Три гілочки одного родинного дерева Лисенків

Бабуся, донька, онучка. Три гілочки одного родинного дерева

Родина Лисенків мешкає в одній із п’ятиповерхівок м’ятно-дослідного мікрорайону у Прилуках. Проста, звичайна, скромна родина. У Буковель вони не їздять, високих посад і доходів не мають – притому постійно донатять і серйозно займаються волонтерством. Весною саджають городи, живуть, начебто, звичайним життям. І, в той же час, незвичайним.

Сім’я ця цікава і неординарна – свою маленьку двокімнатну квартиру вони перетворили на королівство талантів, і при ліхтариках та холодних батареях створюють дивовижні речі!

Більшість членів цієї родини – жінки, майже суцільне жіноче королівство, – мама, донька, онучка. При цьому, вони визнають, що все одно тато і дідусь у них – головний. Він – король. І як годиться королю, турбується про них усіх, шанує та пишається своїми дівчатками…

В один із темних вечорів, коли світло згасло і ракети ще не літали, я мала чудову нагоду побувати у них вдома, насолодитися всім почутим і побаченим, і ще раз впевнитися в тому, що українські жінки – величезна креативна сила та мудрість, незламність, краса і фантастичні таланти! Це вони тримають на свої плечах весь світ!Але ж – про все по порядку…

Мама і бабуся Лариса Володимирівна: «Це дає мені бажання жити…»

Лариса Володимирівна ще нещодавно працювала вихователем у дитячому садочку «Радість» Сухополов’янської сільської ради, і дітки звали її лагідно, по домашньому – Ларисою. Про своїх колишніх вихованців вона може розповідати годинами – як вони малюють, як готуються до свят, про що питають ці непосидючі, допитливі малята. І про українській куточок в садочку, в якому є і колиска, і старовинна скриня, і навіть піч із чугунками та рогачами… Вона сумує за тими днями та за малятами…

Пані Лариса перенесла декілька серйозних операцій, має інвалідність, але руки не склала. Кожного разу, як хвороба поверталася, вона витирала сльози, починала все спочатку, боролася і крокувала далі. В цьому їй завжди допомагає родина – чоловік Олександр Григорович (вони прожили разом 42 роки), донька Юлія, онучка Ангеліна.

Вона має ще багато цікавих занять, якими зігріває своє серце. Постійно балує домашніх випічкою з дріжджового тіста, опікується донькою та онучкою, багато вишиває. А ще в’яже – гачком і спицями. Вишивати її навчила бабуся Даша, і мама гарно вишивала. У них вдома в Ічні були і підзорники, і наволочки, і простирадла, – все вишите.

Всі стіни їх невеликої затишної квартири завішані картинами. Ось – Джоконда, ось – мама з немовлям, доброзичливі леви, багато картин на християнську тематику. Особливо мене вразили Ісус Христос, Божа Матір, вишиті на білому лише чорними нитками в такій аскетичній манері. Наче графічні картини – нічого зайвого, все в стриманих тонах, дуже естетично.

Чарівні руки майстрині та її фантазія можуть усе – вона зв’язала дуже оригінальний, стильний сарафан для доньки… з невикористаних, синіх таких, пакетів для сміття! Просто шикарний, дуже елегантний сарафан! Це – теж творчість, яка потребує особливого погляду на життя та сміливості. А донька Юля прикрасила його квітами, які зробила у техніці канзаші… Їм уже, мабуть, час відкривати своє модельне агентство.

Пані Лариса полюбляє народну пісню (співала навіть у фольклорному колективі «Калина»), багато читає, із задоволенням дає майстер-класи з секретів вив’язування українських хусток, і все це робить з великою любов’ю та щирістю.

Родина, всі її захоплення, спілкування з людьми дають їй сили і бажання жити, натхнення і почуття щастя.

Донька Юлія: «Хочеться ще багато чому навчитися, але на все не вистачає часу…»

Як-то кажуть – яблуко від яблуні… Юлія Аландаренко схожа на свою матусю: так, як і мама, працює вихователем у міському дитячому садочку «Білочка» № 26.

Закінчила, як і мама, Прилуцьке педучилище, а потім – ще й Ніжинський державний університет. У дитинстві любила «гостювати» в маминому садочку, а тепер сама виховує малят. Юлія – особистість талановита, творча і креативна, їй є що дати своїм маленьким вихованцям, окрім любові і щоденного піклування. Коли вона працювала зі старшими дітками в іншому садочку, то вони разом малювали, виробляли янголят, патріотичні браслети та інші обереги для своїх друзів – наших хоробрих захисників, які воюють. У подарунок для них вона разом із дітками виготовила карту України, яка дуже сподобалася військовим. А перед від’їздом на фронт наші бійці принесли в дитсадочок синьо-жовтий прапор і попросили розмалювати його, а потім забрали з собою на війну. На тому прапорі – янголи і дитячі долоньки, голуби і побажання Перемоги…

Зі спеціального паперу Юля робить чудові новорічні іграшки – дзвіночки, зірочки, свічечки, а зі звичайних ватних дисків – сніговиків…

Вона вишиває хрестиком, бісером і діамантовими камінчиками (це якась складна і незвичайна техніка). Її картини за біблійськими сюжетами є у прилуцьких храмах і в дитячій лікарні. Вона вишила та подарувала. Уже під час війни Юлія вишила «Молитву за Україну» і перемогла в онлайн-конкурсі «Чорнобаївські витівки». Мені особливо подобаються ці три ніжних янголи, які грають на сопілці, скрипці та гітарі.

Саме зараз Юля саме закінчує картину «Крила волі», присвячену Україні, вишиває на білому фоні лелеку чорними і червоними нитками.

До речі, картини та вишивки Юлі та її мами можна побачити на різних виставках, неодноразово прикрашали вони й декоративні експозиції наших міських ярмарок.

У Юлиному гардеробі «живуть» шість вишитих нею сорочок-вишиванок і декілька розшитих квітами суконь: у блакитних, червоних, чорно-червоних, коричневих тонах. Чудові вишиванки – для кожного члена родини. Їх часто одягають, тому вони не сумують, а просто чекають свого свята і знають, що цей час настане.

У неї на все вистачає часу: написати сценарій для дитячого ранку, прополоти город, нагодувати курочок, опанувати якусь нову справу… Вона фонтанує ідеями, планами, мріями, які втілює в життя. Постійно – в русі, в якихось нових проектах, завжди обкладена клаптями тканин, нитками, фарбами, фломастерами… Велика трудівниця, невтомна фантазерка, така юна жінка, щира та ніжна! Говорить, що хоче ще багато чому навчитися, опанувати багато інших технік, але на все не вистачає часу…

Онука Ангеліна – дівчинка на кулі з картини Пікассо

Ще три роки тому Ангеліна жила разом із мамою, бабусею та дідусем у Прилуках, навчалася в гімназії і десять років займалася в цирковій студії «Удай» при міському Центру творчості дітей та юнацтва.

Я добре пам’ятаю її в ті часи – таку граційну, тонесеньку, приязну і маленьку дівчинку. Вона поводилася скромно, не зважаючи на численні кубки, Гран-прі, медалі, дипломи і грамоти, які вже отримала за свої успіхи в цирковому мистецтві. Тричі на тиждень, а інколи навіть частіше, Ангеліна дуже наполегливо займалася у студії: всі оці складні трюки, шпагати та «місточки», котрі вона опанувала, потребували постійного тренування і удосконалення.

Ангеліна була учасником різноманітних всеукраїнських та міжнародних конкурсів циркового мистецтва, проведених під патронатом Міністерства культури України. Її тренував чудовий тренер Юрій Клементьєв. Усі Ангелінині номери були красивими: з музикою, з особливою пластикою та хореографією, з дуже розкішними костюмами (над яскравим сценічним убранням, яке, до речі, дуже дорого коштує, чаклували мама з бабусею)… Руки у Ангеліни – міцні, вона сміливо виконувала різні вправи на столі, а ще – в партерному кільці, яке постійно крутилося навколо своєї осі. Така собі дівчинка на кулі з відомої картини Пікассо!

Ангеліна навчалася в гімназії № 5 імені Віктора Затолокіна, навчалася гарно, була переможцем олімпіад з української та англійської мов, танцювала в хореографічному колективі «Данс-клас».

До дня Незалежності України Юля з Ангеліною якось зробили відеокліп «Моя Україна», в якому Ангеліна танцювала з синьо-жовтим прапором на різних локаціях – перед вказівником «Прилуки», на пшеничному полі, в дендропарку м’ятно-дослідної станції. Видовище зворушливе, тому й не дивно, що кліп набрав безліч вподобайок і переглядів на Ютубі!..

Замість циркового училища – військовий ліцей

У родині були впевнені, що після закінчення школи Ангеліна буде вступати до циркового училища. Раптом, після 10-го класу, вона оголосила, що йде… у Чернігівський військовий ліцей. Родина була збентежена. Дідусь запитав, чи вона гарно подумала і чи не пошкодує про це? Відповідь була однозначною – ні, не пошкодую. У родині всі важливі рішення приймаються без тиску, на демократичних засадах – що ж, хай так і буде.

Ангеліна легко вступила до ліцею, навчалася в ньому за прискореною програмою, і сьогодні вона – курсантка військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Відучилася в інституті вже півтора року, попереду – ще два з половиною роки навчання, а потім – лейтенантське звання.

Ця тендітна, маленька дівчина тепер вивчає тактичну та вогневу підготовку в аудиторії і на полігоні, ходить в наряди, вже вміє рити окопи, жити в бліндажі, копає капоніри – захисні фортифікаційні споруди. Розбирає та збирає автомат, вміє стріляти з різних видів зброї. У їхньому роду, до речі, всі гарно стріляють: і бабуся Лариса, й Ангелінин прадід, і дядько…

Тепер серед її серйозних захоплень – важка атлетика. Вона підіймає гирі (кожна – вагою 16 кілограмів) по 120-150 разів. З гирьовому спорту вже має третій розряд.

А нещодавно Ангеліна зайняла почесне третє місце у змаганнях «Київ незламний», і її вітав сам легендарний український силач, стронгмен Василь Вірастюк. Це були потужні змагання з підняття штанги. У Почесній грамоті зазначено, що її нагороджено «за наполегливість у тренуваннях, високі фізичні якості, рішучість та проявлену силу волі»…

Їй – всього лише 19 років, а яка витривалість і цілеспрямованість!

Навідуючи тренажерний зал, Ангеліна частенько згадує свої тренування в цирковій студії – сідає на шпагат, робить «мостик»…

За роки російсько-української війни кількість військових-жінок значно збільшилася у ЗСУ. Хтось скаже, що війна – не жіноча справа, жінкам – дітей народжувати і чекати чоловіків із війни. І буде правим. А хтось має іншу думку – неможливо заборонити жінкам захищати рідну землю, власний дім від лютого ворога. І теж буде правим. Час нині безжальний – і до чоловіків, і до жінок.

І мама, і бабуся мріяли про інше для їхньої Ангеліни, але її романтична та чуттєва душа обрала дуже важливу військову професію. Ангеліна разом із друзями-курсантами вже тричі потрапляли «під прильоти» ракет… У родині мріють, щоб ця жахлива війна швидше закінчилася і не потребувала солдат – ні чоловіків, ні жінок. Тим більше, не таких юних дівчаток, як Ангеліна.

Про теплі шкарпетки для українських захисників і побачення під пам’ятником Тараса Шевченка

З початку війни вся родина почала волонтерити. Юля плела маскувальні сітки для фронту, готувала обереги для своїх друзів-фронтовиків – і в дитячому садку, і вдома з Ангеліною та мамою. Вони не могли стояти осторонь, коли в країні – така біда. Україна болить у них, і родина допомагає державі та ЗСУ, чим тільки може.

Не зважаючи на те, що мають безліч домашніх і професійних справ, інколи – хворіють, вони в’яжуть для наших хлопців теплі вовняні шкарпетки. При ліхтариках, вдень і вночі. Я бачила велику кількість уже зв’язаних із любов’ю шкарпеток для наших хлопців. Раніше передавали їх через волонтерів, тепер самі безпосередньо відправляють на фронт.

Якось непомітно навколо Лариси об’єдналися друзі та незнайомі, склалася така собі «шкарпеточна» група у Фейсбуці. Педагоги, нянечки та вихователі дитячого садка, музиканти… Усі, кому не байдужі біди країни. А нитки їм приносили та передавали й зовсім незнайомі люди – після посту у Фейсбуці – звідусіль, навіть із Журавки… Лариса призначала їм усім «побачення» біля пам’ятника Тарасові Шевченку: Кобзар – у центрі, це – для всіх зручно, його всі шанують, до того ж – це не якісь там жорстокі чужинці – суворов чи жуков, а це – наш, український, всесвітньо відомий, геніальний Пророк!

З початку війни вони зв’язали понад п’ятсот пар теплих вовняних шкарпеток. Зараз разом із Ларисою шкарпетки в’яжуть дві її подруги, дві Наташі – Наталія Самойленко, колишня колега по дитячому садку, і Наталія Горб. Наталя Горб ще й вірші пише, тому вони і їх вкладають у шкарпетки. Шкарпетки передають партіями – по 20-30 пар, здебільшого прилучанам. Друзям чоловіка Олександра, які служать у розвідці, землякам Сергію та його сину Аліку і всім їх побратимам, побратимам Олександра – це син колеги, з якою пані Лариса працювала… На фронті нині воюють стільки знайомих і друзів, що хочеться всім допомогти.

А ще вони в’яжуть шкарпетки легендарному штурмовому батальйону ЗСУ «Вовки Да Вінчі», у якому воює багато прилучан. Ще й кладуть їм протеїнові, з вітамінами, батончики… Вдома Юля робить маленькі обереги з фетру: сердечки, янголи та браслети, їх теж вкладають у шкарпетки – щоб хлопці посміхнулися, зігрілися душею.

Їхня маленька двокімнатна квартира схожа на творчу лабораторію, на острів, у якому – завжди тепло та світло навіть при ліхтариках і холодних батареях. Тут по-справжньому люблять Україну і одне одного. Тут плачуть і впадають на декілька днів у депресію, дізнавшись про загибель наших земляків десь під Бахмутом чи Слов’янськом. А потім витирають сльози, стискають нерви в кулак і живуть далі. І продовжують робити те, що робили.

«Ця війна потребує мужності, терпіння та нашої єдності…»

Бабуся – мама – онука. Три гілочки одного великого, життєдайного древа роду. Вони всі – схожі між собою, а в чомусь – різні. Ангеліна теж уміє вишивати та в’язати, малює, пече печиво і рулети… Колись по 7-8 годин заплітала дреди всім подружкам. В «афрокоси» вплітала кольорові акрилові ниточки, і – виходила дуже стильна молодіжна зачіска! Всьому цьому вона навчилася у бабусі та мами. Прийде час, вона навчить вишивати хрестиком свою майбутню донечку…

Життя не припиняється, любов передається з покоління в покоління, і все було б добре, якби не ця проклята війна.

– Хочеться, щоб вона скоріше закінчилася, – говорить Юля. – Чомусь згадуються перші тижні війни, коли місто було в облозі, коли рашисти окупували декілька приміських сіл, і йшли бої. Усі чоловіки мікрорайону збиралися в гаражах, зносили туди порожні пляшки, солярку, робили «коктейлі Молотова»… Потім більшість із них пішла воювати… Десять чоловіків із нашого мікрорайону загинули, більше десяти – зниклих безвісті… У нас багато родичів та друзів воює. За кожного болить серце… Ця війна потребує мужності та терпіння. А ще – нашої великої єдності і віри в Україну. Щиро сподіваємося, віримо, що ми вистоїмо, що цей жах скоро скінчиться…

Слухаючи Юлю, я раптом зрозуміла, чим сильна людина. Своїми зв’язками з іншими людьми, своїми любов’ю та дружбою, спілкуванням із навколишнім світом, який лежить за межами твоїх власних квадратних метрів, у яких нині – холодно й темно. Взагалі ж, тепло та світло потрібно шукати не в стінах квартири, а в душах людей, на яких тримається Україна!

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: