Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Ірина Шевченко віддала професії вчителя 40 років

Ірина Шевченко віддала професії вчителя 40 років

 



ПРИКЛАД ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ


Ірина Шевченко - корінна жителька Заїзду. Народилась у цьому селі і вчилась у школі, де зараз викладає. Першою її вчителькою була Анастасія Дмитрівна Пиріг. «Вона вже у роках була, але залишалась ніжною, доброю, могла знайти підхід до кожного учня, - згадує. - А ще я на все життя запам’ятала, який гарний у неї був костюм. Саме завдяки їй я й вирішила, що стану вчителем початкових класів».
Після закінчення восьмирічки поступила у Прилуцьке педагогічне училище. У 1986 році прийшла у рідну школу працювати. Спочатку старшою піонервожатою, а потім - і вчителем початкових класів. ««І оце вже 38-й рік топчу сюди стежку», - розповідає педагог.

У тому ж році поступила у Ніжинський педа­гогічний інститут на біологічний факультет. Біо­логію, яку у школі викладала тодішній директор Тетяна Павлівна Коваленко, каже, вибрала, бо це для неї був важкий предмет. Хотіла довести собі, що зможе її опанувати. ««Довела, - каже. - Хоч диплом отримала і не з відзнакою. Нав­чання давалось нелегко, бо була вже заміжня, з маленькою дитиною на руках. Але вчилась. Здобувала освіту заочно».

ПРО РОДИНУ

Чоловік вчительки Віктор Іванович - вже пенсіонер, все життя пропрацював у «Півден­них високовольтних електричних мережах ПАТ «Чернігівобленерго». Там працює і син Ірини Іванівни - Олександр. Зараз йому - 38. Навчав­ся у гідромеліоративному технікумі, вищу освіту здобув у Сумському державному університеті.

У Заїздській школі, а потім у Сумах навча­лась і донька Вікторія. У сусідньому обласному центрі вона закінчила Медичний інститут СДУ. Зараз їй 28 років, працює у Прилуках - невро­патологом у міській лікарні.
Є у вчительки й онук та онучка. Остання на­вчається у третьому класі школи, де працює її бабуся. Але вчить її інший педагог, бо Ірина Іванівна не захотіла, аби дівчинка вчилась у неї. Тож додаємо до портрету героїні ще й спра­ведливість та принциповість.

ПАМ’ЯТАЄ КОЖНОГО УЧНЯ

««Скількох учнів вивчила? - перепитує Ірина Іванівна. - Не рахувала. Просто знаю кожного в обличчя, пам’ятаю всіх». А дехто й сам про себе нагадує. Для прикладу, коли вчителька йде Прилуками, то майже щоразу чує голосне: «Ірино Іванівно, доброго дня!» Це кричать роми, яких вона вчила. Згадує, що вчились вони не дуже добре, але така увага педагогу приємна. А колись, каже, їхала поїздом з Чернігова, і не було місць, так роми поряд з собою посадили і всю дорогу душевно розмовляли. Лише інші пасажири переживали, щоб жінку не обібрали. Не знали ж, що це - колишні учні і їхня перша вчителька.

На запитання, хто з колишніх учнів досяг у дорослому житті найбільших висот, Ірина Шев­ченко відповідає відразу: «Іра Луцак». Ірина Луцак працює на столичному телебаченні. Після школи закінчила Прилуцький гуманітар­но-педагогічний коледж ім. І.Я. Франка, потім - Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка. Працювала на телеканалах «Сон­це», «Апостроф», «Київ» і, зрештою, «1+1». З початком повномасштабної війни допомагає нашим військовим. Почалось все зі збору на тепловізори. А у вересні 2023 року Ірина отри­мала Подяку від Головного управління розвідки Міністерства оборони України за сприяння, спі­впрацю та активну громадянську позицію у бо­ротьбі за незалежність України. Дійсно, такою випускницею можна лише пишатись!

НОВА УКРАЇНСЬКА ШКОЛА

Головне завдання педагогів за програмою Нової української школи - ключової реформи від Міносвіти - навчити дітей учитись. «Щоб ди­тина навчилась здобувати знання,- пояснює Ірина Шевченко. - Знала, як вчитись, як вийти з критичної ситуації. Щоб здобула вміння за­стосовувати набуті знання у житті».

Спочатку, зізнається вчитель, звістку про НУШ вона зустріла з тривогою. «Я ж багато років пропрацювала у нашій «соціалістичній» школі, - розповідає. - Але потім поїхала на кур­си у Прилуки. У нас там була напрочуд гарна куратор Юлія Сиромятнікова з ліцею № 9. Вона провела для нас дуже багато практич­них занять, і я зрозуміла, що НУШ - це дуже цікаво».
Так, щоб бути гарним вчителем, треба і са­мому вчитись. Незважаючи на те, що Ірина Іванівна має звання старшого вчителя і багато грамот. Але і у Новій українській школі не від­мовляється від напрацювань видатних педа­гогів минулого. Взірцем вважає Василя Сухомлинського. «Як і він, серце віддаю дітям, - каже вчителька. - Читаємо з дітьми його казки, оповідання. Виховую їх на прикладах доброти і відданості своїй справі».
Немало випускниць Ірини Шевченко також вибрали вчительську стежку. Зараз у гуманітар­но-педагогічному коледжі вчаться дві її колиш­ні учениці Даша і Діана. Інколи телефонують першій вчительці, звертаються за порадою. До старших, каже, вона сама вже за порадою може звертатись, бо стали досвідченими вчителями.

ЖИТИ ПОПРИ ВІЙНУ

Початок повномасштабного вторгнення рашистів родина Шевченків зустріла у Заїзді. Ірина Іванівна згадує, що війну чекала, бо ди­вились телебачення, і, водночас, не вірила, що вона почнеться. «А вночі 24 лютого була якась тривога, передчуття, - пригадує співбесід­ниця. - О п’ятій ранку включили телевізор (раніше ми його ніколи так рано не вмикали) і почули, що почалась війна. Приїхали діти. Син питає: «Що робить?» Я відповідаю: «Жити». У Донецьку, кажу, восьмий рік війна йде, а люди живуть. Хоча було страшно, дуже страшно, і не так за себе, як за дітей і онуків. Я й погріб підготувала, але ми у нього жодного разу так і не ховались. Хоча, як стріляли, було чутно. Колісники ж недалеко. Стріляти починали, щойно розвиднялось. Лише пізно ввечері закін­чували».
Бійцям ЗСУ у школі допомагають постійно.

На Різдво у навчальному закладі якраз почався тиждень початкових класів. Молодші школярі вивчили колядки. Колядувати почали зі школи, потім пішли у старостат, соціальний центр для людей похилого віку, бібліотеку, клуб, магазин. Наколядували 1000 гривень, цукерок і печива. ««І тільки ми доколядували, почалась повітря­на тривога, - згадує вчителька. - Сирена у Заїзді не звучить, але у дітей на телефонах гуде. Ми побігли у підвал. Вже там запитали дітей, що робитимемо з грошима. «Може, м’ячі нові купити?» - питаємо. А діти як закри­чать: ««Все на ЗСУ!»



Так, розповідає директор Світлана Бара­нець, у школі проходила акція «Посилка добра воїну». До неї долучились всі учні, вчителі, батьки. Зібрали та запакували шість коробок з необхідними нашим захисникам речами - чаєм, кавою, шоколадом, печивом, цукерками, медом, згущеним молоком, консервами, вермі­шеллю швидкого приготування, теплими шкар­петками, милом тощо. Все це разом з дитячими малюнками і листами під самий Новий рік було відправлено на фронт.

З ВІРОЮ У ПЕРЕМОГУ

Заїздська школа, за словами директора, по­будована ще у 1932-1933 роках. Прибудови - їдальня, газова котельня, майстерня - з'я­вились у 1980-их. Зараз у школі працюють 12 вчителів, обслуговуючого персоналу - 5 людей. Учнів у школі - 44, одна дитина у зв'язку з воєн­ним станом знаходиться за кордоном.

«Колектив у нас дружній, - каже Світлана Анатоліїв­на. - Один одному допома­гаємо, підтримуємо. Ірина Іванівна у нас - голова проф­спілки. Завжди доброзич­лива, цікавиться не лише шкільним професійним життям, а і особистими проблемами кожної людини. І завжди приходить на до­помогу».

«Про те, що вибрала вчи­тельську стежку, ніколи не шкодувала, - зізнається Ірина Шевченко. - Роботу свою завжди любила. І навіть зараз, коли вона стала непрестижною, непопулярною, дуже люблю».

Непрестижною і непопулярною, за словами співбесідниці, вона стала через низьку зарпла­ту. «У мене - стаж, то зарплата трішки біль­ша, - каже. - А молоді вчителі зовсім мало от­римують. Держава про вчителя не дбає, так ще й батьки - тільки що кому не так, зразу пишуть у Фейсбук. А то якось прийшли до мене зі словами: ««Скоротіть програму». Кажу їм: «Хіба ж я у міністерстві працюю, програми складаю? Ось буде вступна кампанія, ви ще молоді, то вступайте в університети. Буде­те працювати у міністерстві, присилати мені директиви, а я виконуватиму».

««А ще ж і дистанційне навчання, - продов­жує вчителька. - З цим четвертим класом ми розпочали з ковіду. Два роки - ковід, два роки - війна. Слава Богу, що цей рік вчимось не дис­танційно, але у сховище бігаєм частіше, ніж вчимось. Сховище знаходиться за 400 метрів від школи - у будинку для літніх людей. Доки добіжимо, тривога скінчилась - йдем назад».

Від поганих думок Ірина Іванівна відволікаєть­ся за в'язанням і вишиванням. Вишивати почи­нала з серветок, потім перейшла на рушники. Вишила весільний рушник доньці. Потім почала вишивати бісером ікони. Вишила доньці і сину. Зв'язала светри доньці і онучці. Останню також вчить вишивати.
А ще Ірина Іванівна дуже любить квіти.

- Навесні сію і ціле літо у квітнику працюю, - розповідає. - І на городі з чоловіком пораємось. А коли вишиваю, то думаю.

- Про що?
- Про дітей, якими вони виростуть, якими гарними людьми стануть. І про хлопців, які за­раз там - на війні. Як загляну у телефон, як побачу, що знову хоронять воїна, душа розри­вається за ту дитину, за ту матір, що зали­шилась без сина.

- Як будете зустрічати перемогу?

- Ще не знаю, але вірю, що вона обов’язково буде. Що ми вийдемо до кордонів. А для чого тоді стільки людських життів загублено? За­ради тих хлопців, що віддали життя, перемо­га має бути обов’язково!

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: вчителька, Заїзд, село

Добавить в: