Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » У селі Зелена Поляна живе менше 30 людей, а у криницях майже нема води

Радио
Радио

У селі Зелена Поляна живе менше 30 людей, а у криницях майже нема води

 

Маленьке село має проблему світового масштабу: у колодязях Зеленої Поляни зникає вода. Але і приємним моментом здивувало село, де менше тридцяти жителів. У віддаленому куточку ще чути дитячий сміх

А на вулицях - тиша

Час від часу буваємо у віддалених куточках Коропщини. І всі ці села мають багато схожого між собою, і не тільки те, що вони малолюдні і відрізані від цивілізації... Розташовані вони на лоні природи, яка квітучої пори чарує своєю красою. Чи помічають місцеві неповторну палітру кольорів свого рідного села, хтозна. Мабуть, звикають до того, що мешкають у полоні майже первозданної краси і все довкола їм здається таким буденним, але в той же час рідним. Але той, хто приїздить уперше чи буває рідко в таких куточках, відчуває, напевно, що потрапив у зовсім інший світ: такий мальовничий, такий тихий, де навіть дихається по-особливому.

Тишею, якоюсь такою спокійною та м’якою, зустріла нас і Зелена Поляна - невеличке сільце, яке розкинулося поруч із лісом за сім кілометрів від Понорниці. Дорога до села, що відривається від шляху Понорниця-Оболоння, асфальтова, та і по центральній вулиці - асфальт, прокладений ще за кращих часів. Але вже за декілька хвилин оцю тиху насолоду спілкування з природою вмить розірвав гуркіт - торохтіли лісовози: один - порожняком ще, інший - уже завантажений. Значить, дорога до села не забута зовсім, комусь треба наші ліси, - відразу промайнула думка.

Хоча із місцевих на вулиці - нікогісінько. І ми, як ті роми, пішли по дворах, де ще, видно, присутній дух людський. І відшукали ще одну особливість маленького села: удома - нікого, а будинок не замкнутий. На порозі на сторожі хіба що коти сидять: хату стережуть, поки господарі чи-то в городі товчуться, чи-то в ліс гайнули. Люди вже звикли, мабуть, що у їхньому селі чужі не ходять.

І голод, і холод - не біда, аби тільки війна скінчилася

Ось ще одна садиба зустрілася, видно, жила, і до зими в ній готуються, бо ж біля двору машина дров лежить. Вирішили і сюди заглянути. Хвіртку відкрили - а охоронець уже тут-як-тут: хоча білявий привітний пес, виляючи хвостом, і не збирався лаяти, лащився об ноги. А ось півень зі своєю компанією курей насторожено зустрів чужинців у дворі.



Корінна мешканка села Ольга Петрівна УКОЛЕНКО

- Оце і все моє хазяйство, - каже 74-річна корінна мешканка села Ольга Петрівна Уколенко, з якою, до речі, заочно знайомі. Часто жінка через нашу газету вітає свою подругу з Понорниці з днем народження. Ото так по телефону і познайомилися з цією балакучою жінкою. І того дня їй теж, видно, хотілося вибалакатися, вилити те, що на душі накопилося. Має Ольга Петрівна двох доньок. Одна з сім’єю - аж у Криму.

- Уже три роки не бачила свою Ірину, а онука - ще довше, - і непрохані сльози враз покотилися із утомлених, але таких люблячих материнських очей. - І чи побачу ще? І все через ту кляту війну. Усе можна пережити: і голод, і холод, аби тільки війна ця скінчилася.

Живе Ольга Петрівна самотньо в чотирьох стінах, але хвіртка до батьківського дому відчиняється часто. У Вербі мешкає із сім’єю ще одна донька Олена, бувають у рідненької, чим треба - допомагають, що треба - привозять.

А криниці - без води

І знаєте, що привозять із Верби Ользі Петрівні Уколенко? Воду. Звичайнісіньку воду, у бідонах. Чому? Бо у частині села вода у колодязях улітку зникає. Тож у Зеленій Поляні - з водою дефіцит.

- А свердловини народ ваш не пробиває, насосні станції не ставить?
- Які станції, які свердловини? Кому їх тут ставити - майже одні пенсіонери. Та і за що їх ставити, ті станції, - відповіла Ольга Петрівна.



Не з кожного колодязя в селі зачерпнеш води

Ще раніше світова спільнота била на сполох, що наша планета переживає дефіцит води. Думалося, що нас ця проблема навряд чи торкнеться. Але ж ні - торкнулася: міліють сільські криниці, як не прикро, а вода з колодязів зникає.

- Хоча на іншому кінці Зеленої Поляни - на хуторі - криниці ще повноводні, слава Богу, - кажуть люди.

Люди. Уже зовсім не багато їх лишилося у селі. До тридцяти чоловік - це ті, хто реально тут живе, прописаних же значно більше. З чого виживають місцеві? Більшість - із пенсії, бо левова частка тут - пенсіонери. А хтось, але їх одиниці, мотається в інші села на роботу: добирається, як може, до траси Оболоння-Понорниця, а там - як карта ляже. Кажуть, що до Коропа простіше доїхати, ніж до Понорниці. Виручає автобус Розльоти-Короп, який вранці курсує до Коропа, а в другій половині дня - назад. А ось до центру Понорницької громади зранку доїхати проблемно.
Улітку, щоправда, з доїздом простіше: на велосипед - і вперед.

Хліб привозять через день, а пошту - раз на місяць

Магазин у селі, який, до речі, ще в добротному стані, уже давним-давно на замку. Хліб їдять привізний. Через день із Семенівки машина приїжджає в село, інколи і якісь продукти пропонують місцевим. Кажуть люди, водій чемний: чи не біля кожного двору зупиниться, аби старенькій не довелося далеко йти по хліб. І якщо машина із хлібом прилітає у віддалене село через день, то пошта на колесах стала приїжджати лишень раз на місяць.
- До війни газети привозили щовівторка, а нині, кажуть, будуть лишень раз на місяць. Ми вже змирилися з тим, що газети із запізненням приїжджали, але ж не раз на місяць нам пошту привозити, - каже Надія Василівна Сироватко. - Мої газети - це «Нові горизонти», які люблю і давно виписую, та «Гарт». Я не проти їх передплачувати, але нащо мені газета раз на місяць? Я хочу читати їх щотижня. Ось після війни (звільнення Чернігівщини) нам привезли тільки три номери «Горизонтів». У Понорниці, я дізнавалася, «Нові горизонти» доставляють щотижня. Чому у нас не так?

На все село - одна корівка



Надія СИРОВАТКО разом із сином Олексієм та внучкою Веронікою


- Як живеться вам у такому маленькому селі без цивілізації? - цікавимося у багатодітної матусі Надії Сироватко, яка разом із чоловіком дали життя трьом дітям.

- Добре живеться. Природа, погляньте, яка гарна. Поруч ліс - а там і ягоди, і гриби, - відповіла 46-річна жінка. - Живеться, як і всім, мабуть, у селах: хазяйство, городи. Цієї весни, щоправда, багато не садили, десь до гектара.

- Десь до гектара - це ви вважаєте небагато?
- Небагато, - відповідає, посміхаючись. - Раніше садили і по 3-4 гектари.
Дітей треба було на ноги ставити, студенів учити - тож і рабували, аби щось мати. Та вже випурхнули їхні дівчата із батьківського гніздечка у світ широкий. Старша Олена, яка мешкає у Чернігові, уже бабусю з дідусем і онуками порадувала - двома дівчатками, одна з яких саме гостювала у селі. Молодша Вікторія, закінчивши Новгород-Сіверське медучилище, так і залишилася там. Нині у родині - тільки один студент - Олексій, який після дев'яти класів пішов за освітою до Сосниці.

Родина Сироватків - єдина у селі, яка тримає у господарстві корову. І собі є що до столу, і охочі мають можливість купити домашньої молочки, а є лишки, то здають на машину, котра приїздить у село, і тільки до Сироватків. Але на тих молочних копійках не розживешся.

З чого виживають? Лишень зі свого господарства. Глава сімейства - Віктор, який працював у лісовому господарстві, потрапив під скорочення. Надія довгий час працювала у Вербівській школі техпрацівницею.

- Вісім із половиною років велосипедом через ліс проїздила до Верби, - каже.
Закрили торік школу - лишилася і жінка без роботи.

Тепер уся їхня робота 24 години на добу без вихідних і свят - дома. І так у багатьох людей працездатного віку.

І в забутому куточку чути сміх дитячий

На диво, у селі живуть і молоді сім'ї. Зазвичай, у таких селах - одні пенсіонери. Але Зелена Поляна здивувала. Угледіли симпатичну дівчину, не запросити до розмови не змогли. Виявилося, Надія не із місцевих. Із Черешеньок. Заміж сюди пішла. І у свій 21 рік вона вже матуся. Разом із чоловіком Сергієм ростять маленького Данилка, якому рік і два місяці.



Молода матуся Надія ТЕРЕЩЕНКО із сином Данилком


- Як справляєтеся у селі, де нема ні води у хаті, ні газу?

- Я ж виросла у селі, тож для мене витопити грубу чи піч - не проблема. І хліб печу, і паски, не тільки борщі варимо і картоплю тушкуємо. Та і за освітою я кухар, тож кухарити - це моє.

Тримає подружжя невеличке хазяйство: кіз, курей. Живуть за рахунок чоловікової зарплати, Сергій працює на одній із АЗС. На сільське життя, позбавлене всіх благ цивілізації, не скаржаться. Раді, що можуть жити самостійно, що є свій дах над головою, а побутові проблеми, турботи, поділені на двох, молодих не лякають. Радіють своєму малому щастячку. До речі, Данилко - наймолодший житель Зеленої Поляни.

Але він - не єдина дитина у селі. Ще двійко хлопчиків-школяриків, чия мама трагічно загинула, виховує бабуся. Хотіли і з ними поспілкуватися, але вдома сімейство, на жаль, не застали.

Навряд чи ці сільські діти своє майбутнє пов'яжуть із Зеленою Поляною, та для них це село назавжди залишиться острівком безтурботного дитинства. А для тих, хто все життя топче ряст у цьому краю, хто пустив міцне коріння у Зеленій Поляні, це невеличке і мальовниче село, хай і без усіх благ цивілізації, залишається наймилішим і найріднішим куточком, який не хочеться міняти на все золото світу.

Людмила ВЛАСКО Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: вода, сел, Зелена Поляна

Добавить в:
 
 


Центр Комплект