Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Тетяни Сідун розповіла, як допомагала вимушеним переселенцям у Борзні

Радио
Радио

Тетяни Сідун розповіла, як допомагала вимушеним переселенцям у Борзні

 

Війна для уродженки Борзни Тетяни Сідун та її сім’ї почалася із дзвінка її колеги з Броварів: «Таню! - кричала вона у слухавку о четвертій ранку 24 лютого. - Ми біжимо в бомбосховище. Лєна й Таня з Києва написали, що на роботу не виходять. І ми ж теж не виходимо?..» Чесно кажучи, вона не одразу зрозуміла, що відбувається: «Ніно, в якому сенсі?!» «Нас бомблять!». Після цих слів Тетяна автоматично сказала «пока», поклала слухавку й почала збирати речі. Їхня зйомна квартира розташована на Троєщині й вибухів на той час вони ще не чули. Треба було вирішити деякі справи, тож виїхали з Києва тільки ближче до обіду, а в Борзну дісталися уже ввечері. Вчасно, бо невдовзі після від’їзду їхній мікрорайон обстріляли.



Тетяна останні півтора роки живе в Києві, працює у міжнародній благодійній організації «СОС Дитячі містечка», а борзнянці її пам’ятають як начальницю служби у справах дітей колишньої райдержадміністрації.

- Коли я звільнилася зі служби у справах дітей, то почала шукати нову роботу, - каже вона. - Знайшла в інтернеті вакансію соціального працівника в молодіжній програмі «СОС Дитячі містечка». Подала резюме, але відповіді не отримала. Потім знайшлася робота далека від тієї, яку робила до цього - помічником керівника фірми, яка торгує дизпаливом. Тож пів року - фури, цистерни, колеса... Тоді й зрозуміла, що хочу повернутися до роботи з дітьми, що без цього не можу. Тому звільнилася, почала розсилати резюме знову. Наштовхнулася на свіжу вакансію в «СОС». Не розібралася, що там була інша посада, керівна. І через два дні мені зателефонували. Так я очолила відділ профілактики складних життєвих обставин, - каже вона.

«СОС дитячі містечка» - організація міжнародного рівня, заснована в Австрії 1949 року Германом Гмайнером. Навчаючись у медичному університеті він зіткнувся з випадками, коли жінки в гінекологічному відділенні відмовлялися від небажаних дітей. Тоді Герман вирішив допомагати покинутим дітям. Шлях до створення дитячих будинків був довгим і нелегким, проте наполегливості Герману було не позичати. Тож він зібрав однодумців, знайшов спонсорів і почав будівництво. Кожна дитина має право на родину, вважав чоловік. Тому разом із друзями створювали один за одним будинки сімейного типу, куди поселяли патронатні сім’ї і влаштовували у них дітей.

Зараз «СОС дитячі містечка» функціонує в 130 країнах світу й спрямована на подолання дитячої бездоглядності й безпритульності. В Україні ця організація існує тринадцять років і функціонує у Київській та Луганській областях. На лінії розмежування між так званою ЛНР і Україною надається допомога родинам, які постраждали внаслідок уже сучасної війни, а в Броварах є ціле містечко, яке складається з 12 будинків сімейного типу, і є окремий відділ, який займається родинами, які опинилися в складних життєвих обставинах.

- Простішими словами, я роблю те, що й центр соціальних служб, тільки приватний. Ми працюємо з родинами переселенців, мамами-одиначками, неповнолітніми батьками, які виховуються в інтернатах і не мають батьківських навичок, з тими, які втратили роботу, з батьками й дітьми, які мають інвалідності і не в змозі обійти себе самі. Тобто, родини, в яких є реальна загроза втрати батьківського піклування. Є родини, в яких дітей вилучили, але ми працюємо над тим, щоб їх повернути назад. Це безпосередньо моє завдання й мого відділу, - говорить співрозмовниця.

Тобто, за словами Тетяни Сідун, будь-яка людина може прийти у Броварську міську раду і сказати: «Я хочу створити дитячий будинок сімейного типу». У «СОС дитячі містечка» є договір із міською радою, тож з батьками-вихователями проводять співбесіду і заселяють у будинок. Навіть є сім’ї, яким орендують житло в Києві та Броварах.

Мешканцями будинків сімейного типу надають широкий спектр безкоштовної допомоги: це й нейрокорекція, й терапія, і допомога спеціалістів у розв’язанні проблем, і ще багато різних занять. Дітей влаштовують до школи чи в дитсадок, батьків - на роботу. Також у Києві є малий груповий будинок для тих дітей, які вже виросли й вибувають із будинків сімейного типу. Якщо не мають власного житла, то можуть тут проживати три-чотири роки, поки не стануть на ноги.

- Тобто супровід у нас довготривалий, - каже Тетяна. - А цього року реалії такі, що кілька хлопців з такого будиночка пішли захищати Україну.

Навіть після того, як почалася повномасштабна війна і всі працівники роз’їхалися, наша організація не припиняла діяльність. Було прийняте рішення допомагати людям на місцях, де перебуває кожен із нас. Оскільки Чернігівщина - один із прикордонних регіонів, які в першу чергу постраждали від окупації та активних бойових дій, я на своєму рівні запропонувала допомагати людям, які вимушені були втікати від обстрілів з Чернігова до нашої громади.

Одним із актуальних видів допомоги, яку, за підтримки місцевої влади, організувала Тетяна Сідун у Борзні, була кеш-допомога - виплата готівки (2 200 гривень на одну особу) родинам біженців із дітьми, які перемістилися із зони бойових дій безпосередньо на територію нашої Борзнянської громади.

Із середини березня почали масово евакуйовувати людей з Чернігова. Багато з них приїжджали без нічого, тільки з двома валізами. Зрозуміло, що їм була потрібна допомога.

Тетяна подала оголошення в вайбер-групі про те, що є така організація, яка допомагає родинам переселенців. Також з керівництвом вирішили, що має бути й психологічна підтримка. Із вайбера також дізналася, що шкільний психолог Ярослава Половецька працює, навчається й хоче допомагати людям, і вже надає психологічну допомогу переселенцям. Тож Тетяна запропонувала їй роботу практичним психологом за договором. Разом проводили зустрічі з переселенцями, з дітьми та дорослими проводилися індивідуальні психологічні консультації. Крім того, з дорослими займалися у групах взаємопідтримки - це такі заняття, де збираються для обговорення спільних тем, проблем, діляться своїми враженнями. І людина, яка свою проблему озвучує, чує різні думки інших стосовно її вирішення й сама в процесі обговорення знаходить кілька варіантів, як зробити це самостійно.

- Кожна історія переселенців була вражаючою, - каже Тетяна. - Заходить подати заяву жінка з дитиною. Гарно вдягнені, з виду спокійні. Та коли спитала в доньки про тата - мама залилася гіркими сльозами: її чоловік загинув при обороні Чернігова. І ти наче згоден заплатити не дві тисячі, а мільйон, аби вгамувати їхнє горе. Друга сім’я. Я питаю в маленької дівчинки, де її тато. «А наш тато охороняє наше місто в теробороні», - каже дівча з гордістю. Ще одна дівчинка розказувала в подробицях, як вони їхали, потім їх почали бомбити, як впав дядечко, полилася кров... Такі страшні речі з вуст дитини здавалися ще страшнішими.

Хтось із них постраждав більше, хтось - менше, хтось волонтерив або варив їсти солдатам. Були люди, які приїхали до батьків чи далеких родичів. Ми в першу чергу надавали допомогу тим людям, які приїхали без нічого й заселилися в порожні хати.

Почули інформацію переселенці і з інших громад: багато родин зверталися з Височанської, зробила списки переселенців Комарівська громада, де було на той час близько шістдесяти родин переселенців. Також зверталися люди з Ядут, Миколаївки та інших сіл, - перераховує Тетяна.

Сідуни теж приїхали в Борзну, взявши із собою лише по двоє штанів і по дві пари шкарпеток, бо думали, що повернуться додому вже через три дні. Залишили на столі тарілку з-під торта, яблука і борщ у холодильнику... аж на пару місяців.

- Якби не ця робота, то я б узагалі загрузла, - каже співрозмовниця. - Перші дні, навіть місяць не могла нічого робити, було дуже страшно. Думала, ну як вони всі можуть працювати, коли війна? Треба сидіти й трястися в погребі. Почала приходити до тями тільки в березні. Перше моє «протверезіння» відбулося, коли зустрілася з сім’ями переселенців особисто. Я зрозуміла, що життя продовжується й треба щось робити. Дуже добре, що взялася за цю роботу, допомогла їм, а ця робота в свою чергу допомогла мені: психологічно, фізично і морально. Я відчула себе корисною і такою, яка повернулася в стрій.

Зараз Тетяна уже в Києві, на своїй роботі. Також з’їжджаються із Західної України та з-за кордону її підопічні сім’ї. У відносний спокій, але на рідну землю, з очікуванням перемоги й миру. Роз’їжджаються по своїх домівках і біженці з Чернігова. Руку допомоги, яку їм подали в Борзні, вони не забудуть. В такі хвилини й приходить розуміння, як зовсім чужі люди можуть стати рідними.

Джерело: Газета "Вісті Борзнянщини" від 09.06.2022, Людмила ШУЛЬЖИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Борзна, Сідун, переселенці

Добавить в:
 
 


Центр Комплект