Родина Каленіченків — господарі на своїй землі

Село. Споконвічна мудрість і спокій. Постійні турботи. Терпіння. Надія без гучних слів. І щоденна клопітка праця.
І люди - світлі, роботящі, які щодня намагаються змінити світ навколо себе, живуть за заповітами пращурів, які понад усе шанували землю, працювали на ній, виживали завдяки натрудженим рукам та селянській кмітливості.



Олександр та Галина Каленіченки живуть у мальовничому селі Охіньки нашого Прилуцького району. Село привабливе не лише природніми пейзажами, а й благоустроєм: ошатні будинки вздовж траси Прилуки - Суми, в будинках сельчан
- газ і водопровід, всі зручності... І люди, хто не боїться сіль­ської праці, облаштовуються в ньому, знаходять себе не на міських багатоповерхівках, а на рідних обійстях, заповіданих батьками і дідами.

Родина Каленіченків - якраз з таких. З когорти людей, які не чекають манни небесної, гріючись на теплій печі, а за­ймаючись одвічною сільською працею, не бояться і нового, досі , можливо, незвичного для себе заняття. Вони - з тих, хто започатковує з нуля, хоробро ламає звичні стереотипи.

Спершу розмовляємо про справи сільські. Вони пережива­ють за майбутню долю села, як за свою власну.
Пані Галина розповідає, що в охіньківській сільській школі навчається близько 60 учнів, у дитячому садочку виховуються 8 діточок. Вагітних у селі немає, молоді мало, а значить - перший клас набирати в найближчі роки не буде з кого.
В Охіньках є гарно упорядковані хати, але вони - порожні.
Господарі або померли, або виїхали в місто. Село, мабуть, не має щасливого майбутнього, і від того болить серце.

...Ми розмовляємо на затишному подвір’ї родини, посеред троянд та зелені. Навпроти, просто на стіні сараю, така собі дошка-нагадування, на якій звичайною шкільною крейдою записаний перелік господарських справ, які потрібно зробити негайно - сьогодні чи завтра.

А справ у родини, дійсно, багато, бо вона заснувала фер­мерське господарство і утримує значну кількість свиней та декілька корів.

Вікова селянська кмітливість перетворилася в цій родині на креативність і вміння крокувати в ногу з мінливим часом. Каленіченки намагаються вижити у складні воєнні часи і зро­бити щось корисне для своїх земляків, для людей, для країни в цілому. Вони не заглиблюються в депресивні настрої, та й часу у них на це просто немає - забагато турбот і праці.
Їхня сімейна ферма - головна справа життя, їх щоденна праця та безсоння.

Допомагають батькам у цьому невеличкому бізнесі стар­ший син Андрій та його дружина Катерина. І навіть донька Аня - школярка, що навчається в сьомому класі, і чотирирічний онук Давид, якого вони жартома звуть «останнім фер­мером села». Хоч в родині є електропастух, Аня і Давид із задоволенням інколи пасуть корів. Нині їх три в господарстві. А колись корів було вісім. Тепер же левову частини худоби складають лише свині, відгодівля яких видалася господарям більш рентабельнішою.

Щоб худобу годувати, потрібно обробляти землю - орати і сіяти, доглядати і збирати врожай, сіно заготовляти. А вирощують вони пшеницю, овес, ячмінь, кукурудзу, буряки, картоплю.

Купили поряд з власним житлом три обійстя, зі старень­кими хатами, з господарськими будівлями, в яких тепер три­мають свиней. Їх вони продають на забій, годують екологічно чистими кормами, всім, що виростили - своєю картоплею, буряками, зерном, яке мелють на дерть.

- У нас є і м’ясні, і сальні породи, - говорить Галина. - Всіх однаково годуємо. Землі багато - обробляємо 20 гектарів, є ще й паї. Встаємо рано, лягаємо пізно. Снідаємо лише в обід - спочатку поснідати повинна худоба, а потім вже ми.
Вихідних та свят у господарів не буває, бо худобі ж не влаштуєш вихідний. Годувати худобу і турбуватись про неї потрібно щодня.

Відгодівля свиней - важка праця, яка не завжди може окупитися. Вкладається в цей процес багато сил, ресурсів, а у відповідь не завжди отримуєш щось рівноцінне. Але виходу у них немає, бо іншої роботи в селі не знайдеш.
Г алина колись працювала завідувачкою їдальні у колгос­пі, потім - кухарем в їдальні «Агрікору». Олександр віддав 20 років геології, ветеран АТО, пенсіонер. Він постійно зв’язується з побратимами, які нині «на нулі» під Бахмутом, тривожиться за тих, з ким колись воював.

Син Андрій після закінчення технікуму зацікавився агроно­мією, невістка Катерина закінчила медичне училище, роботи за спеціальністю в селі не знайшла і активно долучилася до родинної справи. Катерина має права на всю техніку, може працювати і на комбайні, і на тракторах.

А техніки у них багато: комбайн “Claas“ молотить вирощені зернові та кукурудзу. Родина не відмовляє в допомозі з техні­кою і односельчанам - молотять збіжжя і на їхніх ділянках. Є ще чотири трактори - один з тракторів дістався подружжю від батька Галини, який теж займався сільським господарством, та нині вже не дозволяє здоров’я.

Є ще картоплекопалка, прес для тюкування сіна, сепара­тор для виготовлення вершків. Вершками влітку не займа­ються, а молоко здають заготовачам.

А як же з перепочинком?

До війни Олександр і Галина інколи могли з’їздити влітку відпочити на морі - чергувалися із сім’єю сина, яка залиша­лася на господарстві. Під час війни ні до моря, ні до відпо­чинку - потрібно виживати, триматися на ногах. Інколи влітку в обідню годину беруть малечу та їдуть на став у сусідні Колюжинці, де гарний пляж.

У дні нашої зустрічі вони почали осінню оранку - син Андрій саме орав землю під озимину на віддалених колюжинських полях. Зволікати часу не було: не посієш - не пожнеш. А весною вони будуть сіяти ячмінь, овес, кукурудзу. Земля-годувальниця, але вона віддячить тобі сторицею, коли ти віддав їй усі свої старання, усю свою душу.
В цьому році господарі задоволені врожаєм зернових. Та й овочами - картопля вродила гарно, буряки, помідори теж. Невістка і полуниці, і малину продає, торгує овочами та ягодами, які виростила власними руками.
Орють, дискують, сіють, збирають урожай (в жнивах задіяні всі - від малого до дорослого), молотять, ремонтують техніку. І так увесь рік, кожен місяць календаря розписаний на якісь важливі справи.

До війни все було більш-менш стабільно і прогнозовано. З неба нічого не падало до рук, заради успіху потрібно було по­трудитися, але дихати було легше і було більше віри в удачу.

Кожного дня доводиться вирішувати якісь проблеми, аналізувати, планувати, десь економити, інколи змінювати попередні рішення.

- Міндобриво нині золоте, його тонна коштує майже тридцять дві тисячі гривень, - ділиться Олександр. - До­дайте ще витрати на запчастини, дизельне пальне... А тонна пшениці коштує п’ять тисяч гривень. Низькі закупі­вельні ціни на зерно - війна в усі сфери життя внесла свої не найкращі корективи...

Економічна стабільність держави у великій мірі залежить від ефективного розвитку середнього і малого бізнесу, зокрема і малих фермерських господарств. Без розвитку місцевого підприємництва, без його внесків у бюджет громад не буде і розвитку регіонів. На жаль, саме малі підприємства сьогодні не відчувають ефективної підтримки з боку держави. Тому, особливо для сільських підприємців, кожен день - це своєрідна битва.

Після повномасштабного вторгнення росії українське мале агропідприємництво опинилося у вкрай складних умовах: у більшості українців суттєво погіршилась купівельна спро­можність, що призвело до зменшення прибутку підприємців. Водночас економічна ситуація в країні стала надто ризико­ваною, щоб брати кредити на покриття поточних потреб, зменшилися прибутки. Та фермери, переживаючи складні часи, наполегливо, з усіх сил працюють, щоб зберегти власну справу.

Не здається і родина Каленіченків, працюють, без скарг переживають труднощі і намагаються мужньо втілювати свої амбітні плани в життя. Бо вони на своїй землі.

Лілія Черненко, газета “Прилуччина + Прилучаночка”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: