Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Михайло Травецький попри війну розвиває свою ферму з унікальними сірими коровами

Михайло Травецький попри війну розвиває свою ферму з унікальними сірими коровами

 

СПРАВА ЖИТТЯ

«Біля Києва п’ять годин шу­кали бичка Михасика, який загубився дорогою із Чер­нігівщини до нового дому — екопарку «Хвостата хата» на Житомирщині. Знайшли йо­го а спальному районі сто­лиці», — якось розказали в »Єдиних новинах».
Про мандрівника Михаси­ка та інших своїх підопічних розповідає власник «Велесової ферми» у Краслянах Прилуцького району 45-річ­ний Михайло Травецький.

— Я й сам не чекав, що мій Михасик стане зіркою телебачення і соцмереж, — сміється фермер. — Хоча він мав глядачів уже із само­го моменту появи на світ. Бичок на­родився 20 червня 2023-го в той час, коли у мене гостювала гру­па дітлахів. Ми разом із громадою організували маршрут «Красляни дивовижні», й кожного літа (за винятком періоду активних бойо­вих дій в області) до мене приїж­джали на екскурсії діти. За 2023 рік на моїй фермі побувало близь­ко трьох тисяч відвідувачів з усієї України.
Так ось, я провів дітворі екскур­сію фермою, ми вийшли на пасо­вище, а тут «плюх» — із корови ви­падає телятко. Діти були в захваті. Питають: «Як назвете?» Я недов­го думаючи сказав: «Михасиком» (на свою честь). Так він Михасиком і лишився.

Його батьки Велес і Мавка — представники найдавнішої породи корів — української сірої. Мій бик-плідник Велес (іменем якого й на­звана ферма) — «ювелір»: від нього народжуються в основному телич­ки. А Михасик став першим наро­дженим на моїй фермі сірим бич­ком. Він був найспокійнішим телят­ком. Коли його забирали покупці — власники «Хвостатої хати» Сергій і Наталія, я його вивів, він сумир­но зайшов у фургончик. Я порадив: «Прив'яжіть його, бо він ще ніколи в транспорті не їздив». Але вони мене запевнили, що все буде га­разд. Поїхали. Аж пізно ввечері — дзвінок від Наталії, сльози, крики: «Він вискочив, ми вже три години під Києвом його шукаємо...»

Як потім розповіло подружжя журналістам, дорогою їхня машина зламалася, Сергій прочинив фур­гон, аби взяти інструменти. А Миха­сик вискочив і дременув у посадку.

— Наталія дала оголошення в соцмережах, і я написав про вте­чу Михасика в себе. Люди так під­хопили, були сотні поширень до­пису. Усього за десять хвилин ме­ні зателефонувала моя клієнтка із Броварів, яка купує в мене моло­ко, і скинула мені посилання на до­пис про те, що бичка знайшли зоозахисники. Я повідомив Наталії. Під ранок вона мені скинула відео з Михасиком уже в їхньому екопар­ку. Після пів ночі дзвінків я видих­нув. І подумав: «Михась-Михась, такий скромняга, а стількох на ву­ха поставив!»

СІРОМАХИ

Про своїх, як він називає, сіро­мах чоловік може розповідати го­динами. Найбільше робить це на своєму ютуб-каналі «Михайло Травецький».
— Даю професійні рекоменда­ції як ветеринарний лікар, розка­зую про утримання худоби як фер­мер, а іноді говорю і про свої від­чуття та почуття.
Відео з корівками — це суціль­на милота. Михайло гладить їх, чу­хає, всіх називає по іменах.

— Звідки у Вас така любов до корів?
— Ми — спадкові ветеринари, з діда-прадіда. Я - у п'ятому по­колінні, старша дочка Ліза - уже в шостому. Надіюсь, і син Сашко (йому 11) — майбутній ветеринар. Для мене корова — не просто промис­лова худоба, а символ благополуч­чя, багатства. Корова у дворі озна­чає, що я не буду голодним. І під час російського вторгнення та окупації мої корівки годували тисячі людей: я приїжджав до бомбосховищ і роз­давав молоко та молокопродукти (у кого були гроші — платили).

Ми з Дніпропетровщини, моя родина пережила голодомор у 1933 році й вижила лише завдяки сірій корові. У прабабусі було шес­теро дітей, одна з них — моя бабу­ся (татова мама). Вона багато роз­повідала, як тримали корівку в хаті, як її годували всім чим можна, аби вона хоч трішки доїлася: розрива­ли в полі ховрашині нори, звідті­ля брали зерно, нишком приносили додому, терли, робили так звані затірки, полову віддавали корові, а вона давала молоко. Тож із самого малку це для мене була дійсно свя­щенна тварина.

Взагалі я всяку живність любив. Відколи у два роки зміг перелази­ти поріг сараю, мене завжди зна­ходили там. За це не сварили, бо я нікуди в шкоду не ліз, а тихень­ко грався в сараї. Сидів біля кво­чок (це було найулюбленіше міс­це), годував поросят. Кролячі кліт­ки для мене були будиночками для гномиків, я в них залазив, давав травичку кроленятам...





На фото Михайло Травецький і його сірі корови

Ми тримали велике хазяй­ство. Коли я поїхав навчатися, во­но згорнулося, бо батькам ніколи було за ним доглядати. Виявилося, що фактично все те господарство тягнув я сам, а батьки лише допо­магали.


Я виріс і вирішив піти татовою стежкою — стати ветеринаром, хоч він і не дуже хотів. Але я іншо­го фаху для себе не уявляв. Зро­зумів, що це моє! Вивчився, почав працювати в господарствах. Це був теж класний досвід, але трішки не те — мені завжди хотілося «по­вернутися» у свій двір. Однак цей час постійно відкладався. І я дуже вдячний долі, що потрапив у Британію. Там я побачив, як потрібно в дійсності господарювати на своїй землі, у своєму дворі, зі своєю худобою — акцентую на «private property» («своїй власності»). В Україну я повернувся з чітким ро­зумінням, що настане момент, ко­ли в мене буде власна ферма і я господарюватиму так, як хочу я, а не коли зверху доводять якісь біз­нес-плани, стратегії тощо.

МІСІЯ - ВІДРОДИТИ НАЙДАВНІШУ ПОРОДУ

— Як Ви опинились у Прилу­ках?
— Чотирнадцять з полови­ною років тому мене запроси­ли в Прилуки у компанію «Агрікор Холдинг», яка спеціалізується на м’ясному скотарстві. Роботи було непочатий край. Спочатку я працював ветеринарним лікарем, по­тім — головним технологом, потім — керівником напрямку тваринни­цтва. Згодом мене запросив »Кернел». Я став працювати в Києві, але жити ми залишились у Прилу­ках, бо вони мені запали в душу. Це для мене своєрідне місце си­ли. Коли я вперше в 'їхав у Прилуки (доти навіть не знав, що є таке міс­то), воно мені так сподобалось, що я зразу подзвонив дружині і ска­зав: «Ми будемо жити тут». Ми пе­реїхали, коли нашій другій донечці Маргошці було всього 4 місяці, і залишились.

А в селі Красляни я купив со­бі старенький будиночок, зробив дачу вихідного дня. Там були сад, город. А поряд — ця фермочка. Нею займався мій знайомий. Коли справи пішли кепсько й він вирішив її продати, я купив те, що від неї лишилося. Сам почав працювати, плюс зосталися кілька робітників від попереднього господаря. Я їм тоді сказав: «Настане момент, коли про цю ферму знатиме вся Україна. Люди приїжджатимуть звідусіль, дивитимуться, як ми тут працюємо, й навчатимуться». Вони, пам'ятаю, засміялися: «Ви, Олександрови­чу, фантазер». Але через два роки так і сталося. Якби не війна, фер­ма розвивалася б набагато швидше, однак і на сьогодні вже вийшла на рівень самоокупності. Вона в по­вному циклі: корів я придбав, вони з Велесом плодяться (я іноді під­собляю штучно), телята ростуть на фермі й стадо розширюється за рахунок власного молодняку.

Зараз у мене всіх разом 45 го­лів. Багатьох із них врятував зі ско­тобійні. Із сірих — бики-плідники Велес і Ярило, корови Марфа, Мокоша, Мавка, Сніжана. Заку­повував їх іще до війни в Асканії-Новїй. Ярила привіз звідтіля перед самим повномасштабним втор­гненням. Шкода, що не встиг ви­везти його матір. Там орки вже ви­били практично всю худобу...

Сто років тому в Україні ко­рів сірої української породи було близько двох мільйонів, зараз же їх лишилося близько 500 голів або й менше. Наша сіра — це прямий потомок дикого тура і родоначаль­ниця всіх у світі порід великої рога­тої худоби, а їх на сьогодні близько двох тисяч. Якщо в 50-70-х роках по всій Україні була сіра худоба, то потім її вирізали, винищили. Поза­возили імпортних гібридів і вирі­шили, що так буде краще. Але ні. Я маю досвід роботи з усіма порода­ми і скажу, що на сьогодні україн­ська сіра потребує селекційної та іншої роботи, щоб зробити її кон­курентоспроможною до сучасних промислових порід. Цим я зараз і займаюся на своїй маленькій фер­мі. У цьому бачу свою місію — роз­вивати, примножувати й залишити цю породу для нащадків.

Крім сірої української, у мене на фермі є ще корови інших зни­каючих порід: лебелинська — із Сумської області, білоголова — із Хмельницької (цій породі понад сто років, і її представників теж уже майже не залишилось).

«ОСТАННЯ НАДІЯ УКРАЇНСЬКИХ КОРІВОК»


— футболки з таким написом є в Михайла. Якщо переглянути архів його світлин у фейсбуці, то ошат­ний поголений чоловік у піджаку і бородань у робочому одязі — це різні люди.

— Я 10 років відпрацював ме­неджером у фірмах в офісах у цен­трі Києва, але отримую більше ендорфіну (гормону щастя) в сараях біля корів. Тут я повністю в проце­сі. Почуваюся щасливим після то­го, як уранці подою їх, погодую те­лят, усе повичищаю (роблю все сам, за необхідності підключаю по­мічників).

Позавчора зробив бринзи, учо­ра зварив моцарели, сьогодні все це розпродав. Сірі — не молоч­ної породи (максимально від сво­їх сірих я доїв 20 л., але фактично сірі корови можуть давати до 30 л.). Проте їхнє молоко найсмачні­ше, найвищої жирності й за набо­ром поживних речовин підходить для повноцінного споживання всі­ма людьми. Я продаю молоко ма­мам для діток, людям похилого віку і з чистою совістю кажу, що моє молоко — найсмачніше в регіо­ні, бо я дуже прискіпливий до його якості. Воно не відгонить коровою, адже кожне доїння починається з обробки вимені й витирання дійок одноразовою паперовою сервет­кою, яка має лишитися білосніж­ною, — тільки тоді я підключаю до­їльний апарат. Про все це розпові­даю на своєму ютуб-каналі в надії розбити міф, що в приватному сек­торі не молоко, а «шмурдяк».

...Коли в сусідні села, де я купу­вав сіно та зерно, зайшли російські війська й окупували їх, на фермі практично почався голод. У мене був вибір: або постріляти худобу й самому йти воювати (бо за лісом точилися бойові дії), або тримати­ся. Я сказав своїм корівкам: «Я вас позабирав із м'ясокомбінатів і за­раз також не дам вам померти». Зціпив зуби, трудився. Жив з ав­томатом у сараї, щодня чекав при­ходу «гостей», не розумів, як воно складеться... Але ми все пережи­ли, й на сьогодні «Велесова фер­ма» працює. Вірю: з часом у ме­не тут буде великий селекційний центр і за якихось 10-15 років мої сіромахи будуть найпопулярнішою породою України!

ПРО КЛИЧКИ

— Сіра корова перебуває по­ряд із нами, українцями, вже ти­сячі років. І в очах цих корів я ба­чу нашу історію, наше минуле. Тому вирішив для себе, що вони будуть називатися іменами на­ших давніх богів. І ферму я на­звав Волосовою, бо Велес - бог скотарства і торгівлі. І голо­вний бик у мене Велес, а його «дружина» Мокоша, «син» Веле­са Ярило. Також я беру образи з нашої міфології і переношу до себе на ферму, вони «оживають» у вигляді кличок Мавка, Марфа, Веснянка, Птаха, Перун.

ПРО ЩЕ ОДНУ МРІЮ

— Я — байкер, але поки що без мотоцикла. Продав одну свою мрію заради іншої. У мене був Harley Davidson Fat Boy - такий, як в Арнольда Шварце­неггера в «Термінаторі». Я ду­же хотів такого мотоцикла, і мрія юності збулася! Але коли настав момент вибору, де взяти кошти для моєї ферми, я вирішив: краще не влазити в борги чи кредити, а продати мотоцикла і зайнятися втіленням своєї другої мрії — створення власного господар ства. Думаю, колись на зароблені гроші куплю собі такого мото­цикла знову.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: ферма, корови, Травецький, Красляни, Велес

Добавить в: