• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Михайло Травецький: «Я уже був у машині часу!»


Михайло Травецький: «Я уже був у машині часу!»

 

З топ-менеджера — до корів

Між пагорбів Краслян Ладанської громади — внизку невеличка ферма. Порається там 42-річний Михайло Травецький.



Мало того, що порається, так іще і прикольні відео для інтернету знімає про свою ферму: як робити педикюр корові, скільки разів на день треба доїти худобину, чим годувати. А досвід у Михайла ого який — від британських ферм до топ-менеджера передових агропідприємств в Україні. Про роботу за кордоном говорить, що потрапив у машину часу.

«Давай будеш людським доктором»

В обід п’ятниці, 25 червня, до ферми підкочує чорний позашляховик з причепом. На ньому — танк-охолоджувач для молока. З водійського крісла спритно вискакує Михайло Травецький. Зовні більше схожий на спортсмена, ніж на фермера.

— Як це ви мене так спіймали? — здивовано підводить брови. — Два дні тут не був, їздив на Тернопільщину за обладнанням.

Першим ділом Михайло чимчикує до господарства.

— Кого обробляли? — перепитує у своїх робітників.

На фермі пахне дьогтем. Так рятують корів від гедзів. Пересвідчившись, що худоба в порядку, спирається на огорожу ферми.

— Я звичайний сільський хлопець з Керносівки на Дніпропетровщині, — спостерігаючи за корівками, розказує. — Моя мама з Рівненщини, батя зі Сходу. Одна сторона роду — націоналісти, інша — комуністи. У мене був нахльост світосприйняття. Дома у нас був довгий стіл. Коли приїжджала рідня із Західної України, то одних діда-бабу садили з одного кінця столу, інших — з іншого. Бо коли добре врізали, один кричав: «Москва моя, ти самая любімая», — а другий: «Ще не вмерла Україна».

Я з династії ветеринарів. Прадід лікував тварин, дід, батько. Я народився і знав, що бую ветеринаром. Хоча батько дуже не хотів, щоб я «ліз в це гі...но», як він називав професію з власного досвіду. Казав: «Давай будеш людським доктором: хірургом, гінекологом». А я йому: «Тату, хіба це погано? Ти починав з ветлікаря, зараз — голова колгоспу». Я і собі таку перспективу малював, у своїй же Керносівці. От тільки поки я здобував освіту, колгоспи розпались.

Вступив у Харківський зооветеринарний інститут. Це найстаріший учбовий заклад цього напрямку. Перші два курси я навіть почав сумніватися, чи туди пішов: фізкультура, політологія, культурологія і ще якась дурня. Який це все має стосунок до ветеринарії? А потім з третього курсу пішли акушерство, хірургія, терапія. Почувався як риба у воді. Вченою радою був рекомендований на зарахування в аспірантуру. Я посидів там, подивився на це все кіно, зрозумів, що не мій хліб: сидіть на кафедрі і чекать, поки хтось шмат сала принесе — то не моє. Не закінчив аспірантуру.

«Хоч Біг-Бен побачу»

— Ще коли був на виробничій практиці на Дніпропетровщині в агрофірмі імені Горького, туди закупили скот із Британії, — пригадує Михайло Травецький. — Це були високопродуктивні корови, які давали по 50-60 літрів молока. Але постійно хворіли. Ми з інституту своїми знаннями перекрити цю прогалину не могли. Захотілось знайти відповіді, як доглядати за цими коровами. Раз худоба з Британії, треба шукати можливість потрапити туди. Два роки пошуків. Мені прийшли два запити з Данії, один з Південної Ірландії, один з Північної. А Північна Ірландія — це Великобританія. Думаю, поїду, хоч Біг-Бен подивлюся (годинникова вежа Вестмінстерського палацу). Зібрав манатки і поїхав. Зробили візу на три роки, хоча я збирався на пів року. Та залишився на п’ять. Треба було не тільки про корів дізнаватися, а ще й зароблять гроші, бо у 2000 році загинув батько. А він був нашим суппортом (підтримкою).

Зразу я потрапив у сім'ю фермерів-протестантів. Це була сімейна ферма на 80 дійних корів (а все поголів’я близько 150) плюс вівці. Відробив там кілька років, перейшов на крупнішу ферму, яка входила в десятку найбільших у країні.

Я там був Біг Майком (Великим Майком) — культурист, займався бодібілдингом, виступав в регбі-клубі (регбі — різновид футболу, у який грають з овальним м’ячем). Це не дивлячись на 14-годинний робочий день. Місцеві фермери аплодували, бо я лікував, чистив копита худобі, осіменяв. У них це дорого коштує, а мені платили як звичайному робочому. Там я отримав п’ять років хорошого експірієнса (досвіду. — Авт.). Навчився будувати сарай, їздить на тракторі, на комбайні, займатися зварювальними роботами. Хоча раніше думав: навіщо це ветлікарю?

— Чого повернулися?


— Я перевіз у Британію сім’ю: дружину, доньку. Дочка ходила там у школу (з трьох років). Але почалася проблема: моя дитина перестала розмовляти українською мовою, хоча коли переїхала, не знала жодного англійського слова. Це був удар для мене, по-перше. А по-друге, якось вранці ми доїли з Нолом, господарем ферми, корів, над фермою майорів прапор Британії. І стоїть Нол весь у ківтяхах, обляпаний, як я завтра зранку буду, і каже: «Я дякую тобі, Британіє, що ти даєш мені можливість жити, працювати, насолоджуватися життям. Я люблю тебе!» А мене так здавило... І думаю: людина може так сказати про свою країну, а я про свою — ні. Можна називати це дурістю, як завгодно. Але в мене така потреба. Британцем я не став, а від українського відірвався.

«Попав в Україну, як беззубий вовк»

— У мене закінчився контракт, і ми з родиною повернулись в Україну. Це після трьох років у Британії. І тут, виявилося, я нікому не треба. Я працював на трьох роботах одночасно, спав мало. Хотів заробляти те, що мав у Британії. Ледь не ошизофренів. Був виснажений. Подзвонив Нол: «Я думаю, Майк, ти вже заколібався, вертайся». І переслав мені документи з посвідкою на проживання. Білет в один кінець. На родинній нараді вирішили повертатися за кордон. Я міг там собі купити ферму. Але взяти гроші і купити в Україні — ні. Коли дзвонить мама: «Мішо, там люди тебе питали. Готові платити тобі гроші, як у Британії». Цей дзвінок перевернув життя. Речі зібрав і додому. 5 квітня прилетів, 8 вже був на роботі. Мене взяли заступником директора на фірму, де на фермі працювали 70 людей, коли в Нола з таким поголів’ям справлялося четверо. Мене директор попросив зробити, як в Англії. Я взув чоботи, сів на трактор і почав лупашити, як танк. Люди не розуміли: начальник і таке робить. За пів року там лишилося 16 працівників. І тут парадокс: чувак, мій директор, починає забувати нам платити зарплату. Раптом дзвінок із Прилук, з компанії «АгрікорХолдинг». Хоча я навіть не знав, що є таке місто Прилуки на карті. Зустрілися. Був липень. Провезли мене по підприємству. Я подивився: знедолена худоба, баапорядки. А краєвиди — тільки випасай худобу! Я прийшов сюди на менші гроші, ніж працював у Дніпрі. Там сказав, що повертаюсь у Британію. Пропрацював чотири роки. Потім намалювався «Кернел». Зрозумів, що їм-таки потрібен кризовий менеджер, тобто я. 15 тисяч поголів’я. Потім мені стало тісно. Написав пост у соцмережі, що пішов з «Кернелу». Наступного дня — близько сотні пропозицій по роботі. Пішов в «Астарту» (агрохолдинг. — Авт.). На 30 тисяч голів. Знову переріс. І задумався про «Проект Травецький». Спочатку була думка займатися консалтингом (консультування. — Авт.). Зрозумів, що це нафіг нікому не треба. Другий рік я у вільному плаванні. Вів лекції. І раптом, звідки не візьмись, намалювалась оця ферма. Вона — мого кума, хрестив мені малого, Сергія Петренка (колишній директор ТОВ «АгрікорХолдинг». — Авт.). І дача, де я живу, його. Запропонував мені. Я погодився. Паралельно зробив свій ютуб-канал.

Корова дає півтори тисячі доларів на рік

— Аграрії запевняють: тваринництвом займатися збитково.

— Це все фігня. За п’ять років «Кернелу» ми жодного разу не були збитковими. Майже три роботи в «Астарті» — те саме. Основна задача — як господарювати. Продаючи молоко на бочку по 5 гривень, майбутнього у ферми немає. Треба робити якісний продукт і продавати його по 20-30 гривень за літр. Собівартість виробництва молока на моїй фермі — три-п’ять гривень за літр (сюди входять корми, заробітні плати людей, четверо працівників, дві зміни по двоє і т.д.). Якщо продавати за двадцятку, маєш 15 гривень чистого прибутку з літра. На рік корова дає не менше півтори тисячі доларів прибутку. І для цього їй треба гектар землі. Хіба якась культура дає такий прибуток з гектара?

— Землю для вирощування кормів маєте свою?

— Немає і клаптика, — зітхає. — Домовився з усім людом, вони навіддавали мені городи. Позасівав і вирощую. Відкриється ринок землі, може, пощастить прикупити. Маю трохи землі на Дніпропетровщині, здаю в оренду, там би продати, а тут купити.

Ставлення місцевих

— Ніхто з місцевих до пуття не знає, хто я. Корони не маю. єдине, що трохи напрягало місцевих — дорога автівка. Ну, думають, городський, матьорий ветеринар.

У кіз і корів так само ростуть копита, як і в людей нігті. Хоча б раз на рік їх треба чистити.

— Пальцем біля скроні не крутять місцеві?

— Ні, просять почистити і їх худобі. Я тут копитник на весь район.

Плани: сироварня, пересадка ембріонів, голова корови на фермі

— Найближчим часом будемо займатися трансплантацією ембріонів, щоб поліпшити породу. Вимиватимемо ембріон із Марфи, це сіра українська порода. Купив її на м’ясокомбінаті. Треба зберегти цю породу. Щоб докупляти корів, продав свій байк. Рогата Марфа буде жити, поки сама не помре, а голову почеплю на стіну ферми (так роблять сировари Західної України, щоб показати, що корову не вкрали вовки. — Авт.). Також хочу добудувати сироварню. Варити сир. Поки ж молокопродукти продаємо в навколишніх селах, у Прилуках і в Києві.

Дочка — по татовій стежці

— Родина (дружина Тетяна та троє дітей) здебільшого у Прилуках, — хмуриться Михайло. — Старша доня — майбутній ветеринар. Збирається на практику за кордон.

Вікторія Товстоног, «Вісник Ч» №26 (1833) від 1 липня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Травецький, Ладанська_громада, Товстоног, Вісник_Ч

Добавить в:
 
 


Центр Комплект