• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Корюківчанка Аліна Черноморченко про те, чому не треба боятися брати дітей у свою сім`ю


Корюківчанка Аліна Черноморченко про те, чому не треба боятися брати дітей у свою сім`ю

 

Історія 30-річної корюківчани Аліни Черноморченко — одна з мільйонів історій жінок, які пізнали радість материнства. Особиста й особлива, як у кожної мами. Аліна про те, наскільки непростим може бути цей шлях і наскільки чудовим.


Аліна й Віталій з синами Давидом та Еммануїлом. Фото: З домашнього архіву родини Черноморченків

Історія батьків

Аліна з багатодітної родини корюківчан Валентини й Сергія Бабичів. Тих самих, які створили будинок сімейного типу й виховали 11 діток. Як звичайна сім’я, що мала своїх дітей, наважилася взяти під своє крило чужих? Це окрема історія, але вона стала визначальною в долі їхньої донечки Аліни.

— Спочатку в моїх батьків нас було двоє: я і брат Саша, — згадує Аліна. — Жили ми непросто, адже тато був залежним від алкоголю. Намагався кинути, та не вдавалося. Все було настільки серйозно, що мама навіть хотіла розлучитися з ним. Якось тато, бувши добряче напідпитку, кинувся шукати Сашу та знайшов його в церкві християн віри євангельської, куди брат пішов із сусідкою. Батько кричав, мовляв, штунди, сектанти! А згодом почав цікавитися, що ж то за люди туди ходять, і чому вони збираються разом. Пішов до них, послухав, поспілкувався — і з того часу наше життя змінилося. Батько перестав випивати, почав зводити великий будинок, народилося ще двоє дітей — Роман і Руслана.

Життя налагодилося, сім’я возз’єдналася. Якось усі разом подивилися відео про те, як живуть діти в інтернатах, як вони недоїдають, як їх там можуть ображати. Невдовзі мама з татом зібрали старших дітей Аліну й Олександра та запитали, чи не проти вони будуть, якщо вони візьмуть хлопчика з інтернату. Діти погодилися.

Батьки загадали тоді: хто першим в інтернаті до них піде, той і стане їхнім сином. Так у Бабичів з’явився Рома. Хлопчик був дуже схожим на їхнього Романа. Їх так і почали звати: Рома й Роман.

Потім Бабичі стали батьками двом сестричкам - Сніжані й Даші. Згодом взяли ще трьох: Лінду, Крістіну й Санька — рідних сестричок і братика. Щоб не розлучати. З часом Бабичі створили дитячий будинок сімейного типу. Опісля у сім’ї, де вже були Саша й Саньок, з’явився ще Саня.

Валентина Феодосіївна та Сергій Іванович — батьки одинадцятьох діток. Зараз біля мами й тата четверо школярів. Решта вже здобувають професію або мають свої сім’ї. Бабичі вже дочекалися й вісьмох онуків!

Алінина історія

Аліна обрала собі професію вихователя неспроста. Бачила, з якою любов’ю та самовідданістю мама піклується про всіх своїх дітей. Їй подобалося й самій доглядати менших братиків і сестричок, возити їх у садочок, бавитися з ними.

Навчаючись на останньому курсі Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя, Аліна через соцмережі познайомилась із Віталієм з Одещини. Здружилися, рік спілкувалися в Інтернеті. А потім зустрілися в християнському таборі. Аліна там працювала, Віталій теж прибув помічником. Хлопець приїхав у гості до Аліни в Корюківку та за кілька днів зробив їй пропозицію руки й серця.


Аліна Черноморченко. Автор: Наталія Рубей

Це було справжньою несподіванкою для дівчини. Тож вона запропонувала тиждень добре подумати, перш ніж приймати таке важливе рішення. Заміжжя в Аліниному розумінні — один раз і на все життя.

— Я побачила, як він ставиться до моїх батьків, братів і сестер, — розповідає Аліна. — Запропонував татові допомогти в добудові другого поверху нашого дому. Бо Віталій сам будівельник. Важливим для мене було й те, що Віталій теж з багатодітної родини, де виховували семеро дітей. Подивившись, які у них міцні стосунки, як усі поважають одне одного, я зрозуміла, що з нього буде хороший чоловік. І погодилася.


Віталій та Аліна. Фото: З домашньго архіву родини Черноморченків

Побралися Черноморченки восени 2012 року. Одразу почали жити окремо, винайняли квартиру. Аліна ще рік навчалася, тож молода родина роздумувала, де вони зів’ють своє сімейне гніздечко. А потім трапилося горе. Молоде подружжя втратило свого первістка, на якого дуже чекали. Болючий шрам на серці обох батьків залишився й досі. А тоді ця душевна рана просто кровоточила.

— Минув рік. І саме в день, коли не стало нашої дитини, я була на цвинтарі, стояла і молилася Богу, просила його послати нам дитинку, якій би ми віддавали свою нерозтрачену любов, — згадує Аліна. — Одразу після цього в місті зустріла Олену Арсентіївну (Олена Одерій, начальниця служби у справах дітей — Авт.), яка розповіла про маленького хлопчика, що залишився сам у педіатричному відділенні нашої лікарні.

Аліна була розгублена. Чому саме в день смерті свого синочка вона почула про чужу дитину, яка потребує любові та піклування?


Пізніше вона зрозуміє, що це й була відповідь від Бога, що той хлопчик — її дитина.


Аліна розповіла Віталієві про хлопчика з лікарні. Він одразу захотів його побачити. Накупили бананів, солодощів, іграшок і поїхали. Коли дитину привели, Аліна розгубилася. У своїй уяві вона намалювала русявого хлопчика з блакитними очима, схожого на них з чоловіком. А побачила чорноокого малюка двох з половиною років, який не вмів говорити. На все, що його цікавило, він казав «ка».

— Пам’ятаю, взяла його на руки, пригостила бананом, — каже Аліна. — Він з такою жадібністю їв той банан, що я боялася, аби не вдавився! І подумки заспокоювала себе: добре, що ми в лікарні. Таке відчуття було, що дитина взагалі вперше їсть цей фрукт.

Аліна місяць ходила провідувати хлопчика в лікарню. За цей час із чоловіком повністю змінили його одяг, придбали купу розмальовок, фломастерів, олівців, книжок та іграшок. До Черноморченків уже звикли в лікарні. І дитина до них прикипіла.

Віталій першим погодився взяти дитину у свою сім`ю. Він часто допомагав знедоленим дітям в інтернатах. Щиро захоплювався людьми, і зокрема, батьками Аліни, які змогли взяти у свої родини чужих дітей. Натомість Аліна вагалася, все ще дослухалася до свого серця: хто він їй, цей маленький хлопчик? Хтозна, чим би закінчилися такі відвідини, якби не один випадок.

— Якось мені зателефонували з лікарні, — згадує Аліна. — Кажуть, дитина заходиться від плачу і зве маму, не можемо ніяк заспокоїти. Я працювала вихователькою в садочку, відпросилася з роботи та швидко побігла в лікарню. Думала, що він кличе свою маму, рідну. А він, як побачив мене в коридорі, біжить мені назустріч, плаче і кричить «мамо». Тільки взяла на руки, заспокоївся й одразу заснув у мене на руках.

Тоді, тримаючи малюка біля свого серця, Аліна відчула, як до неї прийшла любов. У той момент у неї ніби народилася дитина. Своя, рідна! І байдуже, що очі у неї темні, не такі, як у них з чоловіком


Так у Черноморченків з’явився Давид. У новій сім’ї його огорнули такою любов’ю! Мама, тато, бабуся, дідусь і дуже багато тьоть і дядь не шкодували йому обіймів, посмішок і поцілунків, уваги й турботи, ніжності та доброти.


Давид. Фото: З домашнього архіву родини Черноморченків

А за кілька місяців Аліна дізналася, що вагітна. Почуття щастя та страху сплелися в тісний клубок. Жінка дуже боялася втратити й цю дитину. Всю вагітність спостерігалася в Чернігові, там і народжувала. Хлопчик з’явився на світ раніше терміну. Місяць перебував у реанімації, не міг сам дихати. Завдяки Богу, старанням лікарів і маминим молитвам, вижив. Батьки нарекли його Еммануїлом.

Братики

Хлопчики дуже дружні. Подільчиві. Чим би не пригостили меншого, завжди залишить старшому брату. І навпаки — старший завжди несе додому зі школи яблучко чи печиво для молодшого. Дев’ятирічний школярик Давид залюбки опікується своїм п’ятирічним братиком Еммануїлом. Читає йому казочки. Удвох складають конструктор. Давид узагалі обожнює конструктори, тож у батьків це завжди перша ідея для подарунків на будь-яке свято.


Давид та Еммануїл люблять гратися разом

Мама радіє, що Давид дуже гарно читає й добре навчається в школі. За літо навчився ганяти на роликах. Діти відвідують недільну школу, де їм розповідають християнські історії. Вчаться бути милосердними та дякують Богові за все, що мають у житті.

Торік малеча з батьками пів року жила на морі, на Одещині, у своєї рідні по татові. Відпочили за всі роки, коли на це не було часу.

Про гени й сім’ю

Аліна й Віталій мріють про доньку. Аліна не приховує: боїться вагітніти, бо народжує передчасно. А це великий ризик. Утім, усе в Божих руках. Вони хочуть виховувати більше дітей. Своїх чи народжених іншими — не важливо.

Вони не живуть упередженнями про гени, які закладають дітям біологічні батьки. Аліна переконана: не треба боятися чужих генів, варто спершу поглянути на свої. Адже в оточенні кожної людини точно знайдеться хтось, хто зловживає алкоголем, палить чи живе так, як би нам того не хотілося. Не гени головне, а виховання. І любов.



Філософія їхньої сім’ї проста та зрозуміла. Не треба гнатися за примарним щастям. Воно в простих речах. Щастя — це коли поруч із тобою людина, яка тебе розуміє. Якщо разом вам цікаво й по гриби сходити, і на риболовлю, і просто помовчати. Якщо в сім’ї тебе відчувають, слухають і чують, люблять. Тоді вашої любові вистачить, щоб зігрітися самим і огорнути нею інших.

Аліна не вважає себе якоюсь особливою мамою. Наважилася розповісти свою історію з інших причин. Щоб люди, які хочуть взяти знедолену малечу, не боялися цього робити. Адже ще стільком діткам потрібні мама й тато!

Наталія Рубей, Cусіди.Сіty

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: родина Чорноморченків, людські долі, діти, Корюківка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект