Лариса Железняк: «‎Коли Коля з побратимами потрапив у полон, мені наснився сон, у якому він із зав'язаними очима і руками лежав на старому металевому ліжку»

11 листопада для україн­ців ознаменувалося зра­зу двома радісними поді­ями: ЗСУ нарешті звіль­нили Херсон — єдиний об­ласний центр, який вда­лося захопити рашистам під час повномасштабного вторгнення; а ще цього дня в рамках обміну вда­лося повернути з поло­ну 45 українських військо­вих! Серед визволених був і наш земляк - 32-річний Микола Железняк із Семенівки. Рідні два міся­ці не отримували від нього жодної звісточки.



Фото: "Суспільне Чернігів


У ЗСУ Микола пішов у квітні разом зі своїм молодшим братом Олександром (йому 28 років). Обоє добровільно стали на захист України.

— На відміну від молодшо­го сина, який ніколи не був в ар­мії, у Колі є військовий досвід. До­вгий час він служив прикордон­ником, а в 2018-2019 роках був у зоні АТО (розвідником). Після завершення контракту Коля вирі­шив спробувати себе в цивільно­му жити і влаштувався в охорон­ну фірму, де й працював до ро­сійського вторгнення, — розказує мама, 52-річна Лариса Желез­няк. — Після нападу росіі сини самі вирішили поповнити лави Збройних сил. Нікому нічого не сказавши, пішли у військкомат і підписали контракт. Спочатку вдвох служили в Семенівці, а по­тім Колю і ще зо 20 бійців напра­вили в Конотоп — у 53-му мото­піхотну бригаду. Звідти на До­неччину: спершу під Бахмут, а потім у район Зайцевого, де син і зник безвісти.

У Миколи є власна родина — дружина Галина і 7-річна дочка Аня. Саме з дружиною він вос­таннє говорив по телефону пе­ред своїм зникненням.

— Це було 11 вересня. Ко­ля повідомив Галі: «Я йду на за­вдання. ТОЖ мені ПОКИ ЩО не телефонуйте. На зв'язок не вихо­дитиму десь із тиждень». Таке було вперше. До цього хоч на пів хвилинки, але він ще дня дзво­нив, — продовжує Лариса Ми­колаївна. Як син і просив, ми тиждень йому не телефонува­ли. А тоді побачили у фейсбуці інформацію про те, що 12 вій­ськових із 58-і бригади зникли безвісти. Прізвища бійців не за­значалися, проте були розміще­ні їхні фотографії. Втім лише одинадцяти з них. Серце зразу за­тьохкало. Ми подзвонили коман­диру взводу, і той під твердив наші здогадки, що Коля — 12-й. А його фотографії не виклали, бо син пе­ред цим подав документи на пере­ведення в інший підрозділ, і осо­бова справа знаходилися в іншо­му місці. Разом із родичами зни­клих бійців ми об єдналися і поча­ли допомагати одне одному з по­шуком. Зверталися на всі можли­ві гарячі лінії, в СБУ, поліцію, про­куратуру, навіть направили листа в ООН. Від онучки ми не приховували, що тато зник безвісти. Але казали їй, що він скоро повернеться.

Вона, як і всі ми, сильно в це вірила. Якось у школі діти робили окопні свічки для наших військових, то Аня сказала вчительці: “Я свою татові залишу, а потім йому передам”.

Материнське серце, зізнається жінка, відчувало, що син повернеться.

- Як пізніше з'ясувалося, Коля з побратимами потрапив у полон 16 вересня. Мені тоді якраз наснився сон, у якому він із зав'язаними очима і руками лежав у якомусь приміщенні на старому металевому ліжку. Я зразу зрозуміла, що син попав у біду і йому важко. Та чомусь була впевнена, що він обов'язково по­вернеться. І невістка так само. А ще я немов відчувала Колю на відста­ні. Щовечора, коли лягала спати мене аж колотило від холоду, я ніяк не могла зігрітися. Подумки казала: "Синку, видно, тобі зараз холодно, ти десь мерзнеш. Тримайся!»

Поки рідні всіма силами стара­лися дізнатися хоч щось про міс­цезнаходження Миколи, їх кілька разів намагалися ошукати шахраї.

Спершу подзвонили буцімто з дніпровської лікарні імені Мечнико­ва, — пригадує Лариса Миколаївна. — Запевнили, що син у них, а щоб із ним зв'язатися, треба поповнити номер телефона. Другого разу було так само. А на третій «схема» взага­лі була продумана до дрібниць, Я отримала корогкий виклик, тож відповісти на нього не встигла. Спробувала передзвонити - «абонент поза зоною досяжності». Лише над­вечір додзвонилася. Відповів буцімто волонтер. Сказав, що до них заїжджали солдати й один із них по­просив телефон, щоб подзвонити. Тоді я поцікавилася, може, це був Коля Железняк. Співрозмовник відповів: «Точно, це був він. Ми завтра до цих військових їхатимемо, то да­мо Колі, ще раз передзвонити». Два дні ми чекали - тиша. А коли самі наважилися подзвонити, то цей во­лонтер заявив: «Бензин подорожчав, тож ми не їдемо, бо в нас не вистачає на пальне». І попросив ски­нути на карту грошей. Тоді-то ми й зрозуміли, що це дурисвіт.

Довгоочікуваний дзвінок від си­на мати отримала 11 листопада.

— Я тоді якраз була в магазині. Бачу: хтось дзвонить із невідомого номера. Беру слухавку і чую «Ма­мочко, я живий!» Ці емоції немож­ливо описати. Від радості я не мо­гла стримати сліз Поділилася цією звісткою з усіма людьми, що бу­ли в магазині. Потім почала теле­фонувати своїм.

З Миколою рідні ще не бачили­ся. Зараз він проходить лікування і реабілітацію на Полтавщині. Бо пе­ред тим як бійці потрапили в полон, їхню групу обстріляли. Миколу кон­тузило.
— Коля говорить, що вже огов­тався , почувається добре. Та про полон нічого не розказує. Єдине, про що обмовився, - їх утримували вагнерівці у Первомайському на Луганщині. Мій тато запитав у Колі, чи били його, та він лише відповів: Дідусю, а як Ви гадаєте?» І все... зітхає мати. — Мабуть, син вва­жає, що нам не варто цього знати. Він увесь в батька. Той «афганець» і теж ніколи не розказував нам про війну.

— Микола схуд після полону?
Так. Але він у нас завжди був худий, тож це не так помітно. А ось йог о очі... По них видно, що людина пережила щось недобре, із 12 зни­клих бійців додому повернули­ся лише четверо (не разом із си­ном). Де інші побратими, Коля не знає, бо їх утримували у різних камерах. Те, що син повернувся з по­лону, для мене - справжнє диво. Я дякую Богові і всім, хто причетний до його визволення!

Джерело: газета "Гарт", Олексій ПРИЩЕПА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: