Олександр Бабко залишившись сиротою, став опікуном для чужих 2-х дітей та мріє зустріти хорошу жінку

На долю Олександра Бабка випало багато труднощів, та чоловік не зневірився і каже, що опустити руки - це останнє діло. Його мама і вітчим трагічно пішли з життя в один день. У 24 роки хлопець став опікуном двом чу-1 жим дітям. Залишився вдівцем з трьома рідними дітками на руках. Він постійно шукає заробітки і каже, що на­віть в селі можна знайти копійчину для життя. Треба просто не лінуватись. А ще чоловік мріє про сімейне затишне гніздечко і вірить, що зустріне жінку, з якою буде жити в любові та злагоді.



ЗАЛИШИВШИСЬ СИРОТОЮ, СТАВ ОПІКУНОМ ДЛЯ ЧУЖИХ 2-Х ДІТЕЙ

Олександр Бабко зараз прожи­ває в одному з сіл на Корюківщині. Та його дитинство пройшло у селі Гаї Сосницького району. Навчався у Вільшанській школі. З дому по­їхав дуже давно, хоч 37-річний чо­ловік і прописаний в Гаях, то вже ба­гато років будинок стоїть порожній. Олександр з великої родини. Його мама народила 8 діток, та одна ди­тина загинула, коли жінка прожива­ла на Дніпропетровщині.

Після розлу­чення з чоловіком, маючи на той час 3 діток, повернулась у Домашлин, що на Корюківщині. В рідних краях з ча­сом зустріла чоловіка, який не побо­явся і покликав заміж багатодітну жін­ку. Так Олександр і опинився в Гаях, і вже з 2 класу навчався тут.

Згодом у мами і вітчима з’явилось ще 4 спіль­них діток. Від Гаїв до Домашлина на­впростець всього декілька кілометрів, діти часто ходили до бабусі і під час канікул постійно жили в неї. Село Гаї в красивому місці, лісів багато. Мама ходила збирати ягоди та гриби і діток брала з собою. А в Домашлині бабу­син будинок знаходився на околиці за сто метрів біля лісу. Бабуся теж во­дила внуків по щедрі дари природи. Місцевість діти вивчили добре в обох селах.

А тоді прийшла біда. В одну з березневих ночей 2004 року жарина випала з груби і почала тліти на де­рев’яній підлозі. Від чаду і диму обоє померли у вісні. Добре, що в ту ніч діти ночували у Домашлині. Це була велика трагедія. В ту весну сніг випав такий великий, що два трактори лед­ве розчистили метровий шар до цвинтара.

Відтоді менших дітей забрали до інтернату. А Олександр жив у бабу­сі у Домашлині. Розумів, щоб вижити, треба працювати. У 18 років на 4 ко­рови сам накосив сіна для бабусиних годувальниць. Згадує, як будила вона його о 4-ій ранку, він брав косу і йшов косити трави, поки роса не забереть­ся. Важко було, але інакше не вижи­ти. Навчила бабуся і корівок доїти, не цурався і допомагав їй в цьому.
А тоді вийшло так, що у 24 роки він став опікуном для 2 дітей. У Домашлині в хату по сусідству приїхала родичка з Росії з 2 дітками. Та мама з неї вия­вилась нікудишньою. З часом її ли­шили батьківських прав. Діти прожи­вали зі своєю бабусею, та вона вже була надто старенька і вийшло так, що Олександру запропонували стати опікуном для 9-річної Маші і 10-річно- го Петі. Він погодився.

Дітки залишилися жити у бабусі по сусідству. Олександр взяв на себе пі­клування про них. Купував їм одяг, все, що треба для школи, продукти.

ШІСТЬ РОКІВ ПРАЦІ ЗА КОРДОНОМ

А тоді зустрів свою долю. Нажили і своїх 3 діток. Завели велике госпо­дарство, щоб прогодувати родину. Прокидався рано, допомагав дружині доїти 4 корів. Працювали важко аби вижити в селі, адже з роботою не роз­женешся. Та сталася знову біда і дру­жина померла. Дітей до себе забрала теща. Олександр горював.

- Треба жити далі, не опускати рук, не впасти. Дядько з Білої Церкви за­пропонував мені: «Досить журитись, треба себе чимось зайняти, тому їдь на роботу за кордон і грошей заро­биш, і відволічешся», - казав дядь­ко. Господарство звів, дядько допо­міг зробити всі документи і шість ро­ків тому я поїхав до Польщі, де про­робив 2 роки. Тоді 8 місяців у Естонії, 4 місяці у Фінляндії, півроку у Франції, решта часу у Німеччині. Періодично повертався до України, щоб побачити дітей, навести лад у документах, щоб знову їхати на заробітки.

В Україну повернуся в кінці грудня минулого року. Зупинився у Чернігові, у знайомої бабусі зняв кімнату, за яку оплатив за декілька місяців уперед. І знову зайнявся документами для чер­гової поїздки за кордон. Та нещастя і тут постукало у двері. 13 січня згоріла оселя господині. Олександр у той мо­мент у будинку не знаходився, тому і врятувати нічого не зміг. Згорів ноутбук, два новенькі телефони, які купив дітям, взуття для них, 4 пари джин­сів, подарунки, павербанк і всі особи­сті речі. Залишились документи і той одяг, що був на ньому. Після пожежі жити переїхав до знайомої, яка за­пропонувала допомогу і прихистила в себе. А тоді увірвалась війна. Люди рятувались, як могли. Знайому не ки­нув і забрав її та її двійко діток з со­бою, коли вибирався з міста. Дякує волонтерам, котрі допомогли з пере­правою і довезли їх до Мени. Інші волонтери доставили на Корюківщину.

ЗА ДЕНЬ ЗА ГРИБИ ЗАРОБЛЯВ ПОНАД ТИСЯЧУ ГРИВЕНЬ

Часи тяжкі, треба за щось жити. Олександр не з тих, хто буде плисти за течією і завжди шукає можливості заробітку. В селі, куди приїхав, збирає гриби та ягоди. Навкруги щедрі ліси, місцевість знає чудово і справа тіль­ки за бажанням. Прокидається рано, ще до 5-ї ранку і бігом до лісу. Чоловік признається, що за день заробляв на грибах понад тисячу гривень. Перша ціна на лисички стартувала 250 гри­вень. Тоді 240, 230, 190, 100, остан­нім часом 50-60 гривень. На чорниці ціна становила 50 -65 гривень. В ос­таннє була 48 гривень. За день 10­15 кілограмів ягід назбирує. Варення і компотів закрив і для себе, адже зи­мою треба щось їсти. Закриває і гри­би, але білі.

Я лисички не люблю, мені білі смач­ні. Лисички цінують за те, що вони виводять з організму радіонукліди. Шлунок їх майже не переварює - який шматочок проковтну, такий і вий­де. Знав одного діда в Домашлині, який сушив їх, молов на порошок. Щоранку і щовечора з’їдав по 1 чайній ложці меленого лісового делікатесу, запиваючи водою. Він дожив до 110 років. Мариновані вони мені без сма­ку. А ось біленькі це інша справа. Білі гриби теж приймають, та ціна на них низька. Це на базарі вони дорого кош­тують, а тут, що дадуть. Приймають гриби та ягоди щодня. Хоч і в 10 ве­чора принесеш, заберуть. До обіду лісі, здаю назбиране, а тоді йду за­йматись іншими справами.

Люди про­сять дрова попиляти, порубати, маю бензопилку і електропилу. Щоб по­пиляти електропилою, вийде на 300 грн дешевше. Зазвичай люди обира­ють такий варіант. Розумію, адже ні­кому не хочеться витрачати зайвого. Із сіном просять допомогти. В селі те­пер робити нікому, тому звертають­ся. Для мене це можливість зароби­ти. Попереду зима і треба перезиму­вати. Дрова є, та продукти треба за щось купувати. Щодня беру буханець хліба. Дітям також треба допомогти. З тещею відносити добрі. Скажімо так, що ми не заважаємо жити один одно­му, - жартома каже чоловік. - Сіно їй теж я допомагав заготовити. Ліс лю­блю, йду сам, не боячись. Зустрічав біля болота свиней, вони собі в гря­зюці лежали, рятувались від жари. Пройшов спокійно, вони на мене не зреагували, я на них. Якби зустрів свиноматку з поросятами, то можли­во б насторожився, адже тоді вони агресивні. А так не страшно. Косуль зустрічаю, бачив і вовків, лисиць ба­гато і зайців. Вухасті навіть до дво­ру йдуть.

Якось зранку на ганку за­йця побачив. Сірий сміливець дре­менув, щойно мене помітив. Вчора в лісі полоза зустрів. Це взагалі вва­жається безнога ящірка, вона не ку­сається. Гадюк багато розвелось і їх тепер частіше зустрічають в селі, на городах, біля хат. Я три рази бачив і всі вони були різних кольорів: чорна, в ромбах, зелена в ромбах. Ліси ви­пилюють, ось вони і наближаються. Та це не лякає. До лісу душу все-рів- но тягне. За день так натомлюсь, що вечором аби голову до подушки. А на світанку готовий до нового походу за лісовими трофеями. Люблю і рибали­ти. Іноді вибираюсь до Десни зі спінін­гом. Та добиратись далеко, тому таке задоволення рідко, - каже чоловік.

МРІЄ ЗУСТРІТИ ЖІНКУ

Петя і Маша, яким він колись був опікуном, вже виросли і роз’їха­лись по світу. Петя став батюшкою у Вінницькій області і вже має сво­їх дітей. Маша зі своїм хлопцем по­їхали до Польщі і вони заробили на авто. Зараз продовжують працювати у Польщі і збирають гроші на будинок. Дзвонять до Олександра постійно.

А ще Олександр відкрив свою душу і признався, що мріє зустріти жінку, з якою розділить своє життя.

- Я не тримаюсь місця, адже за життя де тільки мене не носило. Маю 4 будинки, та що з того. Кому вони треба в селі. Якби зустрілась, то по­годився б і на переїзд. Нема різниці де жити, аби разом. Хоч зараз і війна, та надію на щастя ніхто не відміняв, - каже чоловік.

Ось така розповідь про нашого ге­роя, який попри всі життєві бурі не зламався. Можливо, десь є така ж одинока душа, яка хоче зустріти чо­ловіка. Якщо так станеться, то ми обов’язково напишемо про щасливу подію в житті Олександра і разом по­радіємо за наших героїв. На всякий випадок повідомляємо, що телефон Олександра нам відомий і ми залюб­ки його надамо, якщо хтось подзво­нить або зайде до редакції і заціка­виться. Крапку не ставимо, адже спо­діваємось на продовження.

Джерело: газета "Вісті Сосниччини" від 28.07.2022, Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: