Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Олена Назаренко чоловіка чекає із війни, а сина - з армії

Олена Назаренко чоловіка чекає із війни, а сина - з армії

 

В Олени Назаренко з Риботина двоє найрідніших чоловіків нині виконують свої військові обов'язки. Чоловік Роман зі зброєю в руках захищає Україну на сході країни. Понад рік не бачила Олена і сина, котрий служить у Національній гвардії. Та як би далеко вони не були, але щохвилини її думки разом із ними: щоб живі-здорові були, щоб якнайшвидше додому повернулися.



Бачаться лише по телефону


Нині у більшості випадків наша увага прикута до чоловіків, котрі боронять Україну. Пережи­ваємо, молимося за них. А ось дружини, мами залишаються, так сказати, поза увагою. Але як тільки подумати, скільки всього тягарем лягає і на плечі, і на душу жінок. Скільки роботи сільській жінці по господарству треба пере­робити, скільки безсонних ночей треба провести в очікуванні звіс­точки від своїх хлопців!



На фото - Роман Назаренко з Риботина

Опора, підтримка, сенс життя Олени - це троє її рідненьких хлопців: чоловік Роман, 22-річний син Максим та найменшенький 5-річний Артемко. Нині біля мами лиш найменший із чоловіків, бо ж і Роман, і Максим несуть бойову службу.

- Наш Максим мріяв проходи­ти строкову військову службу у Нацгвардії в Києві, - розповідає Олена про сина. - Ми його навіть відмовляли. Казали, щоб добре обдумав, бо ж служба у Нацг­вардії - не з легких. Він прагнув до цього, і його мрія здійснилася - він став нацгвардійцем. І вже в листопаді буде півтора роки, як він служить у столиці.

- 24 лютого, коли широко­масштабне вторгнення розпоча­лося, він у Києві був. Так?
- Звичайно. їх відразу з час­тини вивезли. І вони п’ять місяців жили в будинку одного з мініс­терств. Але все одно страшно було за нього. Бо у перші місяці Київ був під прицілом окупантів, і могло прилетіти будь-куди. І аби попало у ту багатоповерхову будівлю, то шанси вижити були б мінімальними.

Тож кожен день батьків про­ходив у переживаннях за сина, за його життя. Та хіба зараз менше хвилювань у матері! Кожен день серце болить. Нині вони, нацгвардійці, два дні в частині зна­ходяться, два - на об’єкті, котрий охороняють. І хай би скільки не говорили, що Київ нині охоро­няють дуже пильно, проте події останніх тижнів показали, що в країні нема жодного безпечного місці, жодного куточка, де б ти міг жити спокійно.

До речі, мама свого сина не бачила вже більше року. Зв’язок лише по телефону. Та й це іноді велика розкіш для строковиків. А ще за ці півтора роки Максим жодного разу не приїздив додо­му. Лише пару разів і батьки мали
змогу приїхати до сина. Та й коли додому повернеться, теж не зна­ють, бо ж війна в країні.

- Про те, що почалася війна, ми ж від сина і почули. Рано-вран­ці, коли ми з чоловіком ще тільки прокинулися, дзвонить і питає, як ми. Я ж йому відповідаю, що в нас усе добре, тільки прокинулися. А він з таким здивуванням питає: «Як нормально? Ви що нічого не знаєте? Війна ж почалася», - ось таким тривожним дзвінком розпо­чався ранок 24 лютого для родини Назаренків.

Збирають гроші на авто


Роман Назаренко, як і багато наших земляків, отримав повістку і був мобілізований ще у квітні. Навчання проходив у військовій частині, що у Десні знаходиться.


І вранці 17 травня, коли російські окупаційні війська завдали ра­кетних ударів по селищу Десна, Роман був у частині. Йому лише дивом вдалося лишитися живим.

- Коли почули, що військову частину, де чоловік служить, об­стріляли, що подумали, відчува­ли? - запитую.
- Рано-вранці, десь о пів на шосту, мені син подзвонив і каже: «Мам, тільки що дзвонив тато, але ти не переживай, усе нор­мально. У його частину ракета влучила. Він зараз говорити не може, тож сам тебе набере». Роман пізніше, ближче до обіду передзвонив, - розповідає дру­жина військового про ще один тривожний ранок. - Після цього випадку їх відразу вивезли з вій­ськової частини.

Що тоді в Десні відбувалося, як і що є нині, Роман, звісно дру­жині не розповідає. Лиш говорить, що все добре. Але ж хіба прихо­ває від дружини, з якою вже понад двадцять років у парі, що оте «все добре» насправді зовсім не так.

- Роман часто дзвонить? Є у нього така можливість?

- В основному щоранку і що­вечора. Або дзвонить, або відпи­сується. Я обох хлопців, Романа і Максима, до цього привчила: кож­ного дня має бути від них звісточ­ка. Але ж буває й таке, що нема можливості у них подзвонити. Або ж сама кілька разів телефоную, і ніхто трубки не бере чи телефон відключений. Ось тоді серце з грудей вискакує. Починаю стрічку новин перелистувати, дивитися, яка ситуація на фронті. Важко це все...важко, - відповідає. - Хоча навіть після дзвінка переживання нікуди не зникають. Бо ж війна. І за хвилину вже щось може змі­нитися. Та погані думки жену від себе.
Намагаюся думати лише про хороше.

Де нині Роман, Олена точно не знає. Одне відомо, що чоловік там, де зараз гаряче, де стріляє і вибухає, де щохвилини треба бути вкрай обережним.

- Олено, бачили в інтернеті оголошення, що збираєте чоло­віку на бойове авто. Багато вже вдалося зібрати?
- У їхньому підрозділі влас­ного автомобіля не було. Зараз їх можуть лиш попутно довезти. Якщо ж нема такої можливості, то кілометри долають пішки, не­сучи на своїх плечах усе своє «добро». Через це багато чого доводиться просто залишати на старих позиціях, бо фізично не подужають усього перенести. Через це багато чого доводиться знову і знову купувати. Тож аби їм легше було - потрібна автівка. Не якась там крута іномарка. Голо­вне, щоб на ходу була та містка, щоб якнайбільше речей вмістити, - розповідає. - Тому збираємо копійку до копієчки, аби хоч щось більш-менш толкове купити. Нині є понад 80 тисяч гривень.

Зізнається Олена, що дово­дилося різне чути від сторонніх. Багато хто по-щирому підтримує, і фінансово у тому числі. Та є й такі, хто говорить, мовляв, хлоп­ці, що воюють, непогані гроші за це отримують, тож нехай за свій рахунок і купують. Чого ж це ми маємо їм скидатися. І від таких висловлювань-думок, м’яко ка­жучи, - в шоці. Сумніваюся, що рідні наших захисників бачать оті великі зарплати, бо левову част­ку всього доводиться купувати за власний рахунок. Хочеш не мерзнути - то купуй собі теплий одяг. Треба бронежилет чи каска - купуй. Бо ці всі речі - це роз­хідний матеріал, як-то кажуть. Це не те, що раз їм видали і на всю війну. А техніку теж мусиш за свій рахунок ремонтувати. І таких витратних пунктів ого-го. А ще хочеться сказати, якщо хтось заздрить воєнним заробіткам, то вони відкриті для кожного. Та чи кожен наважиться піти на війну, чи добровільно в саме пекло від­правити свого чоловіка чи сина!

Усе на жіночих плечах

На нервах, у переживаннях за своїх хлопців Олена весь час. По-іншому бути й не може. Та що б у її душі не творилося, мусить триматися. Бо ж і Романа, і Мак­сима треба підтримувати, підба­дьорювати. Тримати себе в руках, не розкисати має ще й тому, що поруч малий Артем.

- Артем - це моя розрада зараз. Не дає мені сумувати. Та ще й на роботі відволікаюся від важких думок.
- Зрозуміло, що морально вам зараз важко. А як же фізично: бо сама лишилася із сільськими турботами? - ще й про щоденні клопоти мову завели.

- Хазяйства в мене нема. Городи лише. Але, чесно кажу­чи, роботи дуже багато. І буває важко, - відповідає. - Картоплю допомагали копати родичі. З ма­мою перебирали, брат носив. Ви­писала обзелу, теж брат попиляв. Повозила сама. Коли в мене ви­хідний на роботі, то я, буває час­то, що навіть з двору не виходжу: уся в роботі, - відповідає. - Та й характер в мене такий, що чужих людей просити не буду. Хіба що в крайньому разі, коли вже зовсім безвихідь. Рідні, звичайно, ніколи не відмовлять, але ж і у них своєї роботи вдома вистачає. Тож ста­раюся все самотужки.

Та про переживання, що важ­ко, часом навіть дуже, Олена не дуже хоче розказувати. А ось про те, що вдячна кожному за під­тримку, говорить щиро. І волотеркам-трудівницям Оксані Тептюк і Тетяні Назарчук та їхній команді за продукти і ліки, які вони пере­давали Роману. Аллі Шаповал за аптечку та термобілизну. Та й усім знайомим і незнайомим людям, котрі на автівку допомагають гро­ші збирати. Бо ж лише в єдності наша сила. І сьогодні, як ніколи, ми маємо підтримувати і один одного, і тих, хто боронить нас.

Джерело: "Нові горизонти" від 27.10.2022, Ірина БОРОВСЬКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Назаренко, Риботин

Добавить в: