Тетяна Науменко не могла змиритися зі смертю єдиного сина понад 6 років

Добавить новость

Пятница, 15 Марта 2024 17:04  |  Просмотров: 2231

Вісім весен тому для Тетя­ни Науменко з Холмів Корюківського району 8 Березня - було святом. Із квітами, усмішками і ві­таннями від її найрідніших у сві­ті чоловіків. Тоді вона була щас­ливою. Усе склалося: виростили з Геннадієм єдиного сина, діждали­ся його з армії.

У 2012-му відгуляли весілля.

Невістку Вікторію прийняли з до­рогою душею. Вона, як і Тетяна, із Савинок (теж Корюківського району). Закінчила Чернігівський педуніверситет — факультет фізвиховання. А Олег до армії відучився у Сновському вищому училищі лісо­вого господарства (на лісника-єгеря), а після армії (служив у внутріш­ніх військах) закінчив школу міліції в Сумах. Працював у Корюківському райвідділі внутрішніх справ. Жи­ли молоді окремо — винаймали квартиру. Хотіли бути самостійни­ми з перших днів. За рік після весілля народилася Софійка.



Тетяна Науменко з сином Олегом

- Ще крихіткою вона була дуже схожа на Олега: й оченята як у тата, й усмішка, - каже Тетяна Василівна.

Цей спогад іще один оско­лок колишнього щастя. Воно роз­билося на початку 2015-го. У січні померла мама. А через місяць не стало сина. 4 лютого Олег при­ймав вітання з 26-річчям, а 6-го в складі зведеного загону УМВС уже їхав у зону бойових дій під Дебальцеве. Хлопців направляли на тре­тю лінію оборони. Але тоді й там було пекло.

Востаннє Тетяна Василів­на розмовляла із сином 15 люто­го. Усього кілька хвилин. Він не міг більше говорити — обіцяв зателефонувати пізніше. Проте на зв’язок не вийшов. Вона раз за разом на­бирала його номер — безрезуль­татно. Дзвонила керівництву, ко­легам, волонтерам. Тільки під ве­чір наступного дня дізналася, що Олег потрапив під обстріл і був гос­піталізований. Згодом — що маши­на, яка везла його та інших поранених вже до іншого шпиталю, до місця призначення не доїхала. Де син, що з ним, ніхто повідомити не міг.

Не тільки батьки, дружина, друзі, а й сусіди, знайомі намага­лися роздобути хоч якусь інфор­мацію про Олега. Втім новин не було. Кожен день перетворювався на нескінченне чекання, та не при­носив нічого, крім отого страшного «пропав безвісти».

Ці слова бу­ли як непроглядний морок. Та на­віть у них для матері жевріла кри­хітна іскорка надії: «пропав безві­сти» не означає «загинув». Вона повторювала це день у день — як молитву. І врешті-решт повірила: що б не сталося, син живий. Тому, коли майже через три тижні при­йшло повідомлення, що терорис­ти з так званої «днр» передали до бюро судово-медичних експертиз Дніпропетровська тіла наших за­гиблих і треба їхати на упізнання, була впевнена: Олега серед них немає. Поїхала Вікторія зі своїм братом. Вони й сказали Тетяні Ва­силівні, що сина більше чекати не треба...

Це було зразу після жіночого свята. Відтоді воно стало для неї чорною датою.
Поховали Олега 11 березня в — Холмах.

— У відкритій труні. А я дивлюся на нього і не вірю. На могилу потім ходила і теж не вірила. Всередині ніби щось перемкнуло — не дава­ло відпустити сина.
Потім стало ще гірше: У верес­ні помер чоловік. Йому не було й 50-ти. Я не могла ні їсти, ні спати. Іду й хитаюся від вітру. Думки плу­таються — нічого не тямлю.
Лікарі рятували її майже два мі­сяці. Та найбільше, каже, допомо­гла трирічна Софійка.

— Віка залишила її зі мною в січні 2016-го, коли їхала у відрядження. І я перестала належати тільки собі. Заради Софійки від­учила себе ридати ночами. З усіх сил гнала геть важкі думки. Дитина навчила мене посміхатися.
Відрядження невістки було в Курахове Мар'їнського району (на Донеччині): у серпні 2015-го Вікто­рія Науменко стала в лави право­охоронців замість чоловіка. Слу­жила в підрозділі патрульної полі­ції особливого призначення «Чер­нігів». Із Курахового (там наші бійці охороняли електростанцію та ве­лике водосховище) вона мала по­вернутися за місяць, та довелося затриматися ще на один.
А коли Віка приїхала і забрала Софійку, в дім Тетяни Василівни повернулася вбивча тиша. Нічо­го не хотілося. Ніщо не радувало. Знову біль, сльози, безсонні ночі.
Тоді й виникла думка взяти на виховання дитину — дівчинку. Щоб була поруч щодня — як донедавна Софійка. Щоб піклуватися про неї, жити її життям. Спочатку трохи ва­галася — поки не наснився син.
— Сказав: «Допоможи їй. Мені теж люди допомагали. А вона під­тримає тебе».
Потім був іще один сон. У ньо­му вона була дуже радісною. Три­мала за руку дівчинку Настю.

- Чи то стався дивовижний збіг, чи то доля вирішила порадува­ти жінку після стількох страждань, але обидва сни збулися. Тетя­на Василівна зібрала всі потріб­ні документи, пройшла навчання і 4 березня 2016-го повернула­ся з дитбудинку з 12-річною Настею. А за два роки — ще з однією, їй не було і 5-ти. Так і росли разом — Настя-старша і Настя-молодша.
Першій уже 20. Навчається в Острі на дизайнера інтер'єру. Дру­га ходить у 5 клас. Щоб їй не було сумно самій, мама Тетяна 2021 ро­ку взяла у свою прийомну сім’ю ще одну дівчинку — Аліну. Зараз вона в третьому класі.
За цей час довелося багато пе­режити — у кожної дитини було не­просте минуле і важкі спогади.



На фото Настя, Софія, Аліна - майже ровесниці

— Як і в мене, — зітхає Тетяна Василівна. — Допомагаємо одна одній полегшувати їх.
Запитую, чи прийняла вона те­пер синову смерть. У відповідь жінка розказує ще одну вражаючу історію:

— Після похорону Олега я по­стійно їздила до Стіни пам'яті в Київ (вона була відкрита 29 серп­ня 2014 року — на перші рокови­ни Іловайської трагедії — на мурах Михайлівського собору. На ній — секції зі світлинами воїнів, що за­гинули починаючи з 2014-го. Що­року 29 серпня до Стіни приходять рідні, щоб вшанувати пам'ять по­леглих. — Авт.). Там я й зустріла людяну, яка останньою бачила мо­го сина живим.
Це був Олександр Данилюк — відомий на всю Україну «окопний хірург». Лише за 9 днів пе­ред виходом українських сил із Дебальцевого він зробив май­же 100 хірургічних втручань пря­мо в бліндажі, перекритому звер­ху брусами з дерева, бетонними стовпами, землею, автомобільни­ми шинами. Оперував інструментами, що вціліли після обстрілів.

«Кров із живота пораненого вигрі­баєш пластиковим стаканчиком, з якого ти ще недавно пив чай, бо в тебе немає відсмоктувача, по­тім цю ж кров ти віддаєш анестезіологу, і він заливає її назад у ве­ну пораненого», — розповідав по­тім в одному з інтерв'ю Олександр Данилюк.

— Не знаю, як так сталося, та Олександр сам підійшов до мене. Ми розговорилися. З'ясувалося, що саме він рятував мого сина. Розказав, що запам'ятав Олега, бо він вразив своєю витриваліс­тю: “У нього були множинні оскол­кові вогнепальні поранення — усе тіло побите-потрощене, а він за кожну послугу — “Дякую!”. - Навіть за воду, що подали, — згадує моя співрозмовниця.
Завдяки Олександрові мати змогла дізнатися про останні дні сина.

...15 лютого бійці 128-ї гір­сько-піхотної бригади (саме в ній служив «окопний хірург») вивезли пораненого Олега до військово-польового шпиталю в Дебальцевому. За день до того в місті поча­лася підготовка до відходу наших військ. Були підірвані залізнич­ні колії, інші об’єкти транспортної інфраструктури.

Після встановлення умовно­го перемир’я окупанти перекину­ли під Дебальцеве додаткові си­ли з інших напрямків. Як наслідок — підтримки сил АТО тут вже май­же не було. Вихід із міста тривав кілька діб. Комусь вдалося покину­ти його на техніці, комусь довело­ся йти пішки.
Олега та інших поранених 16 лютого вивезли з госпіталю на вантажівці. Дорогою до Артемівська вона потрапила під обстріл.
Тих, кому дивом вдалося вціліти, доконав 20-градусний мороз.

Цей та інші 8 трагічних дебальцевських днів (із 9 до 18 люто­го) Олександр Данилюк детально описав у своїй книзі «Ті, що сто­милися боятися». Розповідь під­кріплена фотографіями з опера­ційної в бліндажі. Від них холоне кров. Книга вийшла у 2020 році.

Усі кошти від продажу автор спрямував на підтримку поранених військовослужбовців та їхніх родин.

Має цю книгу і Тетяна Наумен­ко — надіслав автор. Після їхньої зустрічі в Києві минуло майже З роки. Скільки разів за цей час вона розгортала книгу, навіть не раху­вала. Головне — після прочитано­го мати почала потроху відпуска­ти сина. Береже пам’ять про нього. А також — орден «За мужність» III ступеня, яким Олег був нагоро­джений посмертно.
Живе зі своїми дівчатками. Ра­діє, коли приїжджають із Чернігова Віка із Софійкою.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: