертаються. Так було доти, поки мати не зустрілась із директоркою В’юниської школи Наталією Петрівною Вінник. Прояснили ситуацію, і Катерина Василівна попросила її, щоб учителі синів не вертали додому, хай хоч на решті уроків будуть присутніми.До виходу на заслужений відпочинок Катерина Сорока працювала санітаркою у дитячому відділенні Сосницької лікарні.

Чотири будинки за життя

Вона ростила своїх двох онуків Олександра і Андрія – синів Анатолія (у Миколи дітей нема). На той час вже проживала у Загребеллі, там купила будинок. І онуки закінчили 4 класи Загребельської школи. Катерина Василівна підлаштовувалась під синів. Старший після строкової служби навчався у Севастополі. Прапорщиком його направили на службу у Владивосток. Потім повернувся у Сосницю. Проживав у будинку матері, а вона зі своєю старою матір’ю перейшла у Загребелля. У неї були гроші від продажу батьківської хати – коли хлопці роз’їхалися, утримувати два житла не могла. А потім позичила тисячу і за 6 тисяч купила будинок у Загребеллі.

Менший син на той час після служби працював у Харкові на заводі ім. Малишева. Але настали часи масового скорочення, і він повернувся до матері. Тоді і невісткою порадував Катерину Василівну. Так і проживали разом. А у 2000-му році мати залишила будинок меншому сину, перейшовши жити навпроти. Цей будинок Катерині Василівні подарувала сусідка, яку вона доглядала і паралізованого чоловіка, і її після його смерті. На жаль, старшого сина поховала у 2012 році, 51-річною покинула цей світ і старша сестра.

Доглядала старших немічних людей

Вийшовши на заслужений відпочинок, Катерина Василівна багато років присвятила догляду за старими немічними людьми. Каже, у такій справі важливо не фізичне навантаження, а головне – мати терпіння, бути врівноваженим і розуміючим. Бувало, що й на ній була організація похорону, бо, наприклад, сини перебували у плаванні за кордоном і не мали можливості терміново повернутись додому. Щоб повністю віддаватися цій нелегкій справі, жінка вдома збула все господарство. Натомість перекопала увесь двір і засадила квітами. І дотепер, починаючи з підсніжників, подвір’я 90-річної господині потопає у різноманітті кольорів і пахощів.

Мала трьох чоловіків, а заміж не виходила

З батьком двох синів Катерина Василівна прожила 17 років. Він був освічений, працював інспектором. Заочно 2 роки навчався у Київському виші, коли вже Катерина тішила первістка. Проте щастя ніколи не мала, а всьому вина – оковитої, яку чоловік добре полюбляв. Вони зійшлися, коли він ще був нерозведений офіційно. Правильніше – суд відбувся і його розлучили з дружиною, та він не міг чи не хотів заплатити судовий збір. А коли Катерині зробив пропозицію одружитися, то вона вже була не наївна дівчина і сита його обіцянками, тому замість весілля він отримав відмову. Приймала жінка ще двох чоловіків, але через оковиту вони довго не затримувалися – нащо такі кавалери!

Операція у 89 років
Де б не працювала Катерина Василівна, скрізь мала повагу і авторитет. Її преміювали екскурсійними путівками, досі зберігаються фотографії, як пам’ять про них. З часів роботи у дитячому відділенні й дотепер збереглася дружба між лікаркою Тетяною Антонівною Клименко та санітаркою Катериною Василівною. Шанують бабусю онуки, спілкуються з нею по телефону, бо проживають за кордоном.

«Оце мій внучок Андрій, живе у Польщі, одружився із сосничанкою, – показує бабуся вирізку з газети «Вісті Сосниччини» за 10 квітня 2025 року, обрамлену у фото рамку. – А другий внук Олександр живе у Німеччині, наполіг, щоб я зробила операцію на оці, бо одне вже взагалі нічого не бачить. 30 лютого у клініці Шевчика мені зробили операцію, на яку пішло 26 тисяч, та ще їздила у Чернігів 5 разів, то за кожну поїздку заплатила по 1800 грн., бо наймала машину.

Все це оплатив онук, сама б я не змогла. Лікар казав, що треба берегтись, не робити важкої роботи, не нахилятися довго, та мені не сидиться, город полю – не можу без роботи. То зір знову падає», – бідкається і водночас з гордістю розповідає бабуся за онуків.

А ми приєднуємося до привітань з нагоди 90-річчя, яке Катерина Василівна Сорока відзначила 23 вересня. Від душі вітаємо ювілярку – людину щирої душі, добродушну, порядну, чуйну. Бажаємо іменинниці міцного здоров’я, затишку в домі, душевного тепла та людської вдячності. Нехай кожен новий день буде сповнений світла, спокою і радості, а поруч завжди будуть рідні, які люблять, цінують і оберігають. Нехай серце б’ється у мирі, а доля дарує ще багато щасливих миттєвостей!

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: