Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Жителька Масалаївки пише історію села. Вже написала 17 зошитів

Радио
Радио

Жителька Масалаївки пише історію села. Вже написала 17 зошитів

 

Вони народились у один рік: Анатолій - у Масалаївці, а Сергій - а ж у Читинській області, що за три тисячі кілометрів звідси. Життя звело їх на далекому БАМі. Вони потоваришували і з того часу більше не розлучались. їх життя текло, ніби два береги однієї ріки, а все тому, що їхні долі стали схожі майже в усьому. У 1996 році Сергій став записувати події села Масалаївка, яке стало для нього рідним.

Згодом дружина Ганна Павлівна продовжила цю справу. Перше, що записала своєю рукою, це дату, коли її чоловік Сергій пішов з цього світу у віці 47 років. 13 років тому в історії подій потрапило сусіднє село Гутище. Записи сумні, адже його доля згасає.


ПРОДОВЖИЛА ВЕСТИ ЩОДЕННИКИ З 2000 РОКУ



Ганна Павлівна Шестакова проживає в Масалаївці. Давно на пенсії. З 2000 року веде щоденники, в яких записує події в селі. За цей час вже написала 17 зошитів. Цю традицію почав ще її чоловік Сергій Олександрович у 1996 році.

6 жовтня цього року вона внесла ще один сумний запис - відійшов у вічність її односелець Анатолій Омелянович Зайченко, який в її житті зіграв важливу роль. Якби не він, то Ганна і Сергій ніколи б не зустрілись. Товариші народились в один рік і їхні долі схожі між собою у багатьох випадках. Анатолій народився тут, у Масалаївці, в родині, де росло 12 дітей. Пішов до армії і потрапив служити на бАм, де і познайомився з товаришем. Дружба виникла відразу. Та така міцна, що Анатолій запропонував другу після закінчення строкової служби поїхати до України в його рідне село. Сергій теж був з родини, де росло 11 дітей, тільки ось доля його сумна - мама померла в віці 47 років і невдовзі і батько пішов з життя. Вдома залишилось 5 дітей, менших від нього. Сказати, що важко, це нічого не сказати. На юні плечі лягли дорослі турботи. У зв'язку з цим його до армії не брали, та він пішов і попросився. Менших братів і сестер віддали до інтернату і до армії його все ж взяли.

З МОНГОЛІЇ ЗА 3 ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ

Життя Сергія з дитинства проходило нелегко. Народився і жив в селі Тирін Кирінського району Читинської області. Село розташоване біля самісінького кордону з Монголією. Чи не кожна друга сім'я багатодітна - їх годувати треба. Всі тримали господарство. У їхньому дворі утримували шість корів, два бугаї, три телиці, свиноматок і овець. На всю худобу заготовляли багато сіна. Цікаво те, що сінокоси багатьох розміщувалися в Монголії. Влада видавала спеціальні пропуски для селян. Ті косили траву і везли сіно через кордон. Ввечері з їхнього села виднілося світло з сусіднього монгольського поселення. Утримування худоби відрізнялося від умов в Україні. Хоч і суворий край з лютими зимами, та для худоби зводили будови, яких хлівом назвати язик не повертався. Це всього дві стіни і зверху навіс від дощу і снігу. В люті морози ніщо не захищало від сильних вітрів, і ті додавали колючок у спину худобі. Кому трохи щастило, так це вівцям, які мали народити приплід. Будували господарську споруду, де всередині ставили грубу. Під час окоту їх тримали там, щоб новонароджені ягнята не замерзли. Взимку земля сильно промерзала. Коли в селі в зимову пору траплявся небіжчик, брали машину дров, звечора і до ранку палили їх всю ніч, щоб земля відтала. Іноді навіть машини дров не вистачало, інакше ями не викопати. На полях сіяли виключно овес - інша культура просто не встигала достигати за коротке літо. Землю орали під посів тільки навесні, тому після збору врожаю на ті ділянки люди пускали худобу. Та вільно ходила, а ввечері, коли вже майже стемніло, поверталося в село. Анатолій слухав, як важко вижити в тих краях і розповідав про Україну, що тут все зовсім по-іншому. Запросив друга, щоб їхав з ним на Україну.

Служити закінчили разом. З БАМу відправились спочатку в рідні краї Сергія, щоб провідати братів і сестер. Те суворе життя Анатолій побачив на власні очі і страшні люті вітри відчув на собі. Провідали рідних в кінці грудня 1974 року і поїхали до України. Мама Анатолія прийняла товариша, як рідного сина. Ганна жила неподалік. 27 грудня вона святкувала день народження і запросила товаришів до себе. Так і познайомились. А тоді був Новий рік і молодь зібралася у старому клубі. Весело проходило свято - сміх, танці. Сергій не відходив від Ганни, запала вона йому в душі. Провів додому, з того часу і стали зустрічатись.

Настала весна і Сергієві груди переповнювало повітря - це розквітало кохання і подих нестримної весни, який відкрив йому рай навкруги. Назад повертатися вже не було бажання. І 21 червня 1975 року відгуляли весілля. Анатолій не відстав від товариша. Зустрів свою Надію і також повів кохану під вінець. В обох в один рік народилися доньки, в Анатолія і Надії - Лариса, а в Сергія і Ганни -Інна. Рідна сестра Галини Олександра на той час жила в Києві, а коли народилась племінниця, приїхала порадіти разом з ними. Вона і запропонувала, щоб назвали доньку Інною. Щасливі батьки погодились. Друзі пішли працювати в колгосп: Сергій - трактористом, а Толя - шофером. Через деякий час обоє товаришів знову святкували щасливе поповнення. І цього разу совісний лелека приніс обом по синочку. Сергій назвав свого малюка Олександром, на честь покійного тата, а Анатолій і Надія раділи Леоніду.

Життя текло, ніби два береги однієї ріки. Ганна закінчила Сосницький технікум і працювала до появи донечки у колгоспі «Більшовик» у с. Спаське. Деякий час була помічником бухгалтера у будинку відпочинку. Згодом пішла у колгосп «Горького» обліковцем. А коли Інні виповнилось 9 років, маму призначили керувати свинофермою у рідному селі. Поголів'я на той час налічувалося велике. В додаток до свиноферми, її обов'язки поширювались і на керуючою птахофермою. Життя в селі кипіло. На фермі ще доглядали коней і телят, яких пригонили в літній табір з сусіднього Загребелля. За всім потрібен догляд. Роботи з головою. І тут доля знову підкинула сюрприз - у них буде дитина. Ще до того моменту їй дуже подобались чоловічі імена Юрій і Валентин. Узі на той час не робили, та при огляді у лікарні її ощасливили - в ній б'ється два сердечка. Страху мама не відчула - діти - це завжди щастя.

Материнське серце відчувало, що будуть сини і не помилилось. 28 серпня 1986 року на світ з'явились два хлопчики, яких назвали Юрій і Валентин. Близнята дуже схожі між собою. Їх могли розпізнати тільки рідні. Односельці до кожного звертались "Юрик-Валік". Хлопці у відповідь тільки посміхались. Називають їх так і досі.

БРАТ ЗАБРАВ ДВОХ СЕСТЕР ДО УКРАЇНИ

З того часу, як поїхав Сергій на Україну, на своїй батьківщині побував всього один раз. Потягом добиратися треба 8 діб. Літав з дружиною літаком. Гостювання виявилося гірким - помер його рідний брат.

- Вітер дув морозний і такий сильний, що моє пальто від нього не захищало - ніби душу з мене витягував, -згадує відвідини того краю Ганна Павлівна.

Дуже сумував Сергій за своїми рідними. Та три тисячі кілометрів - це не 30 і не 300. Став запрошувати їх сюди. Приїхала найменша Ганна (Галка - як її називають рідні). Спочатку жила з братом і його родиною. Працювала на швейній фабриці. Згодом поїхала в Козелець, де влаштувалась на хлібокомбінат. А тоді зважилась на сміливий крок - пішла служити до армії. В «Десні» зустріла Григорія і з ним звила сімейне гніздечко. Наступною приїхала Ольга, в якої вже підростали діти: Зоя, Саша і Наташа. Жити починали з братом в одному селі. А тоді колгосп виділив їй житло і вона з дітками перебралась до Сосниці у свій будиночок.

Сергій любив щось майструвати. Вдома перепланували будинок із комори зробили кухню, на подвір'ї побудував літню кухню, перекрили дах на сараї. В електриці тямив, хоча ніхто його не вчив. Все, що міг зробити сам, робив. Частенько до рук брав фуганок, інший інструмент і з дерева майстрував стільці, а тоді дарував їх сусідам, кумам, друзям. До цього часу його вироби зберігаються в людей і несуть добру згадку про майстра. Увесь час тримали господарство. Але в 1987 році погіршилось здоров'я, почала боліти нога. Поїхали до Києва в інститут хірургії ім. О.О.Шалімова, де прооперували. За життя всіх операцій Сергій Олександрович переніс аж 7 на одній нозі. І саме ця хвороба не дала йому шансів жити далі.

МОВ ДВА БЕРЕГИ ОДНІЄЇ РІКИ


Товариші Сергій та Анатолій в молоді роки

У 1996 році Сергій Олександрович з цікавості став вести зошит, де почав записувати всі події в селі: хто народився, хто помер, хто приїхав до села або поїхав з нього. В кого святкували весілля або проводжали до армії -записував усе. А тоді продовжила вести цей зошит його дружина Ганна Павлівна. І перше, що записала, це сумну дату, коли зірочка чоловіка згасла. Писала всі події, які ставалися в селі. А тоді паралельно почала вести щоденники совго життя, де записує, як пройшов її день. Щоранку бере щоденник до рук і першим помічає температуру повітря. Ввечері ручкою обов'язково виведе все, що відбулось за день - хто в гості зайшов, які новини почула. Хоч радість, хоч розчарування - все довірить щоденнику. А 13 років тому у зошиті з'явились події ще одного села, про яке відомості пише досі. Саме тоді Ганна Павлівна почала працювати листоношею у Масалаївці і Гутищі. Та і згодом доля звела її з чоловіком, якого звати Юра і родом він саме з сусіднього села, там проживає і його батько, якому вже йде 9-ий десяток. Так сумно, коли відкриває той зошит з подіями, адже добра в них майже нема. На сьогоднішній день у Гутищі залишилося 6 жителів, останній запис вразив: в селі проживала єдина родина, які були корінними жителями - Катерина та Федір Петрушенки. Обоє захворіли ковідом і померли в лікарні. Чоловік покинув цей світ на 4-ий день після дружини. В цей зошит Ганна Павлівна вносить і тих людей, які народились і виросли тут, а тоді життя розкидало їх по світу.

За цей час внесено майже 150 імен, цих людей уже нема на цьому світі. Буває, що люди звертаються і питають, якщо щось забули, адже Ганна Павлівна пише не просто дати, а й тих людей, хто допомагав їм у тяжку хвилину. Коли проходить рік, то вже й не згадаєш. Ось тут і приходять на допомогу достовірні дані.

Щоразу серце болить, коли робить сумні записи. А місяць тому до зошита історії потрапив і Анатолій Омелянович Зайченко - товариш її чоловіка. Сумує за ним дружина, адже тепер сама залишилась у хаті. Він був добрим господарем і затятим грибником та рибалкою. Більше від нього грибів в селі не збирав ніхто. Життя його, як і його друга Серія також обірвала хвороба. Між їхніми родинами існувала схожість: обоє з багатодітних родин; працювали в одному колгоспі; одружились в один рік і життя ощасливило їх доньками теж в один рік. Далі з'явились синочки, доньки Лариса та Інна ходили в один клас і дружба між ними існує досі. А ще вони зараз живуть в Ладані, що біля Прилук, неподалік одна від одної і вийшли заміж за двох товаришів, яких обох звуть В'ячеславами. До речі, день народження Анатолія Омеляновича і його дружини Надії Миколаївни в один день 1 жовтня. А їх донька Лариса і її чоловік В'ячеслав обоє народились 6 серпня 1976 року. В Ганни Павлівни внука звуть Андрійком і нащадка Анатолія Омеляновича і Надії Миколаївни теж звуть Андрійком. І навіть нещастя в них однакові, бо один з синів Ганни Павлівни має інвалідність з дитинства по зору. І Лариса теж є інвалідом з дитинства по зору.

Ганна Павлівна тримає корову. А ще два роки тому на подвір'ї був кінь. Господиня дуже любить квіти і радіє їм з самої весни. Любується тюльпанами, нарцисами, майорами, а найулюбленіші - жоржини. Вони рясніють своїм цвітом на подвір'ї. У будинку підвіконня теж у квітах.

Ось таке життя двох родин, ніби два береги однієї ріки.



Районна газета «Вісті Сосниччини» №46 (10123) від 13 листопада 2021, Наталія Матвієнко, відео - "Суспільне Чернігів"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Масалаївка, Сосниччина, Шестакова

Добавить в:
 
 


Центр Комплект