Їх затягує болото

ДОРОГА РЕДАКЦІЄ ГАЗЕТИ «ГАРТ»!

Прошу вас допомогти нам розв 'яза ти наболіле питання. Понад сім років ми із сусідами потерпаємо від жахливих умов проживання. Справа в тому, що місцевість, де ми проживаємо, затоплена водою, і куди ми не звертались — ніхто нам не хоче допомагати.



У кінці наших городів колись протікала річечка Дрест. У 1973році недалеко від неї робили забір торфобрикету і там утворилася яма. яка заповнилась водою. Щоб у цьому новое твореному озері вода не застоювалася і мала вільний витік, русло річки розширили і побудували через неї місток. Однак це не сподобалося горе-рибалці А.Д. Байдалі, І він почав обби вати пороги районної влади.

Коли соціалістичний устрій змінився на демократичний, у 1995 році, незважаючи на всі труднощі (люди по півроку не отримували ні зарплат, ні пенсій), Байдала все-таки знайшов „однодумців", а одночасно знайшлися і гроші на озеро (понад півтора мільйона гривень). Його ще розширили і побудували дамбу. Проте вийшло не озеро, а помийна яма із залитим сміттєзвалищем та затопленими людьми.

із необдуманим будівництвом озера Каза-кево наше життя кардинально змінилося. Ми не можемо користуватися городами, оскільки вони повністю вимокають і за сім років перетворилися на суцільне болот. Городом не мож -на пройти, щоб не провалитися. Тим паче на ньому нічого не можна посадити, бо все засмоктується ґрунтовими водами, які тепер підступають близько до поверхні. Із 37 сотк свого городу я можу користуватися лише трьома. За рекомендаціями різних комісій, які перевіряли умови нашого життя, ми зробили підсипку двору та городу, витративши на це понад три з половиною тисячі гривень. Однак і це не допомогло врятувати хоча б хату, не кажучи вже про інші будівлі у дворі.

Раніше теплі та затишні дім і кухня стали сирими, чужими й холодними. Будинок постійно затоплюється, стіни відсиріли, оселю неможливо протопити. Через сирість і холод я почала тяжко хворіти. Понад два роки лікуюся від бронхопневмонії, бронхіту з астмою, холодової алергії Взимку, щоб не вимерзти (бо сирі стіни не тримають тепле), ми змушені вдягати на ніч кожухи, ватянки ге інші теплі речі. Теплий і затишний будинок перетворився на си-' рий і холодний льох, кімнатна температура, незважаючи на всі наші зусилля, взимку не піднімається вище ніж 6-12 градусів

Через брак коштів купити новий будинок ми не можемо і, щоб хоч якось розв язати це питання, неодноразово зверталися по допомогу в усі районні та обласні інстанції, а також до Президента України Л.Д. Кучми Оскільки у нашому будинку не можна проживати, а винна в цьому насамперед районна влада, то вона і мас виправляти свої помилки. Однак владні інстанції не відреагували на наші прохання і скарги. Замість конкретної допомоги ми отримували лише відписки.

Звертаючись до вас, маємо надію, що хоч це приверне увагу нашої влади і вона все ж таки допоможе у розв 'язанні нашої проблеми. Дуже тяжко на старість жити по чужих кутках, бути нікому непотрібними прохачами, нариватися на грубі відмови і брехливі відписки. Не залишайте у біді стариків.

Зі щирою повагою і надією — Віра Іванівна ТИТОВА, смт Семенівка

Лист, як кажуть, покликав у дорогу. І виявилося, ідо описані в ньому проблеми анітрохи не перебільшені.

Усі біди жителів на вулиці Шкільній почалися після створення озера Казакево. І тепер щороку вода затоплює городи, льохи і навіть будинки. Городом Віри Іванівни ходити можна лише у супроводі господині. У цьому переконався на власному досвіді. Коли я приїхав до Віри Іванівни, господиня перш за все дала мені гумові чоботи і лише тоді повела показувати, на що перетворилися людські городи. На подвір'ї жінки ще більш-менш сухо, а про город краще промовчати. Крок вліво чи вправо від вузенької стежечки розстрілом не загрожував, проте міг обернутися величезними неприємностями у вигляді провалювання по коліна в багнюку.

Любов Гаврикова, яка проживає із сім’єю в будинку Nfi 156 на вулиці Шкільній, мало не зі сльозами на очах розказує, що майже щоліта на городі плавають качки. Картопля, цибуля, буряк, морква — усе вимокає. Жінка гірко усміхається^ згадуючи випадок, коли циганка прийшла просити картоплі. „Та хоч усю забирай", — відповіла їй Любов Миколаївна. Та з радістю кинулася на город, проте, злякавшись картини, яку там побачила, уже за хвилину зі швидкістю кур'єра бігла подалі від будинку.

Сім'я Остапенків живе на цій вулиці лише восьмий рік. З надією, що сад-город допоможе вижити в цей важкий час, вони переїхали із квартири у п'ятиповерхівці в будинок своєї матері. Однак надії сім'ї не виправдались. Залитий водою город не дав урожаю, цілий рік у льосі вода, мокро навіть у підвалі будинку.

Для сім'ї Шульгів це озеро і взагалі обернулося трагедією. На початку цього року 33-річний Володимир Шульга ввечері пішов до своєї тітки і зник. Пошуки чоловіка тривали понад три місяці, е нещодавно, коли на озері трохи спустили воду, його тіло знайшли біля броду. Щоб скоротити дорогу, Володимир пішов навпростець, берегом, який постійно затоплюється, де його й за-тягло у трясовину. А два роки тому його молодший брат Михайло, 1975 р.н., втопився у тому ж озері під час купання.

Минулого року перед Великоднем мало не стався ще один трагічний випадок. 84-річна Пелагея Михайлівна Порва полізла у льох і не помітила, що води значно додалося. Ступила зі східців — й опинилася по пояс у крижаній воді. Добре, що поряд був настил із мішками з картоплею. Скинувши один із мішків у воду, бабуся змогла вибратися з водяного полону. Правда, ще й до цього часу хворіє.

Надзвичайно гарно збоку виглядають підтоплені присадибні ділянки. Майрке на кожній з них є невеличкі озерця, зарослі комишем та осокою. Збоку це красиво — рясочка на воді, осока, можна і рибу було розводити. Усе б воно було так, якби лишень озерця виникли не на грядках, де раніше росли морква, цибуля, огірки, полуниця.

Біда змусила людей об’єднатися і діяти спільно. Перший похід делегації підтоплених семенівців був до кабінетів місцевої влади. Коли у 1987 році Дрест широко розлився і підтопив кілька будинків, тоді перший секретар райкому партії Покидько без затягувань допоміг розв’язати проблему. Люди думали, що й цього разу на їх біду швидко відгукнуться і відреагують. Однак надії не виправдались. В одному із владних кабінетів їм заявили: “Вас затоплює постійно, а ви чомусь лише зараз звернули на це увагу”, — і ніякої допомоги ані на міському, ані на районному рівнях не пообіцяли.

Тоді потерпілі делегували Віру Іванівну Титову відстоювати їхні інтереси в області. Від прийому в Бутка (голови облдержадміністрації) у Віри Іванівни залишились найкращі враження. Після нього до Семенівки приїжджала комісія. Походили городами, побували на озері та річці, дійшли висновку, що надзвичайна ситуація виникла через збіг кількох антропогенних і природних факторів. До антропогенних факторів віднесли те, що експлуатація озера проводилась без урахування інтересів людей, які проживають на прилеглій території, — оптимальний рівень води в озері не підтримувався шляхом піднімання-опускання затворів на дамбі. І комісія дійшла висновку, що не озеро є головною причиною біди.

Не погодившись із висновками комісії, Віра Іванівна поїхала до столиці — до Президента, прем’єр-міністра, у Верховну Раду. Проте й це нічого не дало. Відповідей на скарги у жінки назбиралось багато, однак оптимізму вони не додають.

Та все ж таки власники підтоплених будинків мають надію, що їхній біді хтось зарадить. До речі, інколи не можна пройти не лише їхніми городами, а й вулицею біля їхніх будинків. Коли померла мати Віри Олексіївни Петрухан, сусіди розгородили свій палісадник і пустили похоронну процесію через своє подвір’я, бо іншої можливості добратися до кладовища не було.

Ось так радість більшості жителів міста від того, що у Се-менівці з’явилося озерце, де можна і порибалити, і скупатися, і позагорати, обернулася бідою для тих семенівців, які живуть біля цього озера. І все лише тому, що своєчасно не були враховані всі фактори — природні й антропогенні, як сказала вищезгадана комісія. А їх же можна і треба було врахувати. Бо до реконструкції озера Дрест мав незначний вріз русла, що визначало високий рівень води у ньому і низьку дренажність території. Проте ці особливості не були враховані. Шкода, що розплачуватися за помилки одних доводиться іншим.

Тетяна Ситник, Віктор Шатковський, «Гарт» № 17 (2301) від 27 квітня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: