• Брухт ДальнобойСервис


Татові яблука

 

Якось днями зустріла свою, на кілька років молодшу за мене, землячку. Розговорилися, як завжди, про дітей, про батьків.

«Ти не пам’ятаєш, які у вас вдома у селі росли яблуні? На них уже в жнива достигали яблука смугасті і такі смачні… Я більше ніколи і ніде таких не пробувала. Твій покійний тато завжди пригощав мене. Я під час шкільних канікул працювала у радгоспній їдальні. Привеземо обід на тік, а Дмитрович мене, дівчинку (так завжди казав), пригощає яблуками. Колись на мене «наїхали» робочі, щось не так їм подала, а Дмитрович заступився: «Вона ж іще дитина! Чого ви?» Це так давно було! Я тобі завжди заздрила, що у тебе такий батько… Особливо у жнива я часто згадую його і оті смугасті яблука…» Ми обидві розплакалися… Бо немає давно тієї яблуні, немає яблук, немає батьківського дому відтоді, як не стало тата.

«Чого ти ніколи про нього не напишеш? – запитала мене ота моя землячка. – Хай би згадали люди… Його всі поважали». Я не раз думала про це, та якось про своїх ніби негарно писати. Та все ж прислухалася до поради. Бо ніхто за мене цього не зробить. А про тата є що розповісти. Хоч не знімав зірок із неба, не заробив орденів і медалей. Чверть століття їздив незмінно на «Запорожці». Найбільше любив жнива. Хоч тоді бував вдома тільки вночі, і то по кілька годин. У жнива він народився, у жнива його і не стало…

Везу його додому з лікарні у повній безнадії. На кілька годин йому стало краще і ми старалися доїхати додому, бо він так хотів – померти вдома. Обіч траси від Харкового до Новоселівки на полі цвіли соняшники. Тато попросив призупинитися. Він так їх любив! Я розуміла, що він подумки прощався з полями, дозрілими хлібами… Іще запитав мене, хто з господарств уже жнивує і по скільки з гектара дає пшениця. Обурювався, що не сіють тепер ні овес, ні ячмінь, ні жито. А на світанку його вже не стало.

Згадується, згадується… З усіх людей на світі я любила найбільше його! Хоча навіть не пам’ятаю, чи хоч раз казала йому про це, як і мої старші сестри. Він ніколи не вимагав вдячності, якихось доказів, якихось слів. Та постійно жив нами і для нас. Ось я чітко бачу себе років 4-5 від роду. Тато приносить мені окрайчик засмальцьованого хлібця «від зайчика», а я й вірю, що від зайця, – гризу. Тоді в селі було всього дві чи три вантажні машини, легковиків ще не було ні в кого. Коли я чула гул машини, вибігала на вулицю і летіла мерщій назустріч. Тато зупинявся і, хоч дуже поспішав, все ж чекав мене, садив на коліна і я нібито сама рулювала. Він не кричав, що ніколи, що хоче їсти, що треба бігом поратися. Бувало увечері ми із сестрами «прикидалися» маленькими. Батько замотував якусь із «маленьких» у ковдру і носив на руках. Було смішно і весело.

Сварив нас тато дуже рідко. Умів сказати так, щоб дошкулило, щоб було соромно і більше навіть у думках не було повторити якусь дурницю. Батько завжди з цікавістю розглядав наші нові підручники на початку нового навчального року. Розповідав, як він ходив до школи…

Тоді ми ще не розуміли, яким складним було його дитинство. У грудні 1937-го, коли татові було 1,5 року, його тата, а мого діда Дмитра Климовича Гострого засуджено судом «трійки» за антирадянську агітацію і розстріляно. Це вже у 90-ті я розшукаю дідові сліди. Ріс батько сиротою у страшних злиднях. Та моя баба Пріська була дуже сильною жінкою, вона змогла вистояти і виховати батька прекрасною людиною. Він отримав повну середню освіту (мало хто з дітей війни мав таку змогу), вивчився на водія. Понад 20 років шоферував у радгоспі. Разом із мамою народили і виховали нас, трьох дочок. Я, найменша, завжди була «на підхваті». Чому тільки тато не навчив мене: і картоплю смажить, і траву косить. А ще тато вмів робити дуже смачне вино з винограду, а потім, як вистоїться, усіх пригощав. Мені так подобалося поряд із ним робити «не дівчачу» роботу! Згодилося у житті. А доки щось робили, завжди говорили про все на світі. Саме татові можна було розказати і про те, що у школі робиться, і про те, що в дівчачій душі. А коли іноді, вже дорослою, життя заводило в якийсь глухий кут і я питалася тата, як бути, він завжди говорив: «Як серце підказує… так і роби».



Олександр Дмитрович готує посівний матеріал до весняної посівної

Ми могли дивитися якийсь «душевний» фільм і не соромитися своїх емоцій та сліз. Тато був небагатослівним. Усі події брав близько до серця. Мабуть, тому воно і боліло йому. Понад 20 років він працював завідувачем току в Новоселівці, що на Талалаївщині. Це ще тоді, коли, готуючись до жнив, сапками вичищали тік, коли збіжжя зберігали під брезентами. Потім все зерно лопатили, чистили. Весь насіннєвий матеріал всього радгоспу зберігався на Новоселівському току. Отож, навіть після жнив роботи вистачало. Частіше всього на свято Петра і Павла починалися жнива, і тато у свій день народження приходив додому пізно. Працював ще і чотири роки на пенсії. Не намагався «зачепитися» ще на роботі. Та все ж, коли у 1999-му на свій день народження повернувся з роботи, я відчула щось не те. Він сидів біля столу і не спішив вечеряти. «Все. Я своє відробив…» – сказав якось сумно. Згодом мені призначив зустріч покійний керівник господарства В. П. Фесак. Просив мене умовити батька ще попрацювати токовим, тобто помічником завідувача, адже він, мовляв, не планував, щоб Гострий пішов зовсім із роботи. Та я вважала, що батько вчинив правильно. Не кожен може піти красиво, а він зумів. Хоч дуже сумував за своєю роботою. На все свій час…

За його, здавалося б, слабохарактерністю ховалася дуже сильна і вольова натура. Він був, здавалося, такий, як більшість чоловіків у селі, та водночас й інший. Бо далеко не кожен мав до дітей і внуків такий підхід, як наш тато. П’ятеро внуків дуже любили свого дідуся. Коли ті були малими, він називав їх «манусінькими». Це прізвисько внуки «причепили» до самого дідуся і вже дорослими так жартома його називали: «Наш манусінький!» Дідусь тішився з того.

Він дуже хворів, та не скаржився. Пам’ятаю, моя сестра говорить йому, що у нього тремтять руки, а він каже, що то їй здається. Після смерті нашої найстаршої сестри руки у тата тремтіли постійно, ноги не слухалися. Цей біль не залишав його, хоч він і мовчав про це, як і багато про що інше…

У лютому 2015-го моя донька їхала жити до Америки. Вона не хотіла говорити дідусеві і бабусі, що це її останній візит до них перед від’їздом. Не хотілося сліз і прощань. Та дідусь сам сказав: «Не побачимося вже ми з тобою, Ясюнько… Хай все буде так, як ти хочеш…» Через 5 місяців його не стане. Я теж не хотіла хвилювати доньку тим, що дідусеві дуже погано. Вона сама вийшла на зв’язок саме тоді, коли він помер. Серцем відчула біду. «Ми їхали, а на полі фермери косили якусь зелень. Запахло травою так, як у дідуся в «Запорожці», коли він нас малими катав і возив траву кролям… Я розплакалася. Дідуся немає? Я знаю, що так…», – говорила мені донька. І ми заплакали вже удвох…

Багато що змінилося. А у пам’яті все живе. Та яблуня, що родила «писані» яблучка, теж постаріла і нові господарі хати спиляли її… І тато снився тільки один раз. Казав, що багато яблук нападало, а ніхто їх не збирає, і горіхи незбирані лежать біля хати… Мені здається, що тато десь є, просто ми дуже давно не бачилися.

Олександра Гостра, «Чернігівщина» №19 (837) від 13 травня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Талалаївщина, спогади, Гострий, Новоселівка, Гостра, Чернігівщина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект