Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Імпровізована мелодія життя Вікторії Вараниці
Рекламодателям

Радио

Імпровізована мелодія життя Вікторії Вараниці

 

Я випадково почула цю пісню у фейсбуці. Жива, прониклика, із цікавими переливами і словами, які торкаються душі. Автор тексту - молода борзнянка Вікторія Вараниця. Мабуть, найбільш влучним девізом її історії були б слова: «Випадковості - не випадкові». Бо ж хіба могла донька творчих батьків, усе життя яких пов’язане з музикою, сама не написати пісні? А хіба випадково її блукання й пошук власного «я» зрештою звели її з подругою, чудовою солісткою, з якою разом і створили першу композицію? І, мабуть, то доля так розпорядилася, що одного разу подруга приїхала гастролювати до Борзни, і її пісню вперше почула широка публіка рідного міста? Так, випадковості - не випадкові, коли серце пульсує у ритмі творчості.



У пошуках себе

Так склалося, що у їхній родині майже всі - бабуся, мама, дядько, сестра - стали педагогами. Вікторію підхопила хвиля сімейної династії, закинувши її до Ніжинського педуніверситету. Після другого курсу дівчина, аби даремне не просиджувати літо вдома, знайшла роботу в Чернігові, з головою поринувши у мережевий маркетинг. Поринула так відчайдушно, що у вересні на навчання так і не повернулася. Проте мрії про власний бізнес, які тішили юнацький максималізм, розбилися в один момент.

«Коли на власній шкірі відчула, що очікування з реальністю мають мало спільного, мій потяг третього курсу курсував гоголівськими корпусами вже без мене, - згадує дівчина. - Родина не знала, що я покинула навчання. І сказати, що вона була шокована - нічого не сказати. Вона й до сьогодні не розуміє, що тоді так мене захопило, що я наважилася покинути навчання. Поновитися в університеті змогла лише наступного року, з іншою групою.

Після невдалих пошуків себе на душі зібралося багато емоцій, хвилювань, осмислень, які мали у щось вилитися. Я сіла за фортепіано, до якого не підходила кілька років, і почала згадувати все, що знаю. У цьому й знаходила ковток свіжого повітря: грала і розчинялася в музиці, а все буденне, з його турботами і хвилюваннями, переставало існувати.

Насправді всі мої починання і відкриття стаються в непрості періоди життя, коли я не знаю, куди рухатися далі. Якимось чином це виливається у творчість. Наприклад, майже три роки тому я стала такою собі підко-рювачкою столиці, яка постійно щось шукає, змінює роботи, «обнуляється» і починає все з початку. У черговий етап перебудов я теж мала інструмент під рукою та купу вільного часу. Тож просто сіла і намагалася щось імпровізувати, поки це не стало схоже на мелодію. І як це відбулося - досі не збагненнно для мене. Бо ж між мною і теорією написання музики - практично прірва. Я прекрасно розумію, наскільки грунтовними мають бути знання композитора. Тому себе радше вважаю автором імпровізованих мелодій».

Лабіринти творчості

Треба сказати, що в народженні пісні вірші все ж з'являються першими. Хоча у шкільні роки римування здавалося Вікторії ледь не мукою. А все тому, що на один із творчих конкурсів учителі попросили написати кілька поетичних рядків. Тоді з завданням дуже допомогла мама, яка з музами завжди була на «ти». А ось за донькою відразу закріпилося негласне звання поетеси, якому вона не відповідала. А тому щоразу страждала, намагаючись скласти римовані рядки у чергову поезію.

Перший вірш не для школи, а для душі Вікторія написала, коли повернулася на навчання, на 3 курсі університету. Якось на зимових канікулах грала на фортепіано одну з тих пісеньок, які мама називала «на трьох акордах». І в один момент зрозуміла: вона може придумати свій текст на ті акорди і мати власну пісню! Так і народився спочатку куплет і приспів, а вже до кінця дня зазвучала готова композиція.

«Я впевнена, що вірші були б мені нецікаві без музичного акомпанементу, - розмірковує Вікторія. - Поезія сама по собі для мене не існує. Ні, звісно, існує у творчості великих поетів, але не у моїй. Я будь-який свій вірш автоматично починаю наспівувати і перетворювати на пісню. Адже все, що довше за чотири рядки, має свою історію, а історії повинні звучати. Правда, не завжди вдається перенести задумане на клавіші, бо ж бракує знань із композиції. До того ж, коли я щось награю, часто навіть не записую напра-цювання, а тоді благополучно їх забуваю».

Прем’єра

Після повернення до інституту доля звела Вікторію з новою сусідкою по кімнаті, яка швидко стала не лише подругою, а й помічницею та ідейним натхненником.

«Ірина Шевченко - дівчина з неймовірною історією життя, яка в потрібний час завжди нагадувала: все можливо, якщо у це щиро вірити, - розповідає співрозмовниця. - Іра навчалася на музичному факультеті, тож занурила мене в атмосферу гастролів і концертів, творчості і натхнення. Я спостерігала, як вона співає і отримує задоволення від того, що робить. Цього мені хотілося й для себе.

Коли навчання вже закінчувалося, Іра запропонувала на випускному вечорі заспівати пісню про батьків. Це була навіть не пропозиція, а думка вголос. Але мені хотілося не просто виконати пісню, а написати свій текст. Бо ж тільки ти можеш підібрати слова, які дійдуть до рідних сердець.

Слова написалися швидко, ледь не за годину, а ось із пошуком композитора було непросто. Ми залучали Іриних одногрупників, але не дуже успішно. Допомогла моя колежанка Анна Маханькова, яка на той час працювала музорганізатором на корпоративах у Чернігові. Ми запросили її до гуртожитку, взяли синтезатор і почали творити. Але для повноцінного звучання не вистачало ще й аранжування. Попросити допомоги у тата (Сергія Вараниці, учасника відомого гурту «Чумацький шлях». - Авт.) не могла, бо то був сюрприз саме для батьків. Тож знайшли аранжувальника серед Іриного кола музичних знайомих. Ніжинець Олексій Шевченко зважив на те, що ми були студентками, тож за роботу призначив символічну ціну. Правда, у нас і тих грошей не було. І тут знову спрацювало вміння Ірини знаходити вихід із непростих ситуацій: вона запропонувала звернутися за допомогою до ректора університету. Я, чесно кажучи, почувалася ніяково і сама б до цього ніколи не додумалася, але була приємно здивована, коли він погодився профінансувати цю справу. За день до випускного вечора ми отримали готову фонограму. Іра заспівала «Батьківське крило», а мене зі сцени оголосили автором тексту. Той момент був дуже хвилюючим, бо ж більшість уперше почула, що я пишу вірші. І це вперше моя творчість вийшла на широкий загал».

І знову ж, мабуть, невипадково цього літа «Батьківське крило» почула й рідна Борзна. Вікторія, яка зазвичай рідко відвідує концерти, саме гостювала у батьків, коли отримала від Іри, яка, попри багате гастрольне життя, до того ніколи не бувала у нашому містечку, повідомлення: «Буду виступати у Борзні на День молоді».



«Я не знала, що виконуватиметься наша пісня, думала, вона не у форматі веселого свята, - зізнається Вікторія. - Але було дуже приємно почути на свою адресу теплі слова. У той момент я відчула, що чогось варта. Промайнула думка, що я роблю щось не лише для себе, а й для інших. Кожен автор передусім мріє, щоб його пісні були почуті. Щоб під них можна було посидіти вдома з гітарою біля каміна або запалити танцем на дні народження, або помріяти в навушниках у подорожі літаком. Інколи мені хочеться увімкнути на плеєрі пісню, яка крутиться у голові. Але потім згадую, що я її ще не заспівала й не записала, засмучуюсь і думаю - потрібно прискорюватися.

Насправді мені дуже не вистачає часу для творчості. Адже робота в американській компанії пов’язана з медичним страхуванням, що мало поєднується із творчим захопленням. Офісна рутина дається тяжко. Іноді моє життя нагадує біг по колу, хоча зараз я усвідомлюю: кожен такий забіг повертає мене до себе справжньої. Тож, можливо, попереду на мене чекає чергова невипадкова переміна. І, можливо, саме на 25 році життя я нарешті припиню біг на місці зі словом «треба», а розпочну свій шлях зі словом «хочу»».

Раионна газета «Вісті Борзнянщини» №48 (9970) від 27 листопада 2021, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Вараниця, музика

Добавить в:
 
 


Центр Комплект