Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Жінки Чернігівщини, які живуть і працюють за кордоном, розповіли, як допомагають біженцям України
Рекламодателям

Радио
Радио

Жінки Чернігівщини, які живуть і працюють за кордоном, розповіли, як допомагають біженцям України

 

Різні люди, різні долі, різні дороги розвели їх країнами, навіть континентами. Там, на далеких землях, у інших часових поясах і під гомін незнайомих, чужих мов вони все ж мають те, що їх об’єднує - у кожного дещиця серця залишилася тут, на рідній Борзнянщині. І зараз, коли їхню країну охопило полум’я війни, пекучим болем відгукується воно за тисячі кілометрів. І ніхто з них не зміг залишитися байдужим до поклику душі, до зову української крові.

Борзнянка Ольга Говорун за кордон виїхала 2008 року за покликом серця: до США багато років тому перебрався її тоді ще майбутній чоловік. Коли пара одружилася, вони осіли в невеличкому містечку Ейвон, штат Конектикут. Про Ольгу можна було б написати окремий матеріал, адже вона наздвичайно багатогранна особистість. У житті займалася бухгалтерією та аналітикою, навчалася криміналістиці та фотографії, має чимало творчих хоббі: працює з бісером, полімерною глиною, діамантовою мозаїкою, викладає картини соломкою та малює. А ще обожнює подорожі та занурюється у генеалогію.



Все життя змінилося 24 лютого о 10 вечора (в Україні тоді була 5 ранку). «Спочатку було багато сліз та страху, - розповідає Ольга. - Адже в Україні залишилася вся моя родина, багато друзів та знайомих. Ми жили фактично в новинах, засинали, коли в Україні сходило сонце, і всі рідні відписувалися, що живі. Час від часу схоплювалися серед ночі, перевіряли останні повідомлення, робили «перекличку»...

І звісно допомагали. Спочатку просто донатили (підтримували коштами по інтернету, хто скільки може - зуміли, що більшість великих кампаній не доходить до людей і перейшли до маленьких проєктів.
Першим таким стала купівля та доставка інсуліну до Львова. На заклик люди пожертвували 2,5 тисячі доларів, на які ми закупили медикаменти у Польщі. На жаль, зробити це вдалося лише раз, адже купувати ліки без місцевих медичних документів дуже важко.

Потім почала допомагати волонтерам із України. Кому пошуком, кому перекладом, кому грошима. А потім тато пішов воювати (він - ветеран Афганської війни та АТО, мав поранення там і там) і їхній бригаді теж потрібно було чимало: рації, тепловізори, машини. Щоб зібрати гроші, я брала участь у трьох ярмарках. Знайомі продавали різні смаколики, а мені запропонували виставити речі з українською символікою. Тож я познімала вдома зі стін всі свої картини, наробила різних браслетиків та заколок. На першому ярмарку виробів було не так багато, розібрали майже все».
Щоб купувати необхідне на передову, Ольга розпродала трохи синових книжок, адже мала вдома велику й хорошу колекцію. І зараз вона продовжує виготовляти з бісеру каблучки з патріотичними орнаментами, гроші від продажу яких теж пересилає волонтерам.



Тато Ольги Василь із онуком Андрійком


«Місяць тому я додалася до місцевої волонтерської організації, яка допомагає вивозити з росії людей, «евакуйованих» із окупованих територій, - продовжує співрозмовниця. - Нині це забирає весь мій час і сили. Поки що вдалося допомогти дістатися Європи чи України 78 людям, але якщо брати по всій нашій організації, то матимемо тисячі людей, в основному маріупольців».

Борзнянка Катерина Литвин 6 років тому просто проходила мовну практику в Німеччині,і поки навчалася в Ніжинському державному університеті. Певний час вона й пропрацювала в німецькому містечку Оппенхайм, але залишатися на роботі за кордоном не планувала взагалі.

А тоді розпочалася війна. І одного дня до Катерини подзвонили і запропонували у гімназії того ж таки Оппенхайма викладати німецьку мову дітям, які переїхали з України.

«Я оселилася у родині, якій раніше допомагала глядіти дітей, а мої родичі, знайомі, друзі (хтось працював за кордоном і раніше, хтось переїхав після повномасштабного вторгнення) роз’їхалися іншими містами Німеччини, - розповідає Катерина. - У гімназії маю повний робочий тиждень, тож практично весь час присвячую роботі. На сьогодні викладаю курс німецької для 19 наших діток. Щодня за навчанням ми проводимо 4 години, решту часу вони займаються на уроках у німецьких класах. У школі до нас ставляться дуже добре, намагаються усіляко допомогти, забезпечити усім необхідним для навчання. А ще нещодавно у багатьох місцевих школах пройшла акція для збору пожертв для дітей, постраждалих від війни, які залишилися в Україні. Для німецьких школярів організували забіг: діти мали подолати певну дистанцію, а батьки виступали спонсорами. Кожна родина сама вирішувала, скільки вони готові віддати за одне коло. Наприклад, визначали ціну в 1 євро, син пробігав 10 кіл, тож сім’я жертвувала 10 євро. Ще не знаю, яку суму вдалося зібрати, але вона точно немаленька. Адже лише в нашій школі навчається близько 1 600 учнів.

На знак вдячності за підтримку кілька матусь із мого класу влаштували для нових німецьких знайомих вечерю. Звісно, готували українські страви, таким чином знайомлячи іноземців із нашою культурою.

Німці й самі запитують про війну, цікавлять, що відбувається з нашими рідними і знайомими. Багато хто постійно спостерігає за новинами. їх непокоять погрози росії, бояться, що почнеться третя світова війна, особливо після повідомлень про заблокування Литвою транспортних шляхів із Калінінграда».

Попри хороше ставлення й всебічну підтримку Катерина та її підопічні мріють про повернення додому. Деякі родини поїдуть до України щойно завершиться навчальний рік у школі (у Німеччині він триває до 22 липня), по закінченні контракту у жовтні планує ступити на українську землю й Катерина.

Ми вже писали про уродженку Комарівки Ірину Бабич. Два роки тому вона почала працювати в Чехії, куди згодом перевезла маму, вітчима та брата. Періодично вони навідуються на Батьківщину, дівчина навіть встигла організувати перший концерт, на якому виконувала власні пісні.

«Якби мені сказали, що вся моя сім’я працюватиме за кордоном, я б не повірила, бо в планах цього ніколи не було, - говорить Ірина. - Але зараз я вдячна Богу, що так склалося і війна не застала їх у Києві, де вони раніше жили. 24 лютого я працювала у нічну зміну, а вранці вся в сльозах прийшла моя змінниця, очі руками закрила і каже: «Ти чула? Чула? Війна почалася! Київ, Харків бомблять. У мене батьки у Василькові у підвал заховалися!» У мене й земля з-під ніг пішла. Не пам’ятаю, як добігла додому, всю дорого ридма плакала. Одразу почала дзвонити сестрі, кумам, родичам. Лише в такі моменти розумієш, хто і наскільки тобі дорогий. Увечері - знову на роботу. Довго налаштовувала себе не плакати, але коли прийшла на завод і побачила стільки червоних, заплаканих очей, не змогла стримати сліз. Усю ніч моніторила новини, перевіряла, чи в мережі мої рідні. Зазвичай діставати телефон на роботі не можна, але у ті дні наше керівництво на це не зважало. Працювали дуже повільно, бо майже ніхто не спав. А ще я весь час молилася. Без перестану».




Серед колег дівчини було багато поляків, угорців, молдаванів, чехів. І їй було важливо донести кожному, що відбувається в Україні. Дехто, як до війни, так і в перші її дні, підтримував путінський режим, говорив, краще здатися. Але за кілька днів, після вихідних, розмови багатьох різко змінилися. Можливо, комусь справді відкрилися очі. А може, більш дієвішим стало те, що за підтримку війни звільняли з роботи.

«Другого дня мене охопив розпач. Дуже хотілося допомогти, але не знала чим. Здавалося, ті гроші, які моя родина відсилала на потреби ЗСУ (колеги-українці теж робили це неодноразово) і волонтерам - то крапля в морі. Почули, що у місті Ліберець, де я працюю, настоятель української церкви, також українець, збирає допомогу. Щойно отримали вихідний, із батьками вирушили за продуктами. Тоді навіть не уявляли, що саме потрібно, знайшли в інтернеті приблизний список речей, необхідних бійцям. Пам’ятаю, на початку переліку були шарфи, і в моїй голові те слово крутилося, як на повторі. В одному магазині забрала геть усі шарфи. Продавці спочатку здивувалися, а коли дізналися, куди я їх відправлятиму, принесли зі складу ще.

Біля храму збиралися об 11 годині, ми ж із батьками приїхали десь опівдні. Як я здивувалася, що менш ніж за годину величезна вантажівка була заповнена більш, ніж на половину.

Тут допомога з перших днів була неймовірна. Скрізь майоріли жовто-блакитні стрічки. Всі українці згуртувалися. Хтось волонтерив, хтось організовував мітинги. Один наш начальник надав своє авто, щоб колеги змогли забрати родичів біля кордону; інший допомагав із пошуком житла; багато водіїв організовували безкоштовні поїздки за біженцями. Якось зустріла колишнього роботодавця. На ньому не було лиця. З початку війни він спав лише кілька годин, займався розселенням біженців. А тоді якраз повертався з поліції, де оформлював документи на дітей-сиріт, яких привезли з України. Серед них були немовлята. Я не могла стримати сліз.

А ще багато чоловіків повернулися до України, пішли воювати.

Знаю, що Чехія надавала фінансову допомогу біженцям (5 тисяч крон щомісяця), житло і необхідні речі. Також безкоштовно оформлювали візи на рік, щоб українці могли самі заробляти. Взагалі, раніше мені здавалося (сподіваюся, що лише здавалося), що чехи сприймають нас радше як майже безкоштовну робочу силу. Але після того, як увесь світ побачив, який насправді волелюбний, сміливий і безстрашний український народ, відношення змінилося. Люди вражені і захоплені тим, що Україна не лише тримається, а й достойно бореться. Хоча багаторічна російська пропаганда лишила свій слід. Деякі чехи й поляки мають страх перед путіним. Одного разу дружина мого колеги організовувала мітинг-протест біля одного магазину, який продовжував бізнес на території агресора. Йшов дощ, я запізнювалася, бо трохи заблукала, аж отримала повідомлення, що приїздити вже й не потрібно: худорляву маленьку жінку, яка майже годину стояла під дощем, просто вигнали з-під магазину. Його власникам гроші не пахнуть, а людська кров рук не бруднить.


Тому доносити інформацію про те, що відбувається, хто такий путін і яка насправді «вєлікая» російська армія, доводиться постійно. Адже європейці потроху починають забувати про нас, повертаючись до свого звичного життя. Буквально кілька днів тому одна угорка щиро здивувалася, коли почула від мене, що війна досі триває.

Особисто я по завершенні контракту буду повертатися додому. Які б не були заробітки, але не можу більше тут, не моє. В Чехії все чуже, і ти - чужий. Україна ж - душевна і щира, з найкрасивішими мовою і піснями, з чудовими цінностями і традиціями, з неповторним колоритом. Рідна, одним словом. Просто за буденністю це перестаєш помічати, а починаєш заново цінувати, коли втрачаєш».

Волонтерство для колишньої прохорчанки Тетяни Шпільки не в новину, просто жінка не звикла про це розповідати. Гуманітарну допомогу раніше відправляли до Африки, збирали гроші для хворих, підтримували наших воєнних ще до початку повномасштабного вторгнення.



Сьогодні у її домашньому архіві - десятки фото- і відеозвітів про те, як закипіла волонтерська робота з початком війни: «буси» та фури, які завантажуються вдень і вночі, цілі стоси, гори пакунків та коробок, в яких - ліки і предмети гігієни, іграшки та продукти, одяг та навіть пледи, сплетені з любов’ю бабусями з будинку для людей похилого віку.

Тетяна вже чимало часу проживає в Італії, останні п’ять років разом із доньками Віталіною та Мариною вони перебралися до Мілана: тут навчалася молодша дочка, старша нині працює у стоматологічній клініці.

«Ми відразу вирішили збирати гуманітарну допомогу, про що я оголосила усім своїм знайомим. Спочатку речі зносили у наш гараж, тоді знайомі віддали ще й свій, а коли вже пакунки складати було нікуди, знайома вчителька-італійка домовилася, що нам виділять приміщення у школі, - розповідає Тетяна. - Місцеві діти активно включилися у роботу, допомагали все пакувати, підписували коробки, самі перекладали написи зі словником.


Загалом ми відправили три великі партії: перша, 22 тонни, поїхала до Чернівців, у шпиталі, дитячі будинки, військовим, звідти частину вантажу розвезли Україною. Другу партію спрямували на Донецьк та Луганськ. А третя вже приїхала на Чернігівщину: майже 10 тисяч євро ми зібрали на ліки, памперси, які передали до Ніжинської міської лікарні. Основні кошти на ці медикаменти зібрали лікарі, колеги моєї старшої доньки, за що ми їм дуже вдячні».

Непросто було поєднувати роботу та волонтерство. Адже після змін жінки поспішали додому, допізна все пакували, прокидалися засвітла - і знову за роботу. Інколи поспати взагалі не вдавалося. До того ж, Тетяна мала проблеми зі здоров’ям, готувалася до операції, і хоча дівчата тягати важкі коробки їй не дозволяли, жінка не могла себе стримати, мусила щось робити. Навіть підхоплений ковід не поклав її до ліжка: із маскою, подалі від усіх, але за роботою.

«Я й зараз продовжую робити, що мені по силі, - говорить Тетяна. - Когось везу на вакцинацію, щоб можна була зробити медичне страхування, когось - на пошту, допомагаю людям з оформленням усіх необхідних документів. Ми самі прийняли у себе дві родини з дітками. Вони теж родом із Прохорів, але війна застала їх у Києві. З великим болем, який пройшов через моє серце, я слухала їхні розповіді. Я відчула на собі той страх і жах, який відчували вони, коли кілька днів ховалися у підвалі, у темряві та вогкості, з 11-місяч- ною дитиною на руках. Мені тяжко було дивитися на маля, яке зараз росте без батька; яке зробила свої перші кроки на чужій землі, далеко від дому; яке боїться кожного звуку, що нагадує вибухи чи ракету, бо все це воно вже чуло. Як про це розповісти без сліз? Страждають і малі, і дорослі. Люди налякані, навіть тут намагаються не виходити з дому. Адаптуються надзвичайно важко. Адже донедавна вони мали все, а за якісь секунди зрозуміли, що мусять тікати, бо від цього залежало їхнє життя...

Не всі іноземці це розуміють. Тут, в Італії, дуже багато російської пропаганди, тому нам доводиться ще й пояснювати, доносити людям, що у нас, в Україні, відбувається. Кілька разів на тиждень ми збираємося на площі Мілана і годинами розповідаємо про війну, роздаємо листівки. Я дуже сподіваюся, що скоро все це закінчиться, і нам більше не доведеться ні в кого нічого просити, ми зможемо нарешті міцно стояти на ногах. А з нашими людьми так і буде, бо українці - найкраща нація в світі, а Україна була, є і буде».



Сім із десяти років, що борзнянка Олена Луговець проживає в Португалії, вчителює в українській міжнародній школі. Розповідає, тут українці давно заслужили на повагу, а португальці добре розрізняють нас та росіян. Знають, саме українка - розумна, працьовита і вихована.

Українська діаспора у Португалії дуже велика та дієва. Коли почалася війна, тут пройшло багато мітингів на підтримку України, проти російських посольств, за відключення агресора від ЗМІРТ. «Португалія - друга країна у світі після Польщі за кількістю населення, яке підтримало Україну, - розповідає Олена. - Тому я думаю, що кожен українець за кордоном відіграв важливу роль у тому, чого вдалося досягти українській владі на дипломатичному фронті.

Наше ж волонтерство розпочалося зі збору коштів, за які ми купували необхідні речі і відправляли вантажі гуманітарної допомоги. Мій чоловік, як і багато українців, домовлялися зі своїми роботодавцями й не виходили на роботу, натомість присвячували себе волонтерству. Це вимагало багато часу та нервів, але всі розуміли, наскільки це важливо.

Мій же волонтерський фронт був у школі. Першою до мене прийшла дівчинка з Одеси. Дуже гарна, незвичайна, на вигляд - дуже міська дівчинка, з татуюваннями та пірсингом. Її родина «застрягла» в Португалії туристами: 26 лютого вони мали повертатися додому, але не вийшло. Дівчинка була у надзвичайно важкому психологічному стані, ще й діти її не дуже сприйняли, оцінили за виглядом. Але насправді вона виявилася дуже лагідною, вразливою дитиною, яка потребувала підтримки.

Уже за тиждень після початку війни у школі почали з’являтися біженці. Загалом мій сьомий клас, який складався з семи учнів, розрісся до 40 з лишком дітей. Спочатку у нас не було відчуття великого жаху, бо перші діти приїздили з західних областей України. Але згодом школа наповнювалася дітьми з Маріуполя, Ізюма, Харкова, Бучі. Цим дітям уже довелося багато побачити, пережити, втратити. І при всьому цьому їм потрібно було якось повертатися до життя, вливатися у навчальний процес, особливо випускникам, щоб закінчити навчання. Дітям було важко призвичаїтися до нових умов, до оточення. Допомогти з цим намагалися ми з колегами. Що мене здивувало, що допомагати потрібно було навіть із опануванням української мови. Адже діти з Ізюма, Сєвєродонецька майже не володіли українською. Але вже за місяць нашої спільної роботи вони навіть слова «поїзд» не вживали, говорили «потяг».

Ми намагалися особливо не розпитувати нових учнів про щось особисте, адже їм говорити і згадувати про втрати було надзвичайно боляче. Лише з часом хтось міг розкритися і розповісти про своє колишнє життя. Наприклад, дівчинка Мирослава, яка говорила надзвичайно красивою, чистою українською мовою, двічі тікала від війни: спочатку з Луганська до Бучі, а потім - з-під Києва до нас. В Україні у них нічого не залишилося.

Нам же хотілося повернути таким дітям бодай частинку нормального дитинства. Щоб у пам’яті відклалося щось приємне. Тож у діток, які потрапили до нашої школи, окрім шаленої всебічної підтримки був і останній дзвоник, і випускний. А на літні канікули, дякуючи благодійникам, українським та португальським, ми організовуємо поїздки до парку розваг, сафарі-парку, різні екскурсії.

Допомагаємо адаптуватися й дорослим, працюємо для них як перекладачі, підказуємо, як розібратися в різних бюрократичних питаннях. Також продовжуємо організовувати різні ярмарки, аби й надалі збирати гроші та гуманітарну допомогу для України».

З самого початку війни «українська тема» була у світі найбільш обговорюваною. У перші ж дні вуличні акції підтримки проходили у США, Фінляндії, Німеччині, Кореї, Литві, Франції, Швеції, Чехії, Ірландії, Канаді, на Шрі-Ланка. Всесвітньовідомі актори, спортсмени, бізнесмени звернулися зі словами підтримки до українців та засудили дії росії. Волонтерський рух розпочав свою роботу у величезних масштабах. І до нього долучилися як великі благодійні фонди, так і маленькі організації, фірми, окремі люди.

«Свого часу я теж працювала за кордоном, у Польщі, - розповідає борзнянка Людмила Дяченко. - Останні чотири роки працюю у тій самій фірмі, але в українському відділі. Коли в наш центральний склад, розташований у Горенці, прилетіло кілька ракет, від нього залишилися самі руїни. Але фірма не залишила своїх працівників і усіляко їх підтримала. Керівництво наголосило: в усіх країнах і містах, де є наші філіали, надавати перевагу українцям серед тих, хто влаштовується на роботу. Ми допомагали не лише з працевлаштуванням, а й з житлом, харчами і всім необхідним для працівників та їхніх сімей».

«Прості американці підтримують українців усім, чим можуть, - ділиться спостереженнями колишня жителька Борзни Людмила Запалій. - Тут, у Сіетлі (штат Вашингтон), здається, все стало жовто-блакитним - скрізь українські кольори та прапори: на приватних будинках і організаціях, на вітринах найвідоміших брендів та у кондитерських. Мій 9 клас української школи, де я викладаю, зробив виставку плакатів, щоб висловити свою підтримку, також збирають кошти на допомогу.

Наші люди, які живуть за кордоном, справді роблять максимально багато для перемоги. Думаю, люди в Україні навіть не усвідомлюють масштабів емігрантської допомоги. Склалося враження, що всі українці Америки об’єдналися заради єдиної мети і неухильно до неї йдуть».

Джерело: Газета "Вісті Борзнянщини" від 30.06.2022, Марина ГРИНЕНКО. Фото з особистих архівів героїв публікацій

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: волонтерство, біженці

Добавить в:
 
 


Центр Комплект