Батьківською любов’ю зігріли долю сирітську

 

Подружжя Харченків - Віра Іванівна та Іван Іванович - із Билки понад двадцять років тому стали справжніми мамою і татом для сусідського хлопчини, який у дев'ять років лишився сиротою. Тож подружжя по праву можна вважати батьками не двох, а трьох дітей, бо ж усіх трьох поставили на ноги і вивели у люди, давши кожному із них усю свою любов, тепло і піклування.



Прийняли, як рідну дитину

Будемо відвертими перед собою: чи кожен із нас може впустити у свій дім, свою сім'ю чужу дитину, більше того - впустити її у своє серце і стати для неї рідною? Звичайно, що не кожен. Та бувають у житті ситуації, коли інакше вчинити не можеш: маєш прихистити обездолене дитя, бо так велить серце. Серце, небайдуже до чужого горя, до чужої долі...

Історія, яку ми сьогодні розкажемо, давня і трагічна, але вона має продовження і сьогодні. За нею ми подалися у Билку до подружжя Харченків - Віри Іванівни та Івана Івановича. Саме ці люди свого часу обігріли хлопчину-сироту, стали для нього батьками. Справжніми.

Трагедія сталася у 99-му році. У місцевому лісі. Вантажівка наїхала на підводу, на якій були тато, мама і дитина. Дорослі загинули. Хлопчина дивом лишився живим.

- Андрію тоді було тільки дев'ять років, а нині вже - тридцять два, - починає розповідь Віра Іванівна про свою третю дитину. -Жити після трагедії хлопець лишився з бабою та дідом по батьковій лінії. У школі сироту дуже любили, піклувалися. У нас і директор школи була, жінка дуже хороша, і всі вчителі перейнялися долею хлопця. Та згодом не стало Андрієвої баби. А потім і діда, який, до речі, дуже вже любив свого онука.

- А чому саме ви прихистили чужу дитину-сироту? - допитуємося у Віри Іванівни.

- Сказати, що Андрій нам чужий, не можна. Його дід - двоюрідний брат Івана Івановича. Жив хлопець по сусідству. Син наш - Сашко - дружив із Андрієм, хоч той і меншим був. Ото так і ходилися: то Андрій -до нас, то ми - до нього, а жив він у дідовій хаті. Думали, опікунство над ним оформити, та нам сказали, що треба проходити якісь курси. Та ми вже не молоді, яке вже там навчання. Прийняли ми Андрія у свою сім'ю, як рідну дитину. Поступили просто по-людськи.

Виринув із пам'яті і випускний вечір Андрія.

- У будинку культури свято проходило. Усі діти з батьками, а в Андрія - нема. Ми з Іваном Іванович були на випускному за батьків. І у вальсі випускному я з Андрієм кружляла, - згадує щемливий момент Віра Іванівна, а сльози самі по-зрадницьки з'являються на очах. - Ой, дісталося тій дитині у житті, усього Андрій побачив. Рано довелося йому стати дорослим.

А кожній дитині так хочеться батьківської любові, бо ж вона, як повітря, без неї - ніяк.

І Андрію, можна вважати, пощастило, що у його житті з'явилися янголи-охоронці. Віра Іванівна та Іван Іванович і проводжали у незвідані світи Андрія зі свого порогу, і зустрічали його із далеких доріг у своїй хаті. Армія. Навчання у Глухівському педінституті. А нині - столиця.

- Чесно кажучи, ми свого життя без Андрія вже якось і не уявляємо. Наші діти, і донька Люба, і син Саша, вважають Андрія рідним братом і не інакше, - із трепетом у голосі каже жінка.

А що ж Андрій? Він виріс гарною людиною і своїм названим батькам щиро віддячує синівською любов'ю. Хлопець ніколи не цурався ніякої сільської роботи, і нині, як приїде у село, переробить усю на світі роботу: і у дворі, і у хаті. І вказувати йому не треба, сам бачить, де треба докласти рук. До батьків приїздить завжди із подарунками, гостинцями і обіймами. А як смачно він готує, кажуть рідні. Своїми кухарськими здібностями може вразити будь-кого. А для батьків ніколи не шкодує теплого слова. Справжній люблячий син.

У парі - майже пів століття

То хто ж ці люди, які обігріли сирітську душу? На перший погляд, звичайнісінькі сільські роботяги: прості і щирі. А із іншого боку, незвичайні люди, бо ж тепла їхніх сердець, мудрості, терпіння вистачило і на Андрія. І хоча подружжя не вважає чимось особливим те, що вони прийняли у сім'ю і свої серця хлопчину, та вчинок Віри Іванівни та Івана Івановича - то справжній житейський подвиг. І сказано це без пафосу. Бо це ж не кошенятко для себе взяти, а дитину: раз і назавжди, і дати їй усе. І полюбити її, як рідну кровинку.

- Для своїх батьків усі діти однаково хороші, бо рідні. Яку пучку не вріжеш, а болить однаково. Так і душа болить за кожного із трьох, за їхні сім'ї, - так мудро каже Віра Іванівна.

Виросли їхні діти: і старша Люба, і середній Саша, і найменший Андрій. У кожного свої сім'ї. Усі троє - у Києві.

Залишилися у хаті батько з матір'ю вдвох. До речі, у парі Віра Іванівна та Іван Іванович уже майже пів століття. Побралися у далекому 73-му році. Під одним дахом із свекрухою Віра Іванівна прожила 22 роки.

- Ой, дівчата, життя прожити - то вам не поле перейти. Усього було у житті. І все треба було стерпіти, - ніби підсумовує своє життя Віра Іванівна.

Вік прожили у трудах праведних. Чоловік усе життя за кермом: на молоковозі працював - із колгоспної ферми молоко на Коропський сир завод возив.

Жінка змолоду у бібліотеці 7 років працювала. Та більшість трудового життя - у місцевому психоневролічному інтернаті. 31 рік віддала йому. Була одна із кращих санітарок.

А скільки за весь вік домашньої роботи було перероблено їхніми натрудженими руками! Обоє вже на пенсії. Вірі Іванівні - 70 уже, а Івану Івановичу у березні теж ювілей - 75-ть буде. Живуть тихим розміреним життям, сільськими клопотами. Живуть по совісті.

Та і по натурі Віра Іванівна із тих людей, яка першою примчить на допомогу будь-кому, - почули у селі про цю жінку, яка справді випромінює світло. Про таких кажуть, добра душа.

- А чи щаслива ви? - питаємо у Вірі Іванівни.

- А чому ж ні? Щаслива, - відповіла жінка. - Гарний чоловік. Чудові діти, прекрасні онуки, їх у нас троє.

Діти. У мами тільки і мови про них. Хоч і дорослі уже. Вони завжди у її думках, у серці. І на фото. Уся кімната - у світлинах дітей та онуків. Як реліквію бережуть і Андрієві спортивні нагороди.

- Він у нас гарний футболіст був. Ось медалі, грамоти, - дістає жінка Андрієві нагороди. - А ось його кубок «Кращий гравець Коропського району з міні футболу».

Тієї днини було чимало одкровень, та всього не напишемо, бо то - занадто особисте. Та і просила Віра Іванівна просьбою великою: «Багато не пишіть». Не писали. Та очевидним лишається те, що любов материнська - така сильна, така всеохоплююча. І за всіх трьох, за їхні родини - її щира материнська молитва.

А люблячі діти за все добро, що дали їм батьки, віддячують рідненьким турботою, теплом і безмежною любов'ю.

Коропська газета «Нові горизонти» №2 (9324) від 14 січня 2022, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.