Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » З рідного Краматорська у рідну Ічню
Рекламодателям

Радио
Радио

З рідного Краматорська у рідну Ічню

 

Яна Храменко на своїй малій батьківщині в Ічні знайшла прихисток від «руського міра», який притягли із собою «визволителі». Сюди переселенка приїхала із двома дітьми, а чоловік залишився у рідному Краматорську.



Яна Храменко із трирічною донькою Софійкою та домашнім улюбленцем - Елею. А Владик побіг до товариша, тож і не потрапив на це фото

- У нас там трикімнатна квартира, на яку довго збирали кошти з чоловіком. І мені теж Краматорськ вже став рідним, - каже пані Яна і розповідає свою життєву історію. - Чоловік Михайло звідти родом. А познайомилися ми у Харкові, обоє вчилися у залізничному університеті.

Яна закінчила навчання у виші, але не поїхала в Ічню - зосталася працювати у Харкові, бо коханий ще один рік вчився. Вони одружилися у 2014 році, коли на сході нашої країни почалася війна, а в Краматорськ зайшли бойовики. Тож той рік згадує Яна і донині.

- Пам’ятаю, як вперше поїхала у Краматорськ знайомитися із батьками майбутнього чоловіка, у Слов’янську вже починалися бойові дії, горіли поля, були обстріли.
Мама моя дзвонила, переживала. Мовляв, куди я поїхала, адже там епіцентр війни. А ці міста недалеко одне від одного, - згадує ічнянка.

Яна з Михайлом вже розуміли, що назад у Харків виїхати буде складно, бо перекриті дороги, все димить, літає авіація. Але пізніше все таки спробували, на свій ризик і страх. Через Донецьк та Дніпро. А сама дорога зайняла 12 годин.

У Слов’янську та Краматорську вже тривали активні бої; ці території захопили проросійські бойовики. Тож молоде подружжя змогло повернутися на малу батьківщину Михайла через декілька місяців, коли місто стало підконтрольним українськими захисниками. Там Хра- менки зосталися жити та працювати. Народилися діти. Михайло захищав нашу країну від російської агресії на сході.

І ще на початку цього страшного 2022 року вони навіть подумати не могли, що вже незабаром Яні доведеться тікати від війни, рятуючи від смертельних обстрілів своє найдорожче - сина та доньку. Й початок повномас- штабного вторгнення росії бачили на власні очі.

- Ми чули вибухи з першого дня вторгнення. Був «приліт» і на аеродром, там загинули військові. Проте думали, що все це ось-ось припиниться, але, на жаль... - розповідає Яна Храменко та згадує, що спочатку чули поодинокі «прильоти», а потім все частіше свистіли снаряди. Так у страху та постійному очікуванні на покращення цілий місяць прожили Храменки.

- Але щодня кудись прилітало, були обстріли. Коли снаряд зруйнував школу, що стояла неподалік нашого будинку і в квартирі добряче задрижали вікна, не стало сил терпіти. Тож тоді з чоловіком прийняли рішення:
мені із дітьми треба перебратися туди, де безпечно, - розповідає пані Яна.

Хоча й не хотілося родині розлучатися, але треба було рятувати дитячі життя та знайти для дітей психологічний спокій. У тривожну валізу жінка склала найнеобхідніше і наважилася виїхати.


- Ми їхали у колоні інших автівок, - згадує пані Яна 11 квітня, коли її з дітьми вивіз чоловік з міста. - Люди теж всі тікали хто куди. На машинах везли і дитячі ванночки, візочки, ліжечка. Було моторошно та дуже важко це бачити. Я всю дорогу плакала. Всі поспішали втекти від війни, тож траплялися аварії.

Пані Яна з дітьми поїхала у Дніпро, сподівалася, що ненадовго: день чи два - і знову назад. Там родина жила місяць у знайомих, а коли жінка зрозуміла, що у Краматорськ поки що не може повернутися, вирішила їхати в Ічню - туди, де жінка народилася та виросла.

Добре, що було куди вертатися, зізнається співрозмовниця. В Ічні пустувала хата її мами, яка наразі за кордоном. Янина мама взимку поїхала у Польщу. І брат живе у місті.

Зараз жінка порається по господарству, доглядають квіти, які разом з дітьми ввечері поливають. Сусіди допомогли город посадити. Каже, що так відволікається.

- Ми раді, що є де жити. І дітям тут подобається. Вони мають все необхідне для проживання тут. Отримала гуманітарну допомогу, - говорить.

Наразі пані Яна каже, що у Краматорську небезпечно: постійні обстріли, падають ракети, лунають вибухи. З жахом згадує, що 8 квітня росія завдала двох ракетних ударів по залізничному вокзалу в Краматорську, де сотні мирних жителів чекали на евакуаційні поїзди. Тоді загинули 52 особи, ще 109 отримали поранення.

- Я дуже боюся, бо у місті залишився чоловік, наші друзі, робота - усе наше залишилося там. І діти не забувають про рідне місто. Питають, чи ми ще повернемося додому. Я заспокоюю їх і кажу, що повернемося. Тим паче, у місті і свекруха, - ділиться пані Яна, яка і досі в пригніченому стані. Боїться за дітей, за їх майбутнє.

- Щоранку прокидаюся і хапаюся за телефон, читаю новини. Потім дзвоню до рідних та питаю як у них пройшла ніч. Якщо не відповідають - все! Думки різні в голові... Важко... Радію, що чую їх голос. Також переживаю, щоб була ціла квартира. Страшно все втратити, бо ми, з чоловіком, не на себе кошти витрачали, а збирали копійка до копійки... Хочемо, щоб наше місто збереглося, тому що це наше життя. І ми з дітьми хочемо повернутися додому, - акцентувала Яна Храменко, а потім додала. - Третього червня Владику було сім років... Без тата, який там, нас захищає.

Із 2014-го Краматорськ дуже змінився: став красивим зеленим містом, будувалася інфраструктура, дороги. Туди приїхали й переселенці з Донецька, які хотіли жити у мирній Україні.
Європейські країни давали багато грантів для створення бізнесу, для дітей та молоді створювали розважальні центри і кафе, а також запрошували усіх охочих на навчальні програми від закордонних партнерів. Тепер ічнянка боїться, що красиве місто зруйнують орки. Каже, що хоча в Ічні спокійно та добре, але вона думками там, у Краматорську.

- Не хочемо тут надовго залишатися. Як тато дзвонить, малі просять, щоб показав їхні кімнату, ліжечко чи іграшки. А ще у Владика там школа, у Софійки - садочок, - визнає жінка. - Проте якщо доведеться до осені зостатися, то Влад піде навчатися у гімназію, там і я здобувала знання. Хоча, звичайно, хотілося б аби він почув перший дзвінок у своїй рідній школі.

Дуже важко жити з думками про невідомість, бо не знаєш, коли закінчиться війна, каже співрозмовниця. Її чоловік Михайло постійно підтримує родину і каже дружині, щоб ще трохи зачекала. Звісно, Яна Храменко, як і всі ми, вірить у Перемогу і в те, що зможе спокійно повернутися у рідний Краматорськ. Але ще трохи треба зачекати і не лише Яні, а нам усім. І все буде Україна!

Світлана ЧЕРЕП

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Храменко, переселенці, Краматорськ, Ічня

Добавить в:
 
 


Центр Комплект