• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Валерій Макуха має 4400 гектарів землі, займається благодійництвом та оздоровлює своїх працівників у Єгипті


Радио

Валерій Макуха має 4400 гектарів землі, займається благодійництвом та оздоровлює своїх працівників у Єгипті

 

Сергій має чотири вищі освіти і навіть навчався з сестричкою разом в одному вузі - Національній академії державного управління при Президентові України. Після отримання освіти, він, як і батько, працював в Києві у Верховній Раді. Та і йому теж бракувало рідного дому. Він самостійно вирішив повернутися і допомагати батьку у справах. І не підвів. Зараз Валерій Васильович спостерігає, як вправно і мудро син працює, ставши його правою рукою. Дружина Світлана Олександрівна теж є підприємцем і трудиться разом з родиною.


Валерій Васильович з мамою


Сім'я Макух: мама, тато, донька та син

ПРАЦЮВАВ У ПТУ І ЗУСТРІВ СВОЮ ДОЛЮ

Валерій Васильович відомий аграрій і є керівником потужного фермерського господарства «Інтер - Агро - База», яке обробляє 4400 гектарів, які знаходяться на території Сосницьких, Менських, Коропських та Новгород-Сіверських земель.

Валерій Васильович народився в селі Лави. З дитинства мріяв бути танкістом. Тоді в більшості дітей виношувались такі мрії - стати танкістом і космонавтом. Полетіти в космос - це ого-го! А ось танкістом бути, куди простіше. Тому мріяв собі, поки не підріс, і дитяча мрія залишилася в дитинстві. В сім’ї підростав менший брат Василь, з яким ніколи не сварився. Добрі стосунки між братами -це батьків заслуга. Тато, Василь Омелянович, обіймав посаду голови колгоспу. Шанували його в селі. Синів навчав мудрим словом і різкою жодного разу не вдарив. Мама, Марія Іванівна, світла, добра, лагідна і діти росли в справжній родинній любові.

Після школи старший син пішов навчатись до Сосницького ПТУ - додому близько і професія згодиться. Отримав диплом і вступив до Конотопського індустріально - педагогічного технікуму. Тільки ось закінчити його не встиг - призвали до армії. Повернувся додому на один день, де йому з почестями відгуляли проводи, і наступного ранку поїхав до Сум, звідки призивався. Пощастило, чи ні - танкістом не став. Та це не важливо, адже відносився відповідально до обов’язків і військова служба минула гарно. В нього могла б бути військова кар’єра, адже пропонували залишитися і присвятити себе «чоловічій» справі. Добре подумав і майже погодився, та два роки не бачив рідного дому, родини, друзів. Сумував і поїхав додому. Та і Конотоп чекав, де закінчити вуз завадила служба.

Повернувся до навчання і отримав бажаний диплом. За направленням потрапив у Київ на роботу. Та душу тягло додому. Трохи пробувши в Києві, пішов в Управління освіти і попросив, щоб його направили до Сосниці. На прохання зважили і перевели до Сосницького ПТУ.

Щастя посміхнулося - він зустрів свою долю. Світлана - сосничанка, навчалась у Сосницькому с/г технікумі. Красуня, добра душею і кохання між ними з однієї іскри перетворилось на велике полум’я. Рік зустрічалися. Дочекались, коли наречена закінчить вуз, і через тиждень після отримання диплома одружились. Сімейне життя розпочалося з винайманого житла. Довелось декілька разів міняти місце проживання, аж доки не купили будиночок.

ВЛАСНА СПРАВА З 1993 РОКУ

Шість років працював Валерій Васильович у ПТУ - техніки у навчальному закладі багато, зарплата висока, тільки радіти. Та хотілося працювати на себе, адже підприємництво вже рік, як існувало в країні. В голові виношував думки про власний магазин. Батько Василь Омелянович відмовляв від задуму. В Сосниці ще жодного власного магазину не існувало. Та і батько дружини також відмовляв. Валерій батька завжди слухав і поважав, та цього разу зробив по-своєму.Відкрити перший приватний магазин виявилось не так просто - довелось подолати перешкоди. І нарешті в 1993 році перший магазин під назвою «Мрія» запрацював.

Мінялися часи, підприємництво вже не було новиною і набирало обертів. За допомогою друзів в Білорусі купив 4 нові потужні КамАЗи і зареєстрував фірму «Сосниця - транском». Справа пішла - КамАЗи працювали по всій Україні. В 1998 році постало питання про продаж Райагрохіму. Зважився і викупив частку. А у 2003 році під продаж потрапив і райсількомунгосп - викупив повністю. В той час в Україні почав розвиватись напрямок будівництва - придбав частину міжколгоспбуду. На базі збудували цех, закупили відповідне обладнання для того, щоб виготовляти оциліндрований брус для будівництва альтанок, будинків. Робили все під ключ. На той час цією справою займалось 166 чоловік. Замовлення надходили з усієї України, і бригади працювали в різних куточках.

БЛАГОДІЙНИЦТВО

Бізнес бізнесом, та благочинність - справа свята. У Рихлах в монастирі звів церкву з оциліндрованого брусу і не взяв жодної копійки. У рідному селі Лави теж безкоштовно побудував нову церкву для людей. У Сосниці Покровська церква теж не оминула доброчинності Валерія Васильовича. Тільки ось його робітники не звели нову святиню, а розібрали стару до фундаменту. Ліс, який був придбаний за зібрані кошти з усіх усюд, розпиляли на підприємстві Валерія Васильовича. А вже звела небесний храм бригада майстрів із Закарпаття. За те, що розібрали старі стіни і розпиляли ліс, підприємець знову плати не взяв.

ВСЯ УВАГА - ДО ЗЕМЛІ

У 2007 році взяв кредит і викупив сільгосптехніку - це два старі поламані ЮМЗ, такі ж сівалки й інше спорядження для обробітку землі. А разом з технікою дісталось і 100 гектарів землі. Трактори, техніку підремонтували і два роки землю обробляли ними. У 2008 році Україна відчула першу грошову кризу. Замовлення впали і майстри роз’їхалися в різні місця. Всю увагу привернули до землі.

З роками набирали обертів і міцніли. Зароблені кошти вкладали в нову сучасну техніку і таким чином оновили всю технічну базу. І людям зараз працювати легше - кондиціонер в тракторі і комбайні вже норма, а не мрія. У спекотні дні рятує. Працювати і розвиватись - це девіз. Згодом перетворились в «Інтер - Агро - База». Брали паї в оренду, орали, сіяли. На сьогоднішній день в обробітку майже чотири з половиною тисячі гектарів.

П’ЯТИЙ НАЩАДОК ЗЕМЛЕРОБІВ

У Валерія Васильовича тяга до землі змалечку. Його батько був головою колгоспу, дід також керував колгоспом і прадід працював на своїй землі. Він тримав пасіку і мед продавав аж у Ленінграді. Пройшов війну і повернувся з високими нагородами. Та згодом влада, яка нагородила, його і згубила. А все через землю, яку мав і обробляв. Тоді в багатьох відібрали клаптики і таких людей назвали куркулями. Долі таких людей стали приреченими -- одних заслали до Сибіру, а інших розстріляли. Виходить, що Валерій Васильович четверте покоління, хто працює на землі і з гордістю дивиться на свого сина Сергія, який став для батька правою рукою, і разом з тим п’ятим нащадком, хто має відношення до праці з ґрунтами. А ще пишається донькою Тетяною, яка зараз живе в Києві. І пишатися є чим. Донька має три вищі освіти і працює у Верховній Раді журналістом на телеканалі «Рада». А ще вона помічник депутата. Красуня, добра, світла душею, завжди усміхнена і просто розумниця. З братом у неї дуже теплі і дружні стосунки і вони розуміють один одного з півслова. Валерій Васильович ніколи не брав паска до рук - взагалі не було потреби. Тільки один раз гримнув на доньку, коли вона, ще будучи школяркою, ніяк не хотіла читати. Та після суворого голосу батька відразу читання «пішло». Тетяна - це смайлик, який гріє довкола себе. Вона вийшла заміж і подарувала дідусю і бабусі Марійку, якій тільки рік і три місяці. І назвали щасливі батьки свою маленьку «зірочку» на честь прабабусі Марії Іванівни - мами Валерія Васильовича. Сергій має чотири вищі освіти і навіть навчався з сестричкою разом в одному вузі - Національній академії державного управління при Президентові України. Після отримання освіти, він, як і батько, працював в Києві у Верховній Раді. Та і йому теж бракувало рідного дому. Він самостійно вирішив повернутися і допомагати батьку у справах. І не підвів. Зараз Валерій Васильович спостерігає,

як вправно і мудро син працює, ставши його правою рукою. Дружина Світлана Олександрівна теж є підприємцем і трудиться разом з родиною.

В БУДИНКУ ГОЛОВОЮ Є МАМА

Марії Іванівні вже 79 років. «На ній тримається все», - так з любов’ю в голосі каже син. У 1998 році батька Василя Омеляновича не стало і Марія Іванівна залишилася одна в будинку. До Лав рукою подати -діти їздили постійно. Тільки мама, яка бачила тяжке життя і пам’ятає з дитинства ті страшні часи, всіма силами намагалась самостійно стояти на ногах, тримала господарство все життя і після смерті чоловіка продовжила його утримувати. Сини бачили, як важко їй це робити і просили позбутися. Валерій Васильович з дружиною запрошували жити до себе -будинок великий і місця вистачить. Та Марія Іванівна і чути не хотіла - не піду і все! Та одного разу зламала руку і тиждень лежала в лікарні. Сини пішли на відчайдушний крок, щоб ненька пішла таки до них жити. За тиждень, поки мама була в лікарні, вони... продали без її відома будинок і все господарство. Повертатись стало нікуди і Валерій Васильович з лікарні повіз маму до себе додому. їй сказали, що зробили це для того, що їм для справи знадобились гроші. «Раз треба, то що ж, хай і так», - все, що сказала на це мама. Те, що було у неї в душі, вона не показала і жодного разу не дорікнула за той вчинок. Сини розуміли, що тільки за таких умов мамі нікуди буде дітись і вона мусить за таких обставин погодитись. Син давно побудував новий просторий будинок і поставив в ньому новеньку піч. Хоча і газове опалення є, та страви з печі найсмачніші.

Марія Іванівна і зараз щотижня готує в ній. А таке свято, як Паска, це взагалі особлива традиція. Тетяна обов’язково приїздить додому в цей час і жіноча «армія» напікає багато різних пасок. І тут, біля печі, найголовнішою є саме бабуся. А вже прикрашає їх по-різному Світлана Олександрівна і Тетяна. Відносини між невісткою і свекрухою, як між мамою і донькою - вони не посварилися жодного разу не те, що разом проживаючи, а ніколи в житті. Марія Іванівна дуже мудра жінка і виховала своїх синів так, як казала совість. І сини пишаються такою мамою - вона справедлива, добра, мудра і живе по закону Божому. На всі свята і щонеділі відвідує святиню. Після переїзду до Сосниці почала відвідувати місцевий храм Божий і тут знайшла нових подруг. Та і діти раз на тиждень обов’язково везуть матусю в рідне село. Там залишилася стара хата їхньої бабусі - Марія Іванівна з подругами частенько зустрічається там, а ночувати до себе запрошує колишня сусідка, біля якої раніше жила і міцно дружила. Так обом добре. В кімнаті Марії Іванівни багато святих образів і на столі розгорнуті книги зі святим письмом і молитвами, які читає постійно. А ось чого нема в їхній родині, це сварок і принижень - так жили батьки і дітей тому навчили. Найбільше свято, коли збирається уся родина в будинку і за столом. А коли до прабабусі приїздить правнучка Марія, названу на її честь, то радості і щастю нема кордонів!

Марія Іванівна давно звикла і зараз щаслива, що живе з сином і його родиною. На подвір’ї рік тому були кури. їх тримали не для домашніх яєць, адже спроможні їх купити, а ради матусі, щоб вона відчувала себе потрібною. І вона при ділі, коли годує їх зерном. Ще і з року в рік просила, щоб купили їй корову.

БАТЬКИ - НАЙЛІПШІ ДРУЗІ

Що посієш, те й пожнеш - так і на життєвій ниві. Марія Іванівна в синів вклала любов, і її добро, тепло і мудрість проросли в серцях синів і пустили міцне коріння. Відносини в родині дуже теплі, адже і своїх дітей сини виховували маминим повчанням. Тетяна і Сергій своїх батьків обожнюють, і також пишаються, що в них такі батьки. Діти росли на повній довірі і від батьків нічого не приховували. «Ми в захваті від свого тата. І навіть не тому, що він наш тато, а тому, що більше не зустрічали таких людей, які були б настільки добрі, чуйні, людяні і такі люблячі! Я щодня дякую Богу за своїх батьків! Я могла спокійно прийти з дискотеки, розбудити батьків і все розказати: де була, що робила і хто проводив додому. У нас завжди були сімейні наради, де ми з братом, як правило, не розуміли до кінця, про що йде мова, голосували за те чи інше рішення. При цьому відчували себе дуже важливими і потрібними. Якщо ми хотіли піти на якийсь гурток чи взяти участь у конкурсі, батьки завжди підтримували наші пориви. І не важливо, що згодом ми могли закинути цю справу, батьки завжди казали, що «ти великий молодець і у тебе все обов’язково вийде!». Тоді виростали крила і була шалена впевненість у своїх силах. У нас з братом дуже гарні стосунки і це завдяки батькам - вони вклали нам, що нема ріднішої людини, ніж ми один в одного! Таке виховання, коли батьки - твої найліпші друзі, я отримала сповна і саме так буде вихована і моя донька Марійка!» - з любов’ю розповідає про родину Тетяна.

СВОЇХ ПРАЦІВНИКІВ ВОЗИТЬ ДО ЄГИПТУ

Своїх працівників родина Макух поважає і цінує. Колектив, як одна сім’я. Горе і радість ділять на всіх і у важку хвилину подадуть руку допомоги. Щороку роблять для них подарунок і везуть відпочивати в Єгипет, до теплого моря. На днях Валерій Васильович купив новенький, великий, сучасний автобус для своїх працівників і вже зовсім скоро помандрують на ньому по Україні. «Життя моїх працівників круглий рік проходить в полі. Час минає - з ним і саме життя. Хочу, щоб вони побачили багато цікавих міст. Львів, Київ, Одеса, море - можна гайнути на вихідні і вже з новими враженнями починати робочий день. А ще я запрошую до себе всіх бажаючих працювати на особливих умовах: якщо людина хоче мати житло і роботу, то нехай вибере будь-який будинок чи квартиру у Сосниці і я його куплю для неї. Умови такі, що 15 років власник має працювати в мене. За житло вираховувати ніхто не буде, отримуватимуть повну заробітну плату і через вказаний період вони стають повноправними власниками житла. Запрошую всіх бажаючих до співпраці за таких умов!» - ділиться керівник «Інтер -Агро - Бази». Валерій Васильович, як і більшість людей, має хобі. Він досліджує історію нашого краю і має власні історичні факти. Вже зібрав багато інформації і доказів тому. Має бажання написати книгу: правдиву, без вимислів і брехні, а все так, як відбувалось насправді. А ще має одне хобі, від якого відмовився саме через великий азарт, - це риболовля. Для нього неймовірна насолода ловити рибу і варто тій клюнути, а ще і спійматись, як чоловік забуде про всі справи на світі і від водойми його вже не відтягнути. Саме по цій причині він не бере вудку до рук. А Світлана Олександрівна є великою любителькою «тихого» полювання.

Чоловік теж іде з нею і ходить по лісу з задоволенням. «Пару годин, і ти вже їдеш додому з грибами, та і сезон для них короткий»,-жартує Валерій Васильович, - Інакше б довелось відмовитись і від такого виду хобі. 21 листопада в Україні відзначають день сільського господарства. Не дарма його святкують вже під кінець осені, коли урожаї зібрані, землі зорані і озимі посіяні - можна зробити невеличкий видих і витерти піт мозолистою рукою. А руки у працюючих на землі саме такі. Бо справжні господарі дбають про хороші врожаї, а щоб їх отримати, погодних умов замало - треба вчасно виорати, посіяти у вологу землю, підживити, вчасно знищити шкідників і майже не спати, щоб все це зробити і вирощене зібрати. Валерій Васильович і його родина від щирого серця вітають всіх працівників цієї сільської галузі, і бажають міцного здоров’я, життєвих сонячних доріг, спокою і тепла в душі і щоб ця нелегка праця шанувалася в усі часи!

Районн газета «Вісті Сосниччини» №47 (10124) від 20 листопада 2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Макуха

Добавить в:
 
 


Центр Комплект