• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Валентину Ситник зі світу зживають болячки


Валентину Ситник зі світу зживають болячки

 

Люблю спілкуватися із сільськими людьми. Особливо старшого віку. Від них віє спокоєм, вони непідробно щирі та відверті. Хай не зовсім розбираються у сучасних тенденціях і модних гаджетах, та попри це дуже мудрі і досвідчені, добрі та щедрі. А ще неймовірно працьовиті!

Захоплююся сільськими жінками - справжніми газдинями, і особливо тими, хто зазнав колгоспної праці. Слухаю їхні розповіді і щоразу дивуюся, на що тільки здатні наші українські жінки, скільки вони можуть витримати, скільки роботи переробити. І при цьому ні на що не жалітися, залишатися оптимістками. Городи, корови, свині, робота, діти, сім’я - і так по колу з дня на день і з року в рік. Здається, що я, розманіжена благами цивілізації, так як вони, не протягла б і дня.

А ще вони - живі свідки епохи, що минула і стала історією. У їхніх розповідях - гола і неприхована правда. А життя, як кінострічка.



Одну з таких можна зняти про шістдесятисемирічну Валентину Юріївну Ситник із села Нетяжино, що на Прилуччині. Її доля - це ще той сюжет!

ЗАВЕРБОВАНА

Валентину Ситник у селі усі кличуть Юрковною. Хоч і прожила п'ятдесят один рік на Прилуччині, говірка видає, що жінка не з тутешніх. Ще юним дівчам занесло її у наші краї аж із Житомирської області. Приїхала на заробітки, тут і залишилася. Згадуючи своє дитинство, Юрковна заходиться плачем:

- Коли мама виходила заміж, у батька було четверо своїх дітей і нас іще четверо народилося. Разом вони прожили всього п’ять років. Коли батько помер, мені було 3 роки, одному рік, другій - півтора, а найменшій - 13 днів. Батько воював на двох війнах, мав поранення. Був на двадцять два роки старшим за матір. Мама теж була немолодою, породила нас після сорока років. На її руках фактично залишилося восьмеро дітей. Жили дуже скрутно. Хата була старенька, гірша за шевченківську. Старші брат і сестра, ті, що батькові, поїхали на Донбас. Робили на шахті. Брат присилав довідки, щоб нам не платить податки, посилки з крупами, шаровари, бобки, цукор, отой, що грудками був сизий-сизий. Ви такого, мабуть, і не пам’ятаєте. Хліб у нас давали не в магазині, а в коморі. Було, піду, стою у черзі, а комірник і каже: «У вас у колгоспі ніхто не робить, значить, вам хліба немає». А в нього було четверо хлопців і п’ята дочка. Хвалить нас хвалить, каже: «Ох, і моторні дівчата у баби, о п’ятій ранку вже роблять, як прокляті. Гарні невістки будуть». А я йому й кажу: «Невісток треба годувати». Та скільки я не ходила, хліба він нам так і не давав. Рятував директор школи і його жінка. Прийшов колись і каже матері: «Бабо Юрчихо, дайте торбину Валі, хай прийде, я борошна насиплю, будете дітям хоч млинці пекти». І жінка його нас жаліла. Напече пиріжків чи коржиків і нам дасть. Отак і підгодовували. Мама ніде не працювала. Зажене нас на піч, їсти поставить, а сама йде на цілий день корову пасти. Ще й настрахає, щоб нікуди не йшли, бо по селу машина їздить і кров висисає з дітей. Ми позалазимо, ще й рядном домотканим затулимося і сидимо. А раз бачу -мама на городі просо у снопи в’яже. Коли це несеться на неї колгоспний бик, здоровий такий, червоний, б'ючкий. Мати у яму впала і снопами пригортається, а він біжить і прямо на хату. А стіна була глуха, одне-єдине вікно і таке слабеньке. Як упреться своєю мордою, ледь хату нам не розвалив. Тоді ми дуже полякалися і більше нікуди не ходили.

Годувала нас мама нормально. Напече млинців, поділить усім порівну на купки. У неділю повдягає нас у однакові платтячка, які сама пошила, усім насипле порівну смаженого насіння у кишеньки і накаже гуляти коло хати, далеко не ходити. У дитинстві ми їли траву, називали її чорноголовою. Голівка у неї була справді чорна, а стебло солодке-солодке. Підемо у ліс, нарвемо і їмо, скільки нам хочеться. Коли підбільшала, пасла корову. Боса, шкіра на ногах потріскається так, що кров фонтаном цибеніла. Ходили чорницю в ліс збирати аж за десять кілометрів. Мати дасть нам коробочки на три літри, покладе в дорогу молока, яєць, що там є. Поки дійдемо, все з’їмо. Цілий день ходимо, нічого не назбираємо. Бо всі діти ходили, а в кожній хаті їх було по восьмеро-семеро. Добре, як по літру наберемо, і те дорогою назад з'їмо. Варити вареники на вечерю вже було ні з чого. І так кожен божий день. Підросли, самі себе в школу одягали, й труси купляли, й штани, і бобки. Заробляли на збиранні чорниці, журавлини, здавали її по 15-20 копійок за кілограм. Це зараз по 70 гривень платять, а тоді це були копійки. Я й школу у кирзових чоботях закінчила, - схлипує Валентина Юріївна. - Що ми тільки не робили в дитинстві. Людям городи ходили сапувать. У шостому класі одна жінка найняла мене дітей глядіть, двох хлопців. А сперла на мене не тільки їх, а й корів, і всю хатню роботу. Я у них і ночувала, додому ходила тільки раз на тиждень у неділю. А заробила за три місяці канікул тільки кофту бурякову на три ґудзики за 28 рублів. У восьмому класі одній бабі пасла корову, так вона мені дала салатове пальто. Не життя, а «казка». У 15 років поїхала з дому гроші зароблять. Може б іще й не поїхала, так у селі проводили світло. А ми від вулиці жили далеченько, щоб провести до нас лінію, поставили аж три стовпи. Хлопці під’єднали і сміються: «Лампочка Ілліча просить могорича». Сказали матері заплатить 68 карбованців. На той час це були великі гроші. Особливо для нас, коли мати як одиначка, бо з батьком вони не були розписані, отримувала на нас всього 7,50 крб. Де їх узять? Кажу, не плачте, мамо, я поїду на заробітки. Мати не пускала. У нас була одна штапельна хусточка у квітках. Кажу, мамо, дайте мені її. Не дала. Вручила куфайку по кісточки, а пальто в мене було вже куплене за 50 карбованців. Казала: «Що тобі вдома не вистачає? Поїдеш, так згадаєш іще і Леніна, і Сталіна, і Радянську владу». А як було дома залишаться, коли жити не було за що. Треба їхать. Тільки влаштувалася, виписала у колгоспі гроші і вислала матері, щоб заплатила за світло. З цим розрахувалися, мати пише слідки листа - корова здохла. Знов пішла до голови колгоспу, прошу, поможіть, щоб мати хоч каші могла наварить. Допомогли, а я потім відпрацьовувала. Кожен рік привозила матері по 2 тонни зерна, цукор, гроші. Тут сестри підросли, одна пішла на агронома вчитися, інша - на муляра-шту-катура, а в них немає нічого. Покупляла їм по чоботях, по курточці і одіслала. Одна так і вивчилася на муляра -штукатура, а інша покинула, бо треба було за все платить, а нічим. Але нічого, обидві потім прилаштувалися у житті, одна на фабриці у Житомирі працювала, інша - бухгалтером. Обидві - недалеко від мами.

НЕ ШУКАЙ ДОЛЮ, САМА ТЕБЕ ЗНАЙДЕ

- У Мазки я приїхала у 15 років. Була мала, худа. Корові ледь до пуза діставала. Дали групу 17 корів. Усіх треба було тричі на день видоїть уручну. І не дай, Боже, котрусь проминуть. Мене тільки привезли на ферму, а доярки стоять і хрестяться. Кажуть голові колгоспу: «Та Вам же тюрма буде». Така я була мала. Важила 38 кілограм, а бідон з молоком сорок дев’ять. А я його на плечах носила. І нічого, все робила, і все було добре. Жила на квартирі. Спочатку в одній сім’ї. Нас, постоялець, було троє. Я гулять не ходила, боялася. Одна з постійним хлопцем зустрічалася, а третя була гуляща - сьогодні з одним, завтра - з іншим. Коли хазяї були на роботі, хлопці упіймали її і зґвалтували. Чую, кажуть: «Там у хаті ще одна є». Я бігом зметикувала і сховалася у скрині із зерном. Вони, правда, вікно не вибивали і в хату не лізли. Їх потім упіймали і засудили. А я пішла на іншу квартиру до баби Люби Прокури. Усі мене відбалаку-вали, казали не йди, вона така страшна, з дітьми своїми не ладить, мужиків б’є і тебе приб’є. Та я у це не вірила. На той час мені було вже сімнадцять. Квартирувала у баби Люби ще з однією жінкою. Їй десь було під сорок років. Як зараз пам’ятаю, виперемо кожна свій одяг, розвішаємо, а баба вийде, її речі позриває, швироне на землю і каже: «Подивись он як дитина пере». Любила вона мене і у приклад завжди ставила. Була мені як друга матір. Взимку холодно. Чим хату топить? Я корови раненько подою і йдемо з нею під Білорічицю, солому носимо додому ряднами. Вона дуже любила і вміла смачно готувати. Прийду з роботи, вона вже все настроїть на стіл, ми гарненько повечеряємо і ліземо на піч. Лежали-не лежали, баба каже: «Злазь, чим добру пропадать, краще ми пропадем». І знов вечеряти. З тридцяти восьми кілограмів мене стало сімдесят два.

Чую, на фермі усі жінки хвалять синів ветлікаря Сергія Івановича. Кажуть, такі у нього хлопці гарні: не п’ють, роботящі, толкові. Раз так, кажу, один буде мій. А сама ніколи не бачила ні ветлікаря, ні його синів. Якось прийшла я у контору, дивлюся молодий чоловік крутиться там, обличчя у вуграх та ще й у клітчастому жакеті. А я такого одягу страх як не люблю. Питаю дівчат, що то за мужчина. А вони й кажуть: «Так то ж твій кавалер!». Тьху, - кажу, - ненормальні, хто за такого заміж піде. І нате вам, залишилося рік і три місяці до золотого весілля! Тоді він у конторі проходив практику, потім усе життя пропрацював у колгоспі головним бухгалтером та головним економістом. Батьки його дуже хотіли мене. А я не збиралася заміж. Тоді баба Люба й каже, не крути хлопцеві голову, або туди, або сюди. А я боялася, вони там усі грамотні, а хто я - доярка без освіти? Баба Люба мені й вечорину справила, коли свати прийшли мене забирати, хліба напекла, утираників (подарунків) дала, хустку красиву і наказала, щоб я перша у хату увійшла, інакше чоловік буде мною командувати, а не я ним, і щоб не вечеряла у цей день, бо свекруха потім буде гризти. Хоч свекруха у мене була дуже золота, ми ні разу з нею не посварилися. Весілля у нас не було. Моя мати усім дітям одбула весілля і мені хотіла. Мала бичка і свиню та Анатолій відмовився. Вони вважалися заможними, а ми біднота. Тож сказав матері, що весілля не буде. Та ми й розписувалися лише через два роки, вже перед тим, як мені треба було народжувати. І то свекруха наполягла, щоб потім не ходити по міліціях та не всиновляти дитину. Чоловік швиденько десь знайшов коня, запріг, і 17 грудня ми поїхали у Першотравневе і розписалися, а 21 січня у нас народилася Наталочка. Спочатку жили трьома сім’ями в одній хаті. Свекор зі свекрухою в одній кімнаті, а ми двома сім’ями - у іншій. На одному ліжку спали чоловіків брат з дружиною, а через гардероб на іншому - я з чоловіком. І так п’ять років, а потім роз’їхалися. Брат збудував у Заїзді хату, а ми переїхали з Мазок у Нетяжино. Анатолію запропонували перевестися на роботу або у Нетяжино, або в Бі-лорічицю. Обрали Нетяжино - і до Мазок близько, і автобус тоді у село чотири рази на день ходив.

Свекруха мене дуже любила і завжди чекала в гості. Було, йду київською трасою, а вона стоїть на городі і махає мені рукою, доки мене видко. Довго корову тримала і як кип’ятила молоко, плівочки у банку збирала, бо знала, що я їх дуже люблю. Пироги до мого приходу спеціально пекла. А про сина казала, негодній, бо він рідко до неї навідувався. Було, як засяде за ті бухгалтерські книжки, особливо в кінці року, місяцями і ночами із-за них не встає. А ще кожен рік його чомусь забирали на місяць -півтора на військові збори. І саме в той час, коли починалася косовиця і треба було заготовляти сіно. Доводилося всьому самій лад давати.

НЕ БУЛА ТІЛЬКИ ГОЛОВОЮ

Валентина Юріївна загинає пальці і перераховує, на яких посадах їй доводилося працювати за життя:

- Десять років, це разом із Мазками, доїла корови. Два роки порала телят. Потім працювала кухарем на тракторному стані, а зимою знов на фермі. Вісім років у ланці на буряках. Наділяли по 5-10 гектарів. І це їх треба було по два рази переполоть. У цей час, після п’ятнадцяти років подружнього життя, устигла заочно вивчитись на зоотехніка у Бобро-вицькому технікумі. Два роки заміняла декретну відпустку на посаді секретаря сільської ради. Ще два роки заміняла землевпорядника. Останніх одинадцять років до виходу на пенсію працювала соціальним працівником. Була ким завгодно, тільки не сільським головою, - жартує Юрковна.


Валентина Ситник обслуговувала літніх людей із трьох сіл Нетяжино, Покрівки та Нової Тарнавщини. До всіх у літню спеку і в зимову завірюху, весняні повені і осінню мряку ходила пішки. Бо за життя, каже, так і не навчилася їздити на велосипеді. А це лише в Покрівку півтори години ходу в одну сторону. Там у неї у підопічних була лежача бабуся. За нею Валентина Юріївна доглядала три роки, ходила через день. І таких немічних у неї на обслуговуванні було по 13-15 чоловік. Кожному треба сніг одчистить, їсти приготувати, прибрати, посадити і обробити город, наносити води, дров, витягти картоплі з погреба, купити ліки, оформити пільги чи субсидію і що найголовніше - вислухати.

- Баби мене дуже любили, - хвалить себе Валентина Юріївна. - А чого? Як Різдво, наварю холодцю, у баночки розіллю, у торбинку кожній покладу котлеток, налисників, усього, що дома готую, і несу. На Великдень - усім понарізаю пасок, накладу пиріжків, чи просто напечу млинців у будень і несу, бо знаю, що вони собі такого не приготують, а добренького хочеться усім. Порося заріжу вдома, наділю кожній і кров’яночки, і ковбаски, і ковбика, і м’ясця, і сальця. А один раз розсердилася. Була у мене бездітна і безрідна бабуся. Купила вона у «п’ятій лавці» оцту, томату, ще там чогось і смоктанів (цукерок). І що ви думаєте, хоч одним пригостила мене? Ні. А я їй свіжини принесла. Після того усім гостинці давала, а їй ні. Кажу по правді, як є! І справа не в цукерках, вони мені не потрібні, а у відношенні. З тими, у кого є діти, працювати легко, а бездітні - страшний народ. Троє в мене було сліпих. Бувало, що з дому й дрова возила санками своїм підопічним. А ще ж удома було півтора гектари городу, господарство. А з механізації у нас завжди тільки лопата, сапа і спина були. Та як не важко було, а робота соціального працівника мені була найбільше до душі. Спасибі, чоловік допомагав. Ми з ним узагалі прожили дуже добре, і якби у молодості інколи не випивав, узагалі б не сварилися.

КУХАРКА НА ВСЕ СЕЛО

Свій кулінарний талант і вдачу баба Прокуриха сповна передала й Валентині Юріївні. Жінка дивується сучасній молоді, яка лінується готувати.

- Я люблю, щоб у мене завжди було всього і багато. Раніше, коли була здорова, консервувала по тисячі банок. Ще й у цьому році, як не трудно, десь із сотню закатала. Свого часу я була всім потрібна. У кожній хаті по 3-4 рази побувала. Де, яка гулянка - я завжди на першому плані. Усі кликали головною кухаркою. Це зараз кафе та ресторани, а раніше всі весілля, вирядини у армію, поминки - справляли вдома. І я скрізь готувала. Були у мене, звичайно, і помічниці, чоловік чотири-п’ять, залежно від того, на яку кількість гостей треба було готувати. Я усім роздавала наряди: хто рибу смажить, хто котлети, хто налисники. А я все заправляла і доводила до смаку. Піч теж була моя. Голубців нікому не доручала. Бо знала, сама як скручу, лежатимуть, як діти у сповитку, і ніколи не розпадуться. І варили ж тоді не по одному чавуну, самого холодцю готували чавунів по три-чо-тири. А ще тушили м’ясо, картоплю, кашу. Все готували і подавали з печі, щоб було тепле і смачне. Та й газу у селі зроду не було, тільки балонний.

А ще у Валентини Юріївни дуже вдається випічка. Усі знають у селі, що таких вареників, пирогів та булок, як Юрковна, не наварить і не спече ніхто.

Тож не дарма, коли у 2018 році У Прилуцькому районі встановлювали рекорд «найбільша кількість короваїв на одній локації», від Нетяжинщини головною коровайницею була саме вона. Хоч жінка по правді зізналася, що короваїв тоді вона не пекла, а представляли куплені. Адже вимогою було, щоб коровай у діаметрі був не менший за 50 сантиметрів. У трьох селах Нетяжинщини такої печі, куди б помістився такий коровай, не знайшлося. Інших перепон не було.

- Тісто я дуже люблю, і воно мене любить. Одна біда -не вмію, щоб одну булку спекти. Мені як учиняти тісто, так чотиривідерну каструлю. А тоді тісто як виросте, можу ще й у іншу посудину переділити. Замішую на шість літрів рідини. На Великдень обов’язково печу три рулети, протвень пиріжків і сім-вісім пасок. Щоб вареники були пишні та гарні, треба варити на пару і на дріжджах. На півлітра води, сироватки, молока, що там є, кидаю грамів 20 дріжджів, дві ложки цукру і чотири олії. Замісила і хай собі підходить. А тоді балабушку відірвала, скільки мені треба, і ліплю вареники. Решту тіста - у поліетиленовий пакет і в холодильник, тільки не в морозилку. Наступного дня треба мені, знов одірвала і ліплю. Так тісто можна днів три зберігати і не треба чекати, щоб воно грілося, ліпити можна відразу. А як на пиріжки, треба, почекати, щоб вони набухли. Ситечко з пласким дном змащую олією, кладу на нього вареники і варю 7 хвилин. Готові викладаю на чистий рушник, а потім кожен змащую злегка світлою (рафінованою) олією спеціальною кісточкою. Лише після цього складаю у миску. Так вони зроду не злипнуться. А тоді залежно від начинки поливаю: якщо з сиром - розтопленим вершковим маслом, якщо з вишнями - медком, з капустою - цибулькою смаженою на олійці, з картоплею перемащую шкварками. Є у мене ще один секрет, зайвий хліб, булки чи пироги кладу у пакет і в морозилку. Тоді дістаю, у каструльку наливаю трошки води, ставлю чашку, на неї кладу печене і на вогонь. Накриваю кришечкою, п’ять хвилин розпарюю, дістаю - наче сьогодні з печі: їж і хочеться! - поділилася лайфха-ками господиня.

Донедавна Валентина Юріївна Ситник була у селі й також за головного кашовара на сільські свята. Тільки вона знала, скільки чого треба покласти на десятивідерний казан польової каші. А вже останнього разу через брак здоров'я була у якості гості. Паски пекла востаннє минулоріч. Жінці не можна нічого робити. Лікарі заборонили навіть віник брати до рук. Та і як, коли останні півтора року пересувалася виключно за допомогою ходунків, і лише тижнів зо три, як замінила їх на дві палиці. Нині сидить на стільці і дивується, як раніше усе встигала. Обробляли удвох із чоловіком по два гектари городу, продавали по 10 тонн картоплі. У дворі завжди було, як у вінку, - квітував з ранньої весни і до пізньої осені. Квіти були й попід двором. Худоби повно, у хаті прибрано і наварено. І на роботі, де б не працювала, скрізь лад. А нині тільки розпач...

ЗІ СВІТУ ЗЖИВАЮТЬ БОЛЯЧКИ

Валентина Ситник хворіє з 2011 року. Каже, перенесла п'ять важких операцій, і вже була за волосину від смерті.

- Позаминулого року чотири місяці лікувала у Прилуках нирки. У жовтні лягла, а 29 січня тільки виписали додому. У суботу приїхала з лікарні, а в понеділок стало зле. Фельдшерка Валя прийшла, а в мене пульс уже ледве прослухо-вувався. Вона викликала сімейного лікаря, той - «швидку допомогу». Я вже без свідомості лежала серед хати. Привезли у районку. А до того я лікувалася у міській лікарні. З районки передзвонили моєму урологу, той - професору у Київ. Професор примчав у Прилуки власним автомобілем. Зробили ультразвукову діагностику, показало, що у нирках гній. Терміново поклали на операційний стіл. Пізніше професор сказав, що моє життя йшло не на хвилини, а на секунди. До того вже перенесла гінекологічну операцію. У цьому році - теж п’ять місяців у лікарні. Негаразди із та-зо-стегновим суглобом. Перший протез поставили у 2018 році. Я з ним проходила рік і чотири місяці. А тоді почала боліти нога. Байдуже, протягла ще десять місяців, боліло дуже, але терпіла. Коли вже було несила терпіти, поїхала у лікарню. Там зробили МРТ. З’ясувалося, що протез не прижився і все загнилося. Знову операційний стіл. Той протез вирізали, гній вичистили і поставили тимчасовий. Сказали через два місяці приїхати, бо заклали в середину якісь антибіотики. Це вже поставили третій, постійний. Оперувалася у Чернігові. За першим разом, як ставили протез, пролежала у лікарні 2 місяці, за другим - півтора, потім знову більше двох місяців. Недавно через шов знову пробився гній. Теж розрізали і чистили, тільки вже під місцевим наркозом. І знову більше місяця лікували свищ. Перша операція тривала 3 години, друга - п’ять, третя - чотири. Вісім разів ковтала зонд через язву шлунка. Півмісяця пішло і на лікування цієї хвороби. Крапельниць, які я прийняла за увесь цей час, мабуть, назбиралося б два камази. Капали по чотири рази на день. Які це муки, і які це болі, не можу передати. Не дай Бог нікому! Чоловік теж 24-й рік хворіє, переніс п’ять інсультів. Останій ухопив якраз, коли я в лікарні була. Діти приїхали від мене, а він ніякий. Добре, що зять - колишній фельдшер, відкапав. Виписали мене з лікарні. Лежу вдома, ходити не можна. Чоловік - у дітей вдома хворий. Дочка із зятем наносили мені у хату дров, води. З Житомира приїхала сестра, щоб було хоч кому протопить. А тоді захворіла ковідом, і її забрали. Племінник, її син, хотів забрати мене до себе, діти сказали, привезуть батька. Заводять вони його у хату попід руки і з двома палицями. Як ото, битий битого везе. Що робить? Нога у чоловіка розпухла, наче два мішки цементу причепили. Давай я йому йодні сітки робить. Може, й більше місяця мазала і нога стухла. Якби не чоловік, я б досі пропала. Спасибі Богу, сам хворий, а ще й за мною доглядав. Тільки почну ворочатись, він не спить, питає, що треба. Подасть води, ліків, судно піднесе, укриє. Так ми і викарабкалися. У нього від інсульту одна нога ку-ціша, наступає лише на пальці. Але все на городі цьогоріч робив сам: і сапував і вибирав, і зараз десь потихеньку копає буряки, - хвалить чоловіка Юрковна. - А на городі вродило всього. Зараз сім сотих городу садимо, тримаємо 5 курок і вистачає. А раніше в голові не було, - картає себе Юрковна за даремно розтрачене здоров'я у молодості. - Через нас і дочці спокою немає. Вона одна у нас. Перша, Наталочка, померла ще у двомісячному віці від крововиливу. Вікторії сорок шість уже. Живе у Рудівці. Працює у школі вчителем української мови та літератури. До нас їздить рідко і зі мною не возиться. Скрізь по лікарнях їжджу сама, бо їй ніколи. Вчителює, тримає корів. Раніше вісім, зараз три. Возить молоко, сир, сметану на базар. Бо де ж брати гроші на моє лікування. Нирки на 36 тисяч налікувала. Останнє протезування у 124 тисячі гривень обійшлося. Одне МРТ за півроку подорожчало з півтори до трьох з половиною тисяч гривень. Уявляєте, які гроші йдуть. А де їх брати? От і тягнеться бідна. Пай наперед брали, сестра прислала сорок тисяч на операцію. Добрі люди допомагали. А у нас ще ж онук є, живе у Линовиці, і правнук, ось дожидаємо другого. Є онучка - студентка Прилуцького педколеджу. Їм теж треба допомога.

Соціального працівника нині у селі немає. Сусідів поблизу Ситників теж. Та люди не забувають, навідуються. Хто дров внесе, хто води. Сам колишній голова сільської ради Олексій Іванович Тютюнник приходив провідувати недужих.

- Спасибі нашій медичці Валентині Купенко, ніч, півночі, треба, приїде. Ні разу ще нам не відмовила.

Валентина Іванівна дістає цілий пакет усіляких знімків, медичних карт, висновків та результатів обстежень. Серед них роздруківка, як жити з протезом. Написаних правил вона тепер усіляко дотримується, бо дуже набридло хворіти. Каже, болячки вже в печінках сидять. А хочеться бути колишньою Валентиною - здоровою, жвавою, усміхненою і життєрадісною, як на численних фото. Утім, лікарі кажуть, протез знову не приживається. Нині Юрковна молить Бога, аби не ампутація.

Джерело: газета "Прилуччина" №39 (15658-15659) від 30 вересня 2021, Наталка Травнева

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ситник, Нетяжино

Добавить в:
 
 


Центр Комплект