Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » За національністю - роми, душею - українці
Рекламодателям

Радио
Радио

За національністю - роми, душею - українці

 

43-річний Микола Степанов і 34-річна Олена Кузьменко разом з трьома доньками – 18-річною Сніжаною, 17-річною Наталією та 10-річною Риммою купили в Городні старенький будиночок рік тому. Спочатку вони мешкали на Ріпкинщині, бо звідти, з Нових Ярилович родом Микола. А згодом перебрались у Чернігів, бо старша донька Сніжана навчалась у музичній школі, а їздити щоразу до обласного центру на заняття було проблемно. Винаймали квартиру, але мріяли про приватний будинок для своєї сім’ї. Таке поцінне житло, яке припало всім до душі, знайшли в Городні.



За час, що минув відтоді, родина облаштувала домівку, придбала сучасну побутову техніку, діти призвичаїлись до школи. Найменша Римма відвідує й школу мистецтв, має теж гарні вокальні дані, як і всі у родині. Дівчинка каже, що найбільше їй до вподоби співати українські пісні, а улюблена з них — «Ой, у лузі червона калина».

— Я сама родом з Черкащини, — каже Олена. — Ми, роми, всі дружні між собою, підтримуємо тісні зв’язки, їздимо до родичів у гості. Ось так на одному з пишних родинних свят ми й зустрілись з Миколою. І зрозуміли, що це доля. Так собі й жили, доньок ростили. У Миколиної матері в Нових Яриловичах великий город, ми завжди допомагали його впорядковувати, разом з свекрухою робили консервацію, тушонку. Всього вистачало. Коли вирішили, що хочемо купити свій, власний будинок, поїхали на заробітки в Польщу, потім у Чехію. Вже тут, вдома, Коля відкрив ФОП і почав займатись підприємництвом — скуповував речі на металобрухт. Але пандемія коронавірусу примусила зупинити ту діяльність. А потім війна…

Олена говорить з вдячністю, що на вулиці в них мешкають дуже добрі та чуйні сусіди, з якими у них гарні стосунки. У Городні вони обзавелись великим колом друзів — як серед ромів, так і серед українців. Жінка каже, що вони пишаються своєю національністю, люблять свій народ і культуру. Хоча відзначає, що спосіб життя й мислення навіть у ромів між собою мають деякі відмінності. Олена та її сестрою Наталією вільно спілкуються українською мовою, люблять вчитися, працювати і завжди думають про завтрашній день і майбутнє. Саме тому в їхніх родинах відповідально підходять до освіти дітей, а вони в свою чергу із задоволенням відвідують школу, де мають багато друзів. Єдине, сміється Олена, що найменшу Римму вранці важко добудитися — доводиться у хід пускати всілякі хитрощі й навіть іти на підкуп цукерками.

Микола, який після двомісячного перебування в навчальному центрі приїхав на пару днів додому, якраз займається ремонтом. На час нашої зустрічі облаштовував долівку з підігрівом — щоб у його улюблених дівчаток не мерзли ніжки.
Власне, знайомство з Миколою відбулось за цікавих обставин, під час окупації.

— Він прийшов у наш імпровізований, облаштований у перші дні війни волонтерський центр, і з порогу: «У вас ніякої роботи для мене нема? Може, допомога яка потрібна?»,— згадує Олена Яцкова, начальник відділу культури міської ради. — Ну, якщо ми звикли, що до нас найчастіше звертаються з словами «поможіть» та «дайте», то така пропозиція здивувала. Ми йому розповіли, що роботи не надаємо, але є можливість поїхати в Півнівщину за продуктами, які місцеві люди зібрали для мешканців Городні. Але їхати туди небезпечно, бо довкола ворожі блокпости й засилля орків у тому напрямку. А він: «Я поїду». Відверто кажучи, ми й не сподівались, що він це зробить. Була в нас недовіра. Але через певний час Коля вже був у нас на порозі з привезеним багажем: «Ось, візьміть, роздайте людям, в кого зовсім нічого нема».

Пізніше у Травневому почали безплатно роздавати молоко людям, бо не було можливості його збувати. Микола з Оленою власним автомобілем їздили туди, привозили в Городню й роздавали людям, які того потребували — сусідам, знайомим.
Поки батьки займались важливими справами, діти тихенько сиділи в погребі. Його батько облаштував для родини якнайкраще — там було і світло, і тепло, і достатньо зручні ліжка. Вони й нині здригаються від слова «війна». І тихенько плачуть інколи й сподіваються, що вона не забере у них ані дитинства, ані найдорожчих людей.

Микола родом з багатодітної сім’ї. Їх у матері з батьком виросло аж 11. Із шести братів троє з перших днів пішли у військо, один з них — Сашко стояв з першого дня на обороні Чернігова. Четвертим став Микола.
Прийнявши рішення йти добровольцем, він спочатку настояв на тому, щоб їхній з Оленою шлюб був офіційно зареєстрований, як належить по закону України. Прийшовши у військкомат, Микола висловив своє бажання стати на захист країни. Позаду два місяці навчання. Незабаром Микола разом з чоловіком Олениної сестри Наталії відправляться на місце служби.

— Нам теж дуже подобається Городня, — каже 37-річна Наталія Кузьменко. — Ми з чоловіком також були на заробітках за кордоном, у Польщі. Назбирали копійчину й нагледіли собі хату по кишені. Ось і рідні наші поруч, і містечко гарне — живи та радій. Але хату ми купили 15 лютого. І встигли пожити в ній лише десять щасливих днів. А потім почалась війна.

І Олена, І Наталія підтримують власних чоловіків у їхньому виборі. Так, їм обом буде непросто, маючи по троє дітей на руках. Але жінки впевнені: Україна — наша земля, тому і обов’язок кожного захищати її хто як може.
— Нам є за що воювати, — каже Наталія щирою українською мовою.—За свою сім’ю, за родину, за країну.

Микола лагідно посміхається родині й у відповідь на їхню тривогу каже: «Все буде добре. І у нас, і у нашої України».

Джерело: газета «Новини Городнянщини»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: роми, Степанов, Кузьменко, Городня

Добавить в:
 
 


Центр Комплект