• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Недописана ікона Олексієм Заськом досі чекає свого завершення


Недописана ікона Олексієм Заськом досі чекає свого завершення

Володимир Костенко з Кудрівки третій в роду, хто вміє малювати. Його батько Олексій Тимофійович був художником-самоучкою і намалював безліч картин. Його брат) Володимиру вміння володіти пензлем врятувало життя. Та попри свій талант батько казав сину, щоб не займався цієк справою. Та все ж є одна ікона, яку син повинен завершити до кінця. Колись її почав малювати сам, та не завершив. Батько взявся домалювати святиню, та вона стала останньою, до чого він доторкнувся пензлем.



ЖИТТЯ ЗМУСИЛО ПРОСИТИ МИЛОСТИНЮ

Володимир Олексійович Костенко проживає в Кудрівці. Його батько Олексій Тимофійович Засько був добре відомий в окрузі художник-самоучка. Історія цієї родини незвична, адже старший брат Володимир теж гарно малював. Рід Заськів кудрівський. Батько братів художників був статним селянином, мав свого млина і пасіку з сотню вуликів. І саме це дало йому горечі в житті. Влада все це відібрала - розкуркулили - Тимофія Григоровича відправили в заслання, а його дітей прилаштували під патронаж. Дід Тимофій відсидів і повернувся додому, та жити було ніде, хату відібрали. Сплели маленьку хатку з лози, обмазали її глиною і жили в ній. Назвати таке житло хатою було важко - одна крихітна кімната, в якій стояла така ж маленька піч і дуже низька стеля, яку ледь не чіпляли головою. У сінях знаходилось двоє дверей. За тими, що вели направо, утримувалась коза, а наліво - житлова кімната. Дітись нікуди - мусили жити. Дід Тимофій мав руки майстерні. І печі будував, і хати, і діжки робив. Ходив по всьому району, де давали роботу. А коли настала голодовка, то хату продав за корзину сала і корзину хліба, аби дітям з голоду не вмерти. Під час війни син Володимир потрапив до Німеччини в полон на примусові роботи. Ох, і тяжко було працювати на заводі - робота важка, майже голодували, з них знущалися. Якось Володимир олівцем на аркуші щось малював. Наглядач побачив малюнок і про здібності доповів начальству. Ті зацікавились. Забрали з заводу, поставили його біля одного художника і він став малювати портрети німців. За це стали краще годувати. Якби не його вміння володіти пензлем, то з полону він міг не повернутися живим.

Згодом батько покинув сім'ю. Мама Марія Радіонівна захворіла. Олексій пішов з торбою по хатах. Просив харчі. Казав, що батько покинув, а мама хворіє і їсти нічого. Люди давали, що в кого було. А коли Олексію виповнилось 10 років, мама померла. Після її смерті Тимофій Григорович повернувся додому і став жити з дітьми.

МАЛЮВАВ КАРТИНИ ЗА БЕЗЦІНЬ

Олексій свої перші картини став малювати в 7 класі і дарував дівчатам. Це були намальовані букети, пейзажі. Слава про його талант ширилася. На той час картини ввійшли в моду і ними почали прикрашати стіни в оселі. Молодого художника стали запрошувати до себе односельці, то в одних помалює,то в іншу хату йде на декілька днів. Годували, давали з собою їжу і зовсім символічну плату. Так і ріс малюючи. Сестри вже виросли і поїхали жити в Чернігів. Якось він поїхав до них в гості і вони познайомили брата з дівчиною. Вона була з дитбудинку. її забрав до себе начальник молокозаводу, де вона працювала прислугою. Дівчина сподобалась. Так і зійшлися. Забрав свою кохану до Кудрівки. Бог послав їм синочка Володимира і ім'я сину батько дав саме на честь свого брата, який також малював. Тільки все життя їм не судилося прожити, через 14 років його кохана дружина померла. Син Володимир став сиротою у 10 років. Дивна обставина, що й батько його втратив свою маму також у 10-річному віці. Вдруге Олексій Тимофійович так і не одружився. Сина виховував сам. Малювати продовжив, хоч і за символічну плату, та це все ж щось, щоб прожити. У Кудрівці у багатьох дворах є його картини. Малював пейзажі, натюрморти і навіть портрети. Вдома залишився єдиний портрет його покійної дружини, який він намалював з фото уже після її спочину. А тоді з часом почав працювати над іконами. Святині, намальовані ним, є в Кудрівській церкві. В Чорнотичах малював іконостас і ікони також. Біля Чорнотицької криниці стоїть розп'яття, цей розпис також його робота. Його картини є в Киріївці, Осьмаках, Сосниці, в Чернігові і навіть в Америці, куди він намалював Джона Картера. Батюшки замовляли ікони на подарунки. Та він сину завжди казав, щоб не займався малюванням, бо це справа майже даремна. Фарби коштують дорого, за полотно треба заплатити і рамка грошей варта, а заплатять за роботу мізер або дадуть харчів. Казав, що це мистецтво, де відомими стають тільки одиниці і це заняття нічого доброго сину не принесе. Та син іноді поряд з батьком все ж брав пензля до рук і виходило в нього досить добре. Мабуть, передалося генами.

НАСТАВНИК ДЛЯ ВІДОМОГО ХУДОЖНИКА

Та є одна людина, котра дуже завдячує покійному Олексію Тимофійовичу за першу в житті науку працювати з пензлем. Жив в селі Кудрівка Михайло Антощенко і мав хист до малювання. Він часто приходив до Олексія Тимофійовича і спостерігав, як той майстерно і з душею малював картини. І вступив Михайло до Одеського вишу та став художником-монументаліс-том. Якось, ще будучи студентом, прийшов до свого наставника, а той і каже: «Ось тобі фарби, а ну, намалюй мій портрет.» Михайло взяв фарби до рук і за день портрет був готовий. Замовник позував увесь день, а коли Михайло роботу завершив, Олексій Тимофійович підійшов до портрета, вперше глянув на нього і чомусь так трохи розчаровано і з сумом сказав: «Ой, а чому ж ти не сказав мені, щоб я вдягнув білу сорочку і костюм, а намалював мене в жилетці?» «Бо тоді б ви сиділи так, ніби це потрібно для паспорта і не були б собою», - заспокоїв його Михайло. Цей портрет молодий художник забрав із собою і представив його в інституті, як звіт про те, що на канікулах малювали студенти. І зараз ця робота в Росії, в Санкт-Петербурзі, де живе Михайло Антощенко.




Ще будучи молодим, Михайло мріяв про книги, про мистецтво. Такої літератури в бібліотеках не було і саме Олексій Тимофійович був першим, хто навчав і показував що і як. У Михайла на той час була єдина мрія: це мати багато книг про мистецтво. Така була жага навчитись. Якось йому наснився сон, як він тримає в руках омріяну книгу, розкриває її, а там картина Репіна, на якій зображений бюст людини. Сон не йшов з голови, настільки ясно все запам'яталось. Прийшов до Олексія Тимофійовича, а той і каже: «Ось тобі сюрприз. Прийшла книга, яку я замовив у Москві». «Я взяв її до рук, відкриваю і бачу картину Репіна, на якій був зображений бюст людини, картина, яка мені перед цим наснилася. Як таке можливо?» - здивувався Михайло. Та сон той наснився не просто так, адже Михайло став відомим художником в Росії, куди поїхав після навчання. Малює пейзажі, натюрморти, та основним його діянням є ікони, розписи храмів і реставрація старих ікон. За життя розписав багато святинь. Це і храм Благовіщення в Сиктивкарі, і в Сочі з товаришем розписав храм, у Пскові створив вітражі і розпис. Його талановиті руки створили розписи і у Псково-Печерському монастирі, і в Петербурзі розмалював храм Ксенії Блаженної. Це нова святиня, яку звели на її честь, де вона і похована. Над розписом працювало 9 чоловік, серед них і Михайло. За життя створив безліч ікон, які є в багатьох святих місцях і роботи його просто зачаровують, адже виконані з високою майстерністю. Михайло Антощенко буває в Україні на батьківщині і завжди приходить до Олексія Тимофійовича, поки два роки тому його першого наставника не стало. Та продовжує дружити з його сином Володимиром. Колись Володимир почав малювати ікону, та чомусь відклав її в сторону і роботу до кінця не довів. Батько вирішив її домалювати і це був його останній дотик пензля до полотна. Біля тої ікони його і знайшли вже без ознак життя. Недомальована ікона чекає досі свого завершення. Та втретє доторкнутись до неї сину надто болісно і на те є свої причини. На момент смерті батька він перебував у Польщі на роботі і не зміг приїхати і провести батька в останню путь. Поховали без нього. І цей біль живе досі в ньому.

ДОЛЮ ЗНАЙШОВ У ПОЛЬЩІ

Володимир закінчив Чернігівський педагогічний інститут ім. Шевченка і став учителем хімії і біології. Та по світу після навчання поїздив. В селі не заробиш, тож мусив працювати в інших місцях. Три рази був у Польщі на заробітках. Вперше туди поїхав у 2014 році. І піци робив, і посуд мив, і на м'ясокомбінаті працював - не цурався ніякої роботи. А останній візит до Польщі для нього виявився доленосним, адже там зустрів свою кохану. Працювали разом у друкарні в одну зміну. Почали помічати погляди один на одного і познайомились ближче. Зав'язались відносити, та такі міцним вузлом, що до Кудрівки повернулись разом.

Марина з Вінниці, все життя прожила в місті. Звісно, що сільська праця їй була взагалі не знайома. Та вчилася всьому: і сапувати, і садити. Все роблять разом. Володимир має золоті руки. Хоч малювати і вміє, та жаги до цього нема. «Мені інше цікаво робити, це щось майструвати. Мені до душі та робота, якою займався мій дід. А майстер він був добрий, адже за життя будував людям і житло, і печі», -ділиться Володимир.

Коли повернулись у село з Мариною у батьківську хату, почали наводити лад. Адже батько жив сам довгий час і жіночої руки там взагалі не було. Дякує односельцям, які допомогли облаштовувати-ся молодому подружжю. У будинку є меблі, які вони дали після повернення сина в хату. Розібрали стареньку піч, та просити нікого не став і звів на її місці опалювальний щит. В селі є ще печі, які згодом зробив людям. «Зараз за допомогою ін-тернету будь-яку роботу зробити можна, - каже Володимир. - Інтернет всьому навчить, було б бажання. Я одного разу поїхав до Росії на заробітки на будівництво підсобником, та за три дні мусив стати майстром. Показали, як стіни шпаклювати і працюй. Взагалі заробітки це не завжди те, на що розраховуєш і повинен бути морально готовий до всього».



Після повернення додому, Володимир рік працював учителем у Кудрівській школі. Тоді стояв на обліку у центрі зайнятості. А зараз 1 вересня знову приступає до обов'язків вчителя у рідному селі. Хоча хімія і біологія це його профіль, та й уроки малювання проведе без проблем. Вдома залишилося декілька татових картин, серед них і портрет мами. А ще Володимир глибоко у душі носить мрію, це зібрати батькові роботи в одну колекцію. Гарна мрія і можливо, хтось дізнається про неї і віддасть сину батькові роботи, яких у Кудрівці багато, адже мода прикрашати стіни картинами давно минула. Можливо, десь на горищі припадають пилом. Та для сина вони безцінні, адже це пам'ять про батька. І можливо, в майбутньому в селі Кудрівка може з'явитись такий собі музей Заська Олексія Тимофійовича - художника-самоучки, який до останнього подиху тримав пензля в руці. Все можливо, якщо картини зійдуться в одну колекцію.

Джерело: газета "Вісті Сосниччини" №35 (10112) від 28 серпня 2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Кудрівка, Сосниччина, Костенко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект