• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Як живуть підопічні Бутівського будинку для одиноких та престарілих людей


Талион

Як живуть підопічні Бутівського будинку для одиноких та престарілих людей

 

Минулого тижня мені довелося побувати у Бутівському стаціонарному відділенні для одиноких престарілих людей. Керівник відділення Катерина Кузьменко, зважаючи на спекотний день, запросила зайти всередину цього, такого необхідного для людей цієї категорії, закладу. Тут було на диво прохолодно, у жодному будинку чи квартирі без кондиціонера такого приємного мікроклімату у нинішню спеку немає, що, звичайно ж, позитивно впливає на людей, які в ньому проживають. На сьогоднішній день тут мешкають 19 чоловік: 6 підопічних жіночої статі, а всі інші - чоловіки. Наймолодшому з них ще немає й шістдесяти років, а найстаршій вже дев’яносто п’ять...



У всіх свої звички, характери, навіть примхи, тому обслуговуючому персоналу непросто. До послуг цих людей чотириразове харчування, якісний догляд, кожний четвер сюди приїздить сімейний лікар, який проводить профілактичний огляд, а медсестра Ксенія Супрун, яка тут працює постійно, виконує процедури, які призначив лікар, а також слідкує за станом здоров'я своїх підопічних. Проживають ці одинокі громадяни по одно-му-два або три в кімнаті. Під час дозвілля вони дивляться у кімнаті для відпочинку телевізор, де обговорюють новини, говорять про своє наболіле, під час хорошої погоди гуляють по території закладу, дехто навіть на стадіон повболівати за місцеву футбольну команду ходить, а є й такі, що люблять доглядати за клумбами, які квітують на території. На запитання чи подобається їм тут та чи є якісь недоліки в обслуговуванні, відповіли, що вони всім задоволені, окрім, звичайно ж, відсутності рідних та близьких їм людей. У день, коли я був, згідно графіку приїхали лікар та медсестра із Сосницької лікарні для огляду та проведення вакцинації від коронавірусу. Життя не стоїть на місці і на превеликий жаль нині стоїть питання бути чи не бути цьому закладу у Бутівці. Вже було одне засідання суду, рішенням якого було надано час для усунення всіх недоліків, які були виявлені під час позапланової перевірки стаціонарного відділення.



На останній сесії Сосницької селищної ради депутати підтримали рішення про виділення 600 тисяч гривень на виправлення недоліків, але таких коштів наразі в бюджеті ОТГ нема. Тому проблема залишається. У випадку закриття відділення одинокі громадяни без притулку не залишаться, а ось дванадцять працівників стануть безробітними, тому вони згодні на все, лиш би заклад для престарілих залишився у Бутівці. Не хочуть покидати цей затишний куточок і його мешканці, які вже звикли тут до всього, а звикати до кардинально нових умов в іншому місці у них, з їхніх слів, не надто багато часу.

Під час ознайомлення помітив одну жіночку, яка увесь час чимось обурювалась. Як я зрозумів їй вже 95 років, а з пам'яттю у таких роках бувають проблеми. Якось так сталося, що до неї пообіцяв приїхати провідати її син, але так і не приїхав. І жіночка тепер твердить, що син її вже лежить у сирій землі і вона кляне когось за буцімто його смерть. Не знаю подробиць, але, як кажуть, її син проживає не так вже й далеко, у с. Свірок, неподалік від Хлоп'яників. Було б справедливо, якби хтось, хто прочитає цей матеріал, розповів про це цьому чоловікові і він таки провідав ту, яка його народила, виховала й виростила - свою маму. Можливо, я в чомусь помиляюсь і все не зовсім так, тому наперед вибачаюсь, але всі помилки варті того, щоб нещасна жінка нарешті заспокоїлась.

* * *

Важка й іноді невдячна професія

Незабаром мине п’ять років, як Леся Олексіївна Карета обслуговує немічних людей. Хто її підопічні і чому змушені на старості літ звертатися за допомогою до сторонньої людини? - дізнавались «Вісті Сосниччини»

Загалом у КУ «Центр надання соціальних послуг» 56 соціальних робітників, з них 7 чоловіків, решта - жінки. Всього вони обслуговують 565 немічних людей. У Сосниці 14 соціальних робітників і обслуговують вони 150 людей. У кожного у середньому по 11 підопічних. У Лесі Карети їх 12. Більшість з них проживає по вул. Чернігівській, в районі колишньої автостанції. А є по вул. 8 березня, М.Рильського. Навідується до них двічі-тричі на тиждень. Два дні на тиждень обов'язково тому, хто замовляє, розвозить хліб, який забирає на хлібокомбінаті, до того ж, за нижчою ціною. Приміром сірий кирпичик коштує 13,50, а батон 9,50. На свята підопічні замовляють пиріжки, паски, іноді печиво. Основне, про що найбільше просять старенькі, то це оплата платежів, придбання ліків за рецептами та інше. З хатньою роботою намагаються впоратися самі, щоправда, вологе прибирання та до свят - здебільшого за Лесею Олексіївною.

Того дня, коли проходить знайомство з підопічними, Леся Карета перебуває у відпустці, та із задоволенням відвідує своїх бабусь, заодно і ми дізнаємось про їхнє життя.

ПРАННЯ ДЛЯ ВАРВАРИ ПИЛИПІВНИ ЛИСИЧ - ЦІЛИЙ РИТУАЛ



Варвара Пилипівна Лисич з радістю відчиняє двері. Вже скучила за своєю помічницею.

Зранку стомлена і розповідає, що вже о 6-ій ходила на город. Вибрала огірочки, підкопала картопельки, морквочку. Радіє, що все вирощене власними руками, смачненьке.

- Ось подивіться, яка уродила картопля (бабуся показує картоплину із два добрі кулаки), вистачить однієї на суп. Це самосійка, я ще молодої не копаю, - з радістю розповідає Варвара Пилипівна. - Город мій в районі Бардацького, Довго йти, важко, але ніхто в спину не гонить, пройду, відпочину на лавочці, знову йду. Беру з собою кравчучку. Собаки зранку не дають проходу, трохи страшнувато. Раніше ходила частіше, люблю поратись на городі. Але тепер ходжу рідше, нездужаю.

Жінка розповідає, що порає всього півсотки землі, стільки ж пустує. Разом з Лесею посадили всю городину. Цього року лише півтори корзинки картоплі, бо минулорічна не поїлась.

Варварі Пилипівні 78 років. Дітей не має, заміж не виходила. Батька свого зовсім не знає, бо загинув на війні. А мати померла, коли дівчинці було півтора рочки. Її виростили брати, сестра і невістки. Народилась жінка у Кудрівці, тут закінчила 10 класів, на дискотеки ніколи не ходила, тому кавалерів не було. Працювала нянею в дитсадку. А потім ходила по найму дітей тішити. У Сосниці працювала в одній сім'ї, потім в іншу забрали. Тут вона виростила двох хлопців. Лікарка Валентина Анатоліївна Помаз з чоловіком дуже цінували Варвару.

І коли їхні сини пішли до школи, вони допомогли дівчині влаштуватись на роботу санітаркою на «швидку допомогу». Варвара - інвалід дитинства. Так уже сталося, що змалку зупинився ріст, відповідно всі органи розвивались не по віку. Жили біднувато, їсти не було чого. Ото й допомогли Помази малесенькій сироті із придбанням квартири. Завжди вони в усьому підтримували Варвару. Досі не забувають про свою няню їхні сини. Дуже тепло спілкуються з нею, називаючи Варя і на «ти», як свою матір. Умовляють Варвару Пилипівну відмовитись від городу, але вона каже, що порання на городі навпаки додає їй сил.

З усім Варвара Лисич намагається впоратись самостійно. Їсти готує, в кімнатах прибирає, пере. Прання для бабусі - це цілий ритуал. Молоді тепер так не перуть, все у машинці автоматі. А Варвара Пилипівна пере вручну. Замочує на ніч білизну. Зранку виполіскує і знову намочує, а потім вже пере і виполіскує начисто. Ще минулої зими в'язала жилетки, але тепер зір підводить, не дивиться і телевізора, щоправда, Т-2 так і не підключено. Сама жінка може поміряти тиск, якщо не сила, може викликати швидку. Надіятись ні на кого. Залишилась одна, ні братів, ні сестри. У Кудрівці проживають племінники, але до тітки навідуються рідко. Тому така соціальна служба дуже потрібна. І Леся для бабусі перша помічниця, яка ніколи ні в чому не відмовить.

- Але вона не все може допомогти, - бідкається жінка. - Я б хотіла з'їздити до Менської лікарні, на прийом до окуліста та невропатолога.

Лесі Олексіївні підопічна вперше озвучила своє прохання і тому вона обов'язково доведе до відома своє керівництво, в цьому нема проблеми.

Заходимо до квартири Ніни Миколаївни Шоломової. Зустрічає син і каже, що мама поїхала у лікарню. Жінка 1947 року народження.

ОЛЕКСАНДРА ВАСИЛІВНА ЧЕРНУХА ЖИВЕ У КВАРТИРІ БЕЗ КАНАЛІЗАЦІЇ




Вона 1939 року народження. Чоловік помер 22 роки тому, у 46 вона овдовіла. Минуло 7 років, як син покинув цей світ. Дочка проживає у Чернігові, внуків у бабусі нема. До служби звернулась весною, бо відчула, що здоров’я покидає. Але все, що в силах, намагається робити сама. А умови проживання у квартирі прирівнюються до сільських. Навіть нема каналізації. Попере і мусить всю воду винести. Ні ванни, ні туалету. Добре, що квартира на першому поверсі.

Олександра Василівна родом з Корюківського району. Чоловік був із Матвіївки. Колись вона їздила в гості до подружки у Матвіївку і в клубі з ним познайомилась. Приїхали до Сосниці і йому, як працівнику ДЕД, дали квартиру у новобудові. Згодились навички Олександри, всю квартиру поштукатурила сама. Адже все життя працювала штукатуром. Трохи працювала у Луганській області, у Чернігові.

Поки сама порає город. Стомиться, сяде на стільчику відпочине і далі сапує чи копає. Дочка навідується щомісяця. Матір забирає до себе, залишитись не може. Бо ж на роботі, вона 1980 року народження. Але мати не їде, життя на четвертому поверсі взагалі не уявляє, це означає, нікуди не виходити. А з кожним роком все важче стає, без ліків не обходиться. Тому, каже, що служба така дуже потрібна.

ГАЛИНА ІВАНІВНА ТА ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ АНТОНЕНКИ У ЗАХВАТІ ВІД СОЦІАЛЬНИХ РОБІТНИКІВ.

- їм здорово трудно. У нас у кожного свій характер, до кожного їм треба підлашту-ватися. Дякуємо, що є така служба, що працюють там такі благородні люди, як наша Леся. Ми залишись самі, син помер. Спасибі, терцентр тоді нам дуже допоміг, а особливо Леся. Вона і в хаті прибере, і ліки купить, і проплати зробить. А було таке, що і суп доварювала. Ми так перехворіли, що вже ні про що не думали. Грошей багато довелось витратити на лікування. Трохи рідні дали, трохи довелось позичити. Ото й тепер, може, городу стільки б і не порали, та треба ж борги віддавати. Тому і біля хати посадили, і на полі.



Скільки подужаємо - стільки робимо. Нічого не хочемо казати поганого, але колись таки було краще. Ми, одинокі люди, в яких нема до кого притулитися і попросити допомоги, мали багато безкоштовних послуг. Ті, у кого є діти, якийсь процент із пенсії платили. А тепер всі обслуговуються, так би мовити, безкоштовно, але багато послуг платні. Якщо раніше Леся годину могла нам допомогти на городі безкоштовно, то тепер за хвилину роботи треба заплатити 85 копійок. А бригада, яка пиляла дрова, брала гроші тільки за бензин. І поголитися можна було безкоштовно. Тепер же 45 гривень коштує стрижка та 3 за фарбування брів треба заплатити. І підкоротити брюк уже безкоштовно не можна. Та як би там не було, живемо у такий непростий час. Важко і соціальним робітникам. Але добре, що є така служба.

ГАЛИНА ГРИГОРІВНА СТЕПАНЕНКО РОЗГАДУЄ КРОСВОРДИ ЩОДНЯ



Заходимо до Галини Григорівни Степаненко, 1937 року народження. Бабуся - корінна сосничанка. 17 років відпрацювала у прокуратурі завканцелярією, має гарний почерк, а підпис, ніби у міністра, такий відшліфований. Після закінчення технікуму бухобліку думала вступати до Ленінградського інституту. Але захворіла мама, і всі плани перекреслились. Вийшла заміж. Народила двох синів. Одного поховала 21-річним. Після служби в армії захворів і відійшов. А другий теж відслужив строкову службу у ракетних військах, одружився, захворів, лікарі очам не вірили, дивлячись на нього, він зовсім не виглядав на хвору людину, красивий, міцний. Залишив 12-річного сина.

Так бабуся стала одинокою. Аби не онук, то ні для кого й жити. Невістка, після смерті своїх батьків, продала будинок у Сосниці і переїхала жити і працювати до Московської області, вийшла заміж, зв’язки із свекрухою підтримує, але вже 5 років не навідувалась. Внук Сергій залишився з бабусею, навчався в університеті на викладача англійської мови, але за спеціальністю не працює. їздив до мами, там заробляв на життя. Має хист до малювання. «Портрети дівчат гарні виходять, - каже бабуся. - Йому 6 на архітектора навчатись. Колись із піску вибудував таке шикарне містечко, що й з газети приходили, фотографували».

Галина Григорівна, крім хатньої роботи та на городі, любить посидіти над розгадуванням кросвордів. Після смерті чоловіка її «підсадила» на таке корисне дозвілля кума. Купує внук цілі книжки із кросвордами, бо ті, що в газетах, надовго не вистачає. Розраду бабуся одержує у квітах, над якими постійно чаклує. Де яка ягідка - все упорає. Дві холодильні камери у холодильниках вже заповнені. Є і ягоди там, і зелень, і, звичайно, сало та м’ясо. Внучок допомагав товаришу, заробив. А ще 16 курочок не дають сумувати. Галина Григорівна іноді продає яєчка, копієчка ніколи зайва не була. Хоча жінка не труситься над грошима, як буває, інші. Це відчуваєш, коли бабуся розповідає про допомогу людей.

- Пенсії вистачає. Ось добавили трішки, бо мені вже минуло 80 років. А в цьому місяці, може, ще добавлять 600 грн, Леся підказала та допомогла оформити. Леся і в погріб сходить, бо в мене там драбина, я ніяк не зможу. Взимку оступилася, з порога впала. Під ранок швидка відвезла до лікарні. Приходить Леся, а двері зачинені. Розшукала мене у лікарні, внука сповістила, курочок моїх годувала та собачку. Провідувала мене. Добра вона людина. А зараз Саша Сиворакша її заміняє. Прийде, попрошу води залити, у мене є літній душ, купаюсь. Платежі всі поплатить.

А служба така треба. І дров привезуть, і покосять. Треба заплатить - платимо. А що ж зробиш - такий тепер час.

Онук бабусю любить, тут у нього своя кімната, інтернет. Він може і в хаті побілити, і на городі допомогти. Та все ж більшість часу він не в Сосниці, ніяк не знайде роботи тут. Приємно вести бесіду з Галиною Григорівно. Ну, дуже щиросердна бабуся. Нехай їй здоровиться.

ВІКТОРІЯ ПАВЛІВНА КОКОША ЗА РАЗ НАЗБИРУЄ ПО 8 ЛІТРІВ ЧОРНИЦЬ



Завершуємо знайомство, перебуваючи у Вікторії Павлівни Кокоші. Вона близько двох років, як стала на облік. Нині їй 75. Обробляє 10 соток городу, щоправда половина засаджена гарбузами, частина буде для курей, а з решти насіння посушить. Син проживає у Запоріжжі, приїжджає щороку. Онука із сім’єю теж щороку гостює та ще один онук є. Жінка майже все життя працювала дояркою, в полі, ланковою була.

Народилась вона в Поліссі. Заміж вийшла 18-річною. Але щастя не пізнала і у 23 роки розлучилась, не змогла пробачити зради, повернулась до батька та мачухи. Сину на той час було 4 роки. Десять років боялась всіх, хто б не залицявся. До 1980 року працювала дояркою в Поліссі. Одного разу кума познайомила з чоловіком, який повернувся до батьківської хати у Лави з Донбасу, шахтарем працював, на той час вже був пенсіонером. Припали один одному до душі і стали жити разом. У Лавах вибудували добротний будинок. А у 2006 році син Вікторії Павлівни умовив і допоміг придбати будинок у Сосниці. Коли переїхали, тоді вже офіційно одружилися. Але прізвище у жінки так і залишилось дівоче.

З Федором Миколайовичем Малишем у злагоді, повазі та любові жінка прожила 40 років. На жаль, здоров’я чоло-віка-шахтаря похитнулось, вже рік, як Вікторія Павлівна господарює сама і так, як він планував, одержує його половину пенсії.

Любить почитати жінка газети, із сусідами дружньо збираються на лавочці. Та те, що виросла біля лісу, і досі не дає заспокоїтись. Щойно випадає можливість, їде у ліс по ягоди, гриби, каже, ліс для неї це відпочинок і розрада. Цьогоріч 4 рази їздила по чорничку, до 12 годин назбирувала по 8 літрів. Дуже вдячна своїм племінницям, їх аж три у Сосниці мешкає, ото і пропонують поїхати у ліс.

Так, знайомлячись із підопічними Лесі Олексіївни, ми провели півдня. І це побували тільки у шести чоловік і нічого не робили ( бо ж Леся у відпустці). А можемо тільки уявити, яка не легка щоденна праця соціального робітника. Для Лесі всі її підопічні стали ніби рідні. І намагається виконати всі їхні прохання. Постійно має з ними зв’язок.

Джерело: газета "Вісті Сосниччини" №30 (10107) від 24 липня 2021, Віктор Шевченко, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Бутівськ, престаріли, Сосниччина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект