Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Уродженка села Лави робить ляльки-мотанки
Рекламодателям

Радио
Радио

Уродженка села Лави робить ляльки-мотанки

 

Валентина Стельмах виробляє ляльки-мотанки. Жінка має золоті руки і вважає, що своє вміння шити отри­мала у спадок від батька.



Народилась у 1961 році в селі Лави у багатодітній ро­дині. Вона наймолодша серед семи дітей. Життя не ба­лувало. Валентина Петрівна каже, що до війни жила, як у казці «12 місяців» в порівнянні з радянськими часами.
Сім’я велика, дітей би тільки прогодувати - пряників, цукерок й інших солодощів не смакували. Якби дітей усіх узути і одягти. Батько Петро Пилипович з війни по­вернувся з інвалідністю, поранення в руку. Одна рука в нього не згиналася і тому багато лягало на дитячі пле­чі. Тримали господарство, городи, робили всі тяжко. Хоч одна рука у батька майже не працювала, та вдома сідав за швейну машинку і шив одяг не тільки для родини, а й для людей. Картузи шестиклинки, штани галіфе, спід­ниці. До речі, дід Валентини Петрівни також шив людям. Якось одна жінка дала байкову тканину рожевого кольо­ру з цікавим візерунком у пальмах. Батько для сестри з неї пошив штани. Тканина сподобалась так, що коли викроював, то одна колоша виявилась трохи ширшою. Стало шкода відрізати. Ту рожеву обновку сестра згадує і досі. Йде в школу, а вітер розвиває на худеньких ногах широкі штанини. А якось батько пошив пальто-сачок, як тоді називали. Та так набив його для тепла ватою, що рукава майже не згинались. Ходити в ньому виявилось незручно. Але одного разу саме це пальто врятувало се­стрі життя. Діти взимку катались на ковзанах на льоду. Під сестрою провалився лід. Рукава, які не згинались, не дали піти під воду. Адже сестра так і залишилась в льо­дяній воді. Діти негайно побігли до мами гукати на по­міч. Та прибігла і витягла доньку з ополонки. Дома віді­гріли та напоїли гарячим чаєм. А ще Валентина Петрівна згадує, як усі діти в родині в школу ходили у кирзових чоботях. У батька пенсія 36 карбованців, мамина - 12. І невеличка зарплата батька. А разом отримували до ста рублів. А щодня купували по 6 буханок хліба. На решту ледь вистачало. А чоботи такі коштували найдешевше.

Уявіть як ми ходили в них. У нас ноги дитячі, маленькі розміри, а чоботи дорослі. Тільки й шлигали в них. Я тоді дитиною мало що розуміла. В школі вчителі казали, що церква це погано і бога нема. Я додому прийшла і кажу бабі, що Бога нема, а баба мене бах по губах. «Цить, не можна так казати, це великий гріх». А я все думаю, як це - в школі нема, а дома є. Хоча перша вчителька тихцем ходила до нас на Паску розговлятися. Тоді в селі світ­ло вимикали в 10 вечора і до 6 ранку електрики не дава­ли. Мама вишиває і співає поки видно, а тоді в темряві розмовляємо. Якось кажу вдома, що нас в Хатинь пове­зуть на екскурсію, там 149 жителів розстріляли. А бать­ко каже: «Коли палили Корюківку, в ній згоріло 6 700 лю­дей. Таке зарево було 3 ночі, що і в Лавах було видно. Та про це комуняки мовчать». Батька, як учасника бойо­вих дій і живого свідка часто запрошували до школи, щоб розказав дітям про війну, але він завжди відмовлявся. «Правди не можу сказати, а брехати не вмію», - так ка­зав вдома. Тринадцятирічним пережив голодомор-33-го. І добре знав, що його створила саме влада, яка вигре­бла в людей все до останньої зернини. Про це теж ча­сто розказував довгими вечорами. Під час війни мамина сестра Ольга та брат Федір потрапили в Німеччину. Там молода українська дівчина зустріла француза і вони по­кохали одне одного. Федір після визволення повернув­ся до України, а Ольга з нареченим поїхала до Франції, де вони одружились. Мама так ніколи більше не обій­няла сестричку, адже та до рідної домівки так і не при­їхала. Листи писала, фотокартки висилала, а ми не мог­ли надивитися на свою тітку: який на ній був одяг! Шуба каракулева, діти вдягнуті, вона виглядала, як справжня француженка - тендітна, з зачіскою. Нам слала посилки. Мама в подарунок від неї отримала шерстяну хустку. На той час в нас таких і близько не було. Французький по­дарунок тоді сприймався ого-ого! Ця хустка збереглась і до цього часу. Сестра Ольга, що живе в Лавах, все жит­тя її проносила. Та одного разу до нас прийшли з органів і сказали батькам, щоб написали сестрі, щоб вона біль­ше нічого не присилала, мовляв у радянському союзі все є. Натякнули так, що з того часу посилок від тітки більше не надходило. Саме через режим вона жодного разу так і не приїхала, боялась, що її прирівняють до зрадниці. Та є і щасливі згадки.

Батько працював у колгоспі і підвозив пальне до трак­торів, машин. Він їздив конем до Сосниці на заправку і нас, дітей, частенько брав з собою. Пам’ятаю, як виїде­мо з села, батько накосить трави на дорозі, кине її на воза біля діжок, а ми зверху на траву. Віз увесь пропах мастилами, ну і що, що бруд і смерділо, то було не важ­ливо, головне, що ми брали з дому десяток яєць, які про­давали за 69 копійок, а на ці гроші батько купував нам морозиво по 15 копійок кожному по пачці. Ото було ща­стя! Школу закінчила, але через бідність вчитись не піш­ла. Влаштувалась на швейну фабрику швачкою та мог­ла пошити собі що завгодно. Кроїти навчилась сама собі. Моя подруга запропонувала мені перейти з фабрики до побуткомбінату. Я пішла туди, попросила, щоб дали на­правлення навчатись на закрійника. А директор і каже: «Приходь завтра, покажеш, що вмієш», Я з дому взяла тканину і за день викроїла плаття і зшила його. Директор здивувався як вміло і швидко я впоралась і дав направ­лення. На швейній фабриці мене не захотіли відпуска­ти і сказали, якщо поїду вчитись і не вийду на роботу, то мене звільнять за статтею через прогули. Я знову пішла до директора побуткомбінату, а той заспокоїв: «Не біда, ми тобі нову трудову книжку випишем». І мене таки звіль­нили по статті, але це вже було не важливо. Я вивчила­ся на закрійника і працювала у своїй стихії. Спочатку ро­боту надали в Лавах. В селі на той час існував побуткомбінат, де працювало 6 робітників. На ледь встигали із за­мовленнями. В магазині черги, дефіцит товарів. Ми шили бурки, куфайки, одяг. А тоді я зустріла чоловіка і закрути­лось кохання. Тільки щастя з ним не знайшла.


Ми зустрічалися. Він з Сосниці їздив до нас. А ось до себе додому ніколи не запрошував. А тоді Бог по­слав нам дитину. Тільки так сталось, що через деякі об­ставини я його залишила і сказала, що дитину виховаю сама. Народився Павлик, якого ростила сама. Його бать­ки жодного разу не виявили бажання побачити онука. Батько платив аліменти на сина, хоча теж ніколи до ньо­го не приїздив. До речі, я стала першою жінкою в райо­ні, яка через суд встановила батьківство. А доказом ста­ли листи, які він мені писав, коли я навчалась. Там і об­говорювали мою вагітність. Самій тяжко не було. Син дуже був схожий на нього. А тоді Бог послав мені чолові­ка Володимира, який мого сина прийняв за рідного. Його батьки мого Павлика вважали за рідного. Я переїхала жити до Корюківки, де мешкав чоловік. Там теж працюва­ла у побуткомбінаті. У нас народився спільний син, яко­го назвали Володимиром, в честь батька. Сини вже до­рослі і одружились. Я ніколи від старшого сина не прихо­вувала, де живе його рідний батько і часто казала адресу. Та якось мо­лодший син признався, що Павло їздив одного разу до рідного бать­ка. Взяв свою дружину, доньку, на­купив солодощів і родиною поїха­ли за адресою, яку знав від мене. Батько вийшов на поріг, та зустріч так і пройшла на ганку. В будинок не запросив, син сказав хто він, позна­йомив з дружиною, онукою, та бать­ко на контакт не пішов. Так і поїха­ли додому. Що він відчув тоді - не знаю. Та чоловіка Володимира не стало 13 років тому, він помер у віці 59 років. А тоді пізніше мені подзво­нила знайома і повідомила, що рід­ний батько Павла помер. Я сказа­ла сину, що вже нема його батька, на що син відповів: «Мій батько вже давно на цвинтарі».

Я щаслива жінка. Обидва сини живуть у Корюківці поруч на одній вулиці. Один у будинку №17. Я у 25- му, а другий син у 27-му. І в нас з ним спільне подвір’я. Одинадцятирічна онука Саша народилась 25 черв­ня, а п’ятирічна Вероніка - 26 черв­ня. У дворі повно квітів, я їх обож­нюю. Багато жоржин, розсаджуємо 5 ящиків, викопуємо 15. Поділили весною корінці і восени кущів дода­лося. На роботі вже давно не пра­цюю, отримую пенсію по інвалід­ності. Хоч на роботу не ходжу, маю захоплення - це ляльки-мотанки. все почалось з того, що в мене з’явився сенсорний телефон з інтернетом. Я натрапила на ві- део, де робили ляльку-мотанку і з того моменту мене понесло. За увесь час створила більше півсот­ні. Багато дарувала друзям, зна­йомим, запрошували на вистав­ки. Робити ці ляльки дуже подо­бається. Що таке лялька-мотанка? Це з давніх-давен вважається оберегом. Роблять немовля, на­речену і бабу-берегиню. Колись мотанку-немовля робили обов’яз­ково перед народженням і клали її до колиски. Для діток ще мами роблять ляльку-травницю. В се­редину кладуть різні трави, поли­ну, м’яти і т.д. Дитина дихає і це її заспокоює. А ще дитячі мотанки від пристріту. Також є ляль­ки щоденні і святкові. Святкові це мотанка-масляна, пасхаль­на, баба-берегиня. Їх прикрашаю у віночки, різнокольорові стрічки. Пасхальна - в неї декілька спід­ниць, під’юпник, теж віночок і стрічки. Баба-берегиня оберігає затишок і достаток у родині. Всередину обов’яз­ково кладуть вовну, зерно і монету. Вовну - для зберіган­ня родинного тепла в домі, зерно і монету - для достат­ку. Ляльки не можна шити, їх тільки мотають. Я коли сі­даю їх робити, то відчуваю сильну енергетику. Таке від­чуття, ніби я знаходжусь на той час в якомусь іншому ви­мірі часу, десь між небом і землею. Готую їсти, приби­раю в будинку, а в голові малює як буде виглядати моя нова робота. Якщо вже надумала образ, то скоріше за­кінчую всі справи, розкладаю на столі все, що потрібно, і сідаю за створення оберегу. Спати не ляжу, доки не за­кінчу роботу. І за ніч новий шедевр народжується. Але є одне правило - коли у людини поганий настрій, то почи­нати роботи не можна. Приступай до них тільки у добро­му настрої, щоб лялька-мотанка мала добру душу і нес­ла саме гарну енергетику.

Так сталось, що вже майже 5 років, як проживаю у Києві. Коли переїхала, в мене відкрилось нове дихання. Подруга запросила в клуб «Тим, кому за...». Я принесла туди свої роботи і показала. Вони викликали неймовір­не захоплення. Тепер я показую майстер-класи по ство­ренню ляльок-мотанок. Коли переїхала до Києва, у мене з’явилось дуже багато друзів.

В останнє робила мотанку на 8 березня. Зараз війна і руки не підіймаються. Та в голові давно намалювала ляльку-мотанку, яку зроблю, щойно настане перемога. Це буде мотанка-Україна, тільки б дочекатись.
Сподіваємось, що в майбутньому жителі Сосниччини матимуть змогу побачити колекцію майстрині, яку після перемоги жінка планує привезти до рідних країв.

Джерело: газета "Вісті Сосниччини",  Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Стельмах, ляльки-мотанки

Добавить в:
 
 


Центр Комплект