• Брухт ДальнобойСервис


Сад їхньої любові

 

Якщо хочеш, щоб у житті все налагодилось, радувало очі, то розпочни позитивні зміни із себе: наведи лад у своєму домі, на своїй вулиці, у своєму селі. Мабуть, із таким девізом ідуть по життю Володимир Едуардович і Тетяна Миколаївна Магнуси із Сиволожа, яких ми нещодавно відвідали. Майже три десятки років чоловік був у селі головою колгоспу, а його супутниця і надійний тил – медсестрою ФАПу.



Не сиділи вони склавши руки у молодості, не можуть без діла й після сорокаріччя спільно прожитих років. Ось нещодавно вирішили розчистити смітник навпроти двору й посадити на його місці сад. І молоді деревця вже почали віддячувати рясними плодами.

– Після того, як закінчилась моя «кар’єра», чимось же займатися треба, – каже Володимир Едуардович. – То й зайнявся бджолами й садом. Навпроти нашого двору була стара лікарня з пологовим відділенням. З роками занепала, поряд відкрився новий ФАП, а тут усе заросло бур’янами. Тривало так років двадцять. Нам із дружиною набридло дивитися на такий «краєвид», тож потроху почали наводити лад. Організувалися разом із сусідами, прибрали й вивезли сміття. Я посадив і прищепив дички. Тепер тут ростуть груші, яблуні, культурна алича. Влітку вся дітвора тут «пасеться». Наші два внуки і внучка, коли приїжджають із Києва та Броварів, все літо проводять тут. Зробили для себе невеликий стадіон і грають у футбол та волейбол.

І біля теперішнього медпункту я також понасаджував і окультурив кілька дерев. Торік алича вродила дуже рясно, а груш поки що мало, бо ще молоденькі. А зі схрещеного абрикоса із персиком ще плодів не куштували – збирає дітвора, – посміхається чоловік «Ти будеш моєю» Володимир народився в Севастополі. Проте, ще коли був зовсім маленьким, батьки переїхали на батьківщину матері, в село Клишки під Шосткою.

Після служби в армії юнак вступив до Харківського інституту механізації, де здобував освіту інженера-механіка. Під час навчання потрапив у лікарню в Шостці. Там і закохався, мабуть, із першого уколу…

– Пам’ятаю, зайшла в палату, – згадує Тетяна Миколаївна, – а він лежить на ліжку і питає: «Це ти Таня»? Я кажу: «Так». А він так упевнено: «Ти будеш моєю». І все. Така у нас історія кохання, – каже вона.

– Мабуть, щось тоді мені накапала й приворожила, – посміхається чоловік.

Одружилися Володимир і Тетяна, коли він ще був студентом. З’явився на світ первісток – синочок. Після навчання Володимира як молодого спеціаліста направили на роботу у Високе.

– Там я три з половиною роки працював інженером із тодішнім головою колгоспу Олександром Петровичем Лисенком, Царство йому Небесне. Він мене підбадьорив: «Приїжджай, я молодих на роботу беру. Будеш працювати». «А жити нам із сім’єю де»? – питаю. Лисенко каже: «Я побудував собі нову хату, зі своєї виїжджаю, то будеш там».

«А яке там опалення»? Центральне, каже». Виявилося, що у тій хаті піч по центру хати. Туди й переїхали, там народився другий син. Згодом тодішній директор школи Людмила Жовтя, теж покійна, випросила мене в голови майже на рік викладати тракторну справу. То, буває, ще й досі мене впізнають колишні учні: «Здрастуйте, а ви у нас трактор викладали…»

Наймолодший голова

Ще на роботі у Високому Володимир Едуардович познайомився із Миколою Ященком, тодішнім головою колгоспу в Головеньках. Разом із ним запроваджували астраханську технологію в овочівництві – нарізалися спеціальні борозни, по яких ходив трактор і обробляв овочі: огірки, помідори, цибулю. Також упроваджували електровипасання худоби.

– На базі Високого це зробили. Дуже допомагали Віктор Скоренко і Сергій Шурубура. Я там був головним інженером від початку й до кінця, тож вирішили розпочати таку роботу і в Сиволожі, – каже Володимир Едуардович. Так Ященко порекомендував у райкомі кандидатуру Володимира Магнуса на голову колгоспу в Сиволож. І його, на той час 28-річного, обрали. Він став наймолодшим головою колгоспу в районі.

У колгоспі тоді було три ферми. Утримували 6500 голів великої рогатої худоби, 1200 голів дійного стада, 1200 свиней, овець на вовну, курей. Призначався суворий план здачі всієї сільгосппродукції.

Сиволозький колгосп із «п’ятірки» кращих у районі не виходив. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, саджали картоплю, помідори, огірки, сіянку. Але раніше не було таких великих, як зараз, площ кукурудзи й соняшника…

– Розкажу живий анекдот, – каже Володимир Магнус. – Виконували план по огірках й на приймальні пункти навезли їх стільки, що не хотіли приймати. Здавати нікуди, то ми знайшли «дірку» – засолювальний пункт у Росії. Навантажили два «КамАЗи» й «Колхіду». Я на радощах кажу: «Нарвіть дівчатам 2-3 ящики пікулів на гостинець». Шофер мій відвіз, передав, приїхав і сміється. Звідти переказали: «Скажи своєму голові, що зелень
(так вони назвали молоденькі, делікатесні огірки – Авт.) ми не їмо.

Треба, щоб огірки були з насінням». Також у Сиволожі сіяли по шість гектарів цибулі – сіянки. Існували спеціальні сівалки, сушилки, копалки. Здавали її в Ніжин. Багато картоплі здавали на бази в Київ.

– Коли прийшов сюди на роботу, у селі була побудована нова восьмирічка, а старшокласники ходили в Хороше Озеро. Я звернувся до тодішнього директора Бурдюга: «Давай середню зробимо»! «Та нащо вона»? Я розумію, йому ж легше із восьмирічкою, а в мене серце кров’ю обливається, що двадцять школярів ідуть у Хороше Озеро працювати на картоплю до Пивовара! Тож десятирічку все ж таки відкрили, – згадує колишній голова.

– У цьому господарстві я відпрацював 25 років і 2,5 року – в Красносільському. Тоді зовсім інше життя було. Найголовніше – був народ: 80 трактористів на тракторній бригаді, 25–30 водіїв, 60 доярок… Людей, правда, не вистачало, навіть доводилося привозити робітників із Західної України, пастухів наймали із Високого і Забілівщини.

Працював із дуже гарною командою, людьми, які були завжди поруч і завжди за мене. Це бригадир Василь Луєнко, головний агроном Анатолій Галич, головний інженер Федір Дубовик, зоотехнік Володимир Кулик, ветлікар Іван Бодяк, бригадир Михайло Довгополий, економіст Василь Мохонь, парторг Олександр Кудлай та багато інших.

– Поки чоловік працював у колгоспі, я його практично не бачила, – каже Тетяна Миколаївна. – Зранку поїхав, тоді пообідав і поїхав знову. Тепер, на пенсії, часу побути разом нам вистачає. Магнуси люблять згадувати, як раніше село жило й робота кипіла.
Тому і на пустки зі спокійною душею дивитися не можуть. Мабуть, тому, що звикли до праці на землі, до долання труднощів і негараздів.

А сад, виплеканий їхньою спільною любов’ю, залишиться ще надовго, поповниться ще не одним деревом. Адже в цьому – саме життя.

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини", №20 (9942), від 15.05.2021, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Сиволож, Магнус, Шульжик

Добавить в:
 
 


Центр Комплект