Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Історія біженців з Луганщини. «Віримо, що ми обов’язково повернемось додому. Без віри майбутнє неможливе»

Радио
Радио

Історія біженців з Луганщини. «Віримо, що ми обов’язково повернемось додому. Без віри майбутнє неможливе»

 

Подружжя Олександра та Наталії Моцар виховує семеро дітей. Старші 31-річна Альона, 30-річний Олександр, 23-річна Надя та 22-річна Світлана вже мешкали окремо, розлетівшись по різних містах, а Олександр, названий на честь батька, зі своєю дружиною вже подарували батькам і маленьку онучечку. Наталія з чоловіком щасливо жили в дев’ятитисячному містечку Новодружеськ, що на Луганщині. Тішились меншими трьома — 17- річним Владиславом, 14-річною Поліною та 9-річною загальною улюбленицею Лілею та раділи коли вся велика родина збиралась разом під батьківським дахом.

Війна повернулась вдруге

Коли в 2014 році ненадовго їхнє містечко захопили так звані ополченці, до місцевих мешканців долітало відлуння боїв, чулись вибухи й канонади, і хоч тривожність зберігалась, але родина й не думлав кудись виїжджати, тікати з власної домівки. Потім воєнні дії затихли, місто перейшло під контроль України, й хоч тривожність не минала, але у місті й у буденному житті Новодружеська встановились відносний мир і спокій.
Але 24 лютого 2022 року зламало цей примарно спокійний уклад життя.

— Ми прокинулись о шостій ранку від звуків обстрілу, — говорить Наталія. — Я подзвонила старшій доньці Наді в Севєродонецьк. І кажу—швиденько збирай речі й кота й приїжджай сюди, до нас, поки ще ходять маршрутки. Більше жодного дня спокійного в нас не було. Ситуація загострювалась все більше з кожним днем, обстріли частішали й все більше наближались. Ми не могли одразу виїхати, бо в мене на руках була ще немічна старенька сусідка, яка потребувала щоденного догляду. Її невістка виїхала, а мені залишила ключі від квартири, щоб я допомагала бабусі. Ото бахне — я не в підвал, а до неї, щоб перевести у більш безпечну кімнату за правилом двох стін, бо спускати її у сховище не було ніякої можливості. А 1 квітня знайомі її дітей приїхали й забрали бабусю. Отоді ми вперше задумались над тим, щоб виїхати з небезпечної зони й спробувати врятувати дітей.

Зважитись на таке рішення родині було непросто. Але одного дня, коли діти ховались у ванній кімнаті під час канонади і стінка ванної кімнати похитнулась від близького вибуху так, що маленька Ліля вискочила звідти з широко відкритими від страху оченятами, вибір став очевидним. Адже у необлаштованому підвалі із аварійною каналізаційною системою будинку довго знаходитись було неможливо. Сімнадцятирічний Влад першим прушив тишу: «Мамо, давайте виїжджати. Я то витримаю, А Ліля з Полінкою?». У той же вечір Наталія почала шукати через волонтерів можливість вибратися з пекла.





Дорога в невідомість

Дівчина-волонтер повідомила, що завтра вранці їм треба прийти до пожежної частини, звідки відправлятиметься автобус. Та ніч назавжди запам’яталась і дорослим, і малим Моцарам. Від вибухів дрижали стіни й дзвеніли шибки. Руки брали якісь речі, щоб складати в сумки, але тут же їх відкладали убік — узяти з собою все необхідне для шести чоловік було неможливо. Машини в родини не було, а пішки багато не набереш. Тож обмежились найнеобхіднішим.
— Вранці зайшла сусідка, ми віддали їй ключі від квартири, — говорить Наталія і її голос зрадницьки тремтить, утримуючи непрохану сльозу. — Чекали на морозі евакуаційного автобусу з восьмої ранку до обіду. Доїхали ним до Золотарівки, звідти дизелем —до Слов’янська. Тоді ще там було відносне затишшя. Ми планували добратися до Львова. Спочатку нам сказали, що потяг буде лише пізно ввечері, потім — що його взагалі не буде, бо в Краматорську розрушене залізничне полотно. Ліля маленька, в нашому розпорядженні на вокзалі — лише одна дерев’яна скамейка і довкола народу безмежне море з сумками, дітьми, дитячими візочками та інвалідними колясками. Всі хотіли врятуватись від війни і всі розуміли, що з кожною годиною очікування ця надія розчиняється у повітрі. Але нас врятував випадок.

Поруч з родиною Моцарів стояла жінка з дитиною-інвалідом. До неї підійшов український військовий і почав її гаряче переконувати, щоб вона йшла й сідала з дитиною в порожній потяг, який стояв на путях. Жінка вагалась, але пішла. Військовий, окинувши поглядом людське вируюче море, зупинився на багатодітній сім’ї. І сказав: «Йдіть за нею. Там потяг, ви в ньому переночуєте, буде де дітям поспати». Олександр з Наталією зважились і пішли. З великим полегшенням облаштувались у порожньому купейному вагоні. Й влаштувались на ночівлю.

— Там було тепло й м’яко, — каже Наталія. — Ми відчули неймовірне полегшення. А хвилин через сорок раптом зрозуміли, що потяг почав рухатись. Я —до провідника. Він пояснив, що порожній волонтерський потяг вирушає на Краматорськ, щоб забрати таких же біженців. А далі рухатиметься на Хмельницьк. Якщо нам треба у Львів— то добиратимемось туди вже з Хмельницька за власний рахунок. Вибору в нас фактично не було.
Переселенцям не всюди раді


У Хмельницьк родина приїхала вже майже о десятій вечора. На вокзалі стояли волонтерські намети з їжею та водою. Все безкоштовно. Наталія каже, що була дуже вражена ще під час руху потягу, коли на станціях на зупинках прості люди підносили до потяга для біженців продукти харчування. Власні запаси, які брали в дорогу, у родини закінчувалось, тож така допомога зворушувала до сліз. Підбадьорював вимушених переселенців і провідник. Раз по раз заглядаючи в купе й підморгуючи дітям: «Ну що ви тут, молодьожь?». І заносив то баклажку води, то якісь млинці, хліб чи готову їжу в лоточках. Це дуже важливо — знати, що хтось відчуває твій біль і всім серцем готовий розділити з тобою біду.

Провівши ніч на вокзалі у Хмельницькому, подружжя з дітьми сіло в потяг на Львів. У славетному місті біля вокзалу їх знову зустріло наметове волонтерське містечко. У наметі з червоним хрестом їх запитали чи хочуть вони виїхати за кордон. Але такого бажання родина не мала. Вони будь що хотіли залишитись у своїй зраненій Україні. Бо рідних у час біди не кидають. Тому їм запропонували доїхати автобусом до стадіону, звідки біженців розподіляли по населених пунктах Львівської області.

— Там ретельно нас перевірили й увесь наш вантаж, — каже Наталія.—Потім сказали, що ми поїдемо у Буськ. Ми сіли в автобус і через годину вже прибули в це містечко. Поселили нас у приміщенні гуртожитку місцевої гімназії. Нам умови подобались крім того, що нам дали маленьку кімнату на шістьох —Надюші ще з нами тоді не було, вона пізніше виїхала з Харкова і приєдналась до нас. Але то було ніщо у порівнянні з тим, від чого ми тікали. Спочатку нас годували в столовій безкоштовно. Пізніше почали за харчування брати деякі гроші, але ми вже пристосувались готувати самостійно для себе. Адже поруч з нашою кімнатою була кухня. Єдиним суттєвим недоліком було те, що приміщення було дуже холодним, тож Ліля встигла аж двічі потрапити в лікарню, вона в нас хвороблива дитина, а тут ще й таке довелось пережити.

Не обходилось і без інцидентів з місцевим населенням. Не всі були доброзичливими до вимушених біженців. Конфлікти виникали за мову — одного разу батько підбіг до місцевої дівчинки, яка хотіла спілкуватися з дітьми переселенців, і голосно на весь парк закричав: «Я забороняю тобі спілкуватись з цими сєпарами!». Владик каже, що в місцевих магазинах продав чині теж дорікали за російськомовність, а деякі й взагалі відмовлялись обслуговувати. А одного разу ввечері до гуртожитку підійшла місцева жителька й почала голосно кричати під вікнами: «Понаїхали тут!». Чи можна передати словами той розпач, що відчували від цього люди, які тікали від війни?

Тому коли керівництво ліцею почало натякати, що їм треба робити ремонт у приміщенні й взагалі готуватись до майбутнього навчального року, дехто з біженців почав готуватись у дорогу. Серед них і семеро Моцарів.

«Ми мислимо вільно й розуміємо, що відбувається»

46-річна городнянка Оксана Богомаз каже, що знайома з багатодітною родиною з Луганщини давно. У жінки в Новодружеську живуть гарні знайомі, до яких їздила в гості. Там познайомилась і з Олександром та Наталією, з тих пір підтримували дружні стосунки, регулярно зідзвонювались і спілкувались.





— Я дуже переживала за друзів, —каже Світлана.— Слухала про їхні поневіряння й тому запропонувала приїжджати в Городню. Хай у нас і не зовсім тихо й безпечно, але що це таке в порівнянні з тим, що довелось пережити їм? У мене невеликий будинок, але старший син служить в Національній гвардії, тож ми наразі живемо з меншим, восьмирічним Богданом. На перший час можемо прихистити всю родину. А потім у міській раді пообіцяли вирішити питання з наданням житла для сім’ї Наташі з Сашком. Поки що в тісноті, та не в образі. Навіть коту Білому ось місце знайшлось. Бідолага ти моя,— ласкаво пестить білосніжну кицьку, яка подолала такий шлях з Луганщини разом з господарями.

Наталія з Олександром кажуть, що на постійне місце проживання залишатись не планують. Бо вірять, що війна таки скінчиться перемогою України й сотні тисяч знедолених біженців повернуться в рідні місця. 53-річний Сашко, в минулому шахтар, і 50- річна його дружина, яка 23 роки пропрацювала в дитячому садочку й виховала семеро власних дітей, плекають віру в собі і підтримують її у дітях. Бо без віри майбутнє неможливе.

— Люди старшого віку в нашому регіоні налаштовані у більшості проросійськи, — каже сімнадцятирічний Владик. — Але молодь, моє покоління — ні. Ми тільки за Україну. Бо нас не виховувала епоха радянщини. Ми мислимо вільно і розуміємо, що відбувається. А тому віримо, що перемога буде за справедливістю. А, значить, за Україною, за нами.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: переселенці, Луганщина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект