• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » 100-річний Іван Давиденко пережив коронавірус. Вилікували у Мені


реклама

100-річний Іван Давиденко пережив коронавірус. Вилікували у Мені

 

13 квітня із Менської райлікарні виписали 100-річного Івана Давиденка, жителя села Велике Устя Сосницької громади. О 16.00 прийшов негативний тест на коронавірус. А о 16.20 пенсіонер подякував лікарям і поїхав додому. В нашій області Іван Іванович поки що єдиний з довгожителів за сто, хто зміг подолати «ковід».



«Погортає газети, і зразу ж руки мити»

— Звідки у нього хвороба взялася — невідомо. На той час син Івана Івановича, мій чоловік, був на лікуванні у Чернігові (не з коронавірусом). Вулиця наша невеличка. Свекор нікуди з дому не виходив. Перед хворобою тільки по двору ходив. А я — хіба що на трасу до машини, що підвозить хліб, — зітхає 62-річна Галина Давиденко. — Свекру не сумно. Він любить дивитись телевізор, особливо новини. А ще читати. Передплачує «Вісник Ч», ще одну обласну газету, дві сосницькі. Раніше ще виписував «Сільські Вісті», «Факти», «Семья». Він у нас акуратіст по життю. Любить чистоту. А вже як почався коронавірус, погортає газети, і зразу ж руки мити.

Так от, став підкашлювати наш дід. Температуру поміряли — 36,5. Наче нічого страшного. Потім 37,4. Я телефоную фельдшеру, які таблетки потрібно. Було це 1 квітня. Медик примчала, подивилася, за Івановича і — на Сосницю. Там зробили експрес-тест (швидкий) і показало «ковід». Батька з Сосниці швиденько доправили у Мену. Взяли аналіз на ПЛР-тест. Наступного дня вже був готовий результат. Він теж підтвердив коронавірус.

До нас додому приїхала спеціальна бригада, така у костюмах, наче космонавти. Робили дезінфекцію. Чимось бризкали, по запаху наче спирт. Чоловік повернувся з лікарні.

Переживаємо, поїхали на Сосницю обоє робити тести. У обох негативні. От звідки воно взялося? Я не чула, щоб у нашому селі хтось хворів на «корону». Правда, я зайве ніде не ходжу. Хіба в магазин чи аптеку.

Звісно, ми переживали за здоров’я батька. У лікарню телефонували медикам, цікавилися. Донька їздила. Коли зробили комп’ютерну томографію, виявилося, що у нього одна легеня вражена на двадцять відсотків, друга — на шістнадцять. Запалення легень — це серйозно. Працівники відділення розповідали, що Іванович хапав лікаря Лідію Василівну за руки і просив якомога скоріше виписати його додому.

— Галино Анатоліївно, можливо дід не любить лікарень?

— Навпаки. Він турбується про своє здоров’я. Ще з 1978 року у нього ноги болять і серце барахлить. Так що часто доводилося лежати у лікарні. Прокапувався.

До «ковіда» здоров’я було ще більш-менш. А після і апетит поменшав, і активність вже не та. Більше часу спить, ніж бадьориться. От і зараз задрімав. Шкода будити. Хочеться, щоб відновився організм після хвороби.

— Старі сільські люди без діла не можуть. Він у вас, певно, теж такий?


— До хвороби було. Внесу дрова до хати, він у грубку накладе, затопить. Влітку міг квасолю лущити. Та хіба тієї роботи стільки, що я сама не впораюся? У нас лише корова, кури, кіт і собаки. Поросяти вже не тримаємо. Як тепло, ото бувало вийде з ціпком на вулицю, пройде до траси і назад. А так більше по двору тупає. Дякувати Богу і за це.

Четверо дітей, дев'ять онуків і дев'ять правнуків

— Свекру є що згадати і переповідати. Він родом з села Доч, що на Борзнянщині. Там залізнична станція. Ще коли він був малим, мати потрапила під поїзд і загинула. Їх лишилося троє: він, сестра Наталя і брат Михайло. Батько служив дільничним. Одружився вдруге. Отож виріс з мачухою. У школу ходив у Дочі, а після третього класу — до Шаповалівки. Тоді у цьому селі, багато людей померло від голоду. Як тільки скінчив школу, завербувався зі своїм другом аж у Феодосію на будівництво. Носили цеглу та пісок на ношах. Робота важка. Хоча молодому хлопцю з села було не звикати до труда. Згодом переїхав на Дніпропетровщину, де жила двоюрідна сестра. Влаштувався на завод з виготовлення жерсті. Працював, а заодно вчився на водія. Там і отримав свої перші в житті права.

Водійські навички згодилися, коли почалася війна. Доставляв поранених до шпиталів. Коли йшли бої в Орловській області (Росія. — Авт.), попав під бомбардування. Два осколки поцілили у голову. Контузія. Оглух. Медики обнадіяли, що слух може повернутися. З часом так і сталося. З боями Іван Іванович дійшов до передмістя Варшави. Дали групу інвалідності. Повернувся у рідне село. І дізнався, що батько загинув у 1942 році під Смоленськом, там і похований. А брат Михайло загинув за десять днів до перемоги. Налетіли німецькі літаки і розбомбили наших солдат. Це було у місті Щецин в Польщі. Про це батько дізнався з листа товариша, який написав, що вояків порозривало на шматки.

Дуже хотілося йому на могилу до брата. Вже коли один з синів став начальником, через «Червоний хрест» добився для батька дозволу поїхати до Польщі. Та тоді польська влада не погодила приїзд. Вже, коли стало можливим поїхати, літа не дозволяли.

Сестра все життя прожила у Дочі. А коли постаріла, донька забрала її у Слов’янськ, що на Донеччині. Там вона і померла десять років тому.

За бойові звитяги свекор має чимало нагород. Серед них орден «Великої Вітчизняної війни другого ступеня», медаль «За перемогу над Німеччиною». Має також медаль Жукова і багато інших. Якщо всі вдягає, вони ледь вміщаються на піджаку на грудях. Як пам’ять про страшну війну, зберігалася у нього шоферська путівка. Він передав її у столичний музей.

— Після війни Іванович одружився, — продовжує Галина Давиденко. — Ганна Архипівна, як і Іван Іванович, була 1921 року народження. Її не стало у 2007 році. Разом вони прожили більше п’ятдесяти років. Виростили трьох синів і доньку. Двоє синів живуть у Києві. Нині обидва пенсіонери. Михайло був директором бази спецтехніки. Василь продавцем у магазині запчастин. Донька Валентина — вчителька фізики та математики у Козилівці Корюківського району. Мій чоловік Володимир був і завперкарнею у Бутівці, і шкільним завгоспом, і в колгоспі інженером. На сьогодні у Івановича дев’ять онуків і дев’ять правнуків.

А свекор після війни ким тільки не працював: десять років шофером у колгоспі, завгаром, бригадиром, завгоспом, завідуючим свинофермою. Доріс до парторга. Скільки й пам’ятаю Івановича, завжди на позитиві.

2 лютого святкували його сторіччя у кафе «Єва» в Сосниці. Рідня ж величенька. Наш дід і чарочку перехилив. Ще й інтерв’ю телеканалу «Інтер» дав. А подарунків скільки йому нанесли. І торт великий був.



— Поділився Іван Іванович з гостями секретом довголіття?


— Та які там секрети. Він неперебірливий у їжі. Що приготую, все смакує: і борщ, і картопля тушкована, і булгур з м’ясом чи без. Раніше дуже полюбляв деруни. Тепер каже: «Багато смаженого важко на шлунок».

— У сто років зуби лишилися?

— Є один чи два свої, а то протези.

Він вважає, що у всьому повинна бути міра. Ніколи не перебавляв спиртного. Цигарок не курив. Колись у дитинстві, коли худобу пас, старші хлопці його підбили. Затягнувся, ледь не задихнувся, аж блював. З тих пір ні-ні. Вважає, що довголіття передається генетично. Тому мріє пережити Тимона, свого діда по батьковій лінії. Той прожив 103 роки. Дай то Боже.

«Шикарнєйший дід»

— Я бачила його по фейсбуку (інтернет-мережа), коли було сто літ. Ще й подумала, яка красива зйомка на фоні яблуні, — пригадує Лідія Мартиненко, лікар-інфекціоніст Менської лікарні. — Коли поступив до нас, я ще й припустила: «Наче той дід». Виявилося, не помилилась. Приходжу на обхід, а він простягає шоколадку. Я: «Ні, ні. Це ж вам принесли, мені не треба». А він плакати: «Заберіть». Подивишся і не скажеш, що йому стільки років. Через порушення мозкового кровообігу чоловік погано говорив. Проте виконував всі рекомендації. І за собою доглядав. Шикарнєйший дід.

— Лідіє Василівно, у сина і невістки, з якими живе Іван Іванович, тест був негативний. Пенсіонер не стикався з іншими односельцями. Звідки «ковід»?

— Складно сказати, де він його підхопив. У нас же по ньому було підтвердження з Чернігівського лабораторного центру. Наша задача була вилікувати його, і ми це зробили. І вклалися в строки. Зробили контрольний знімок, все добре.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №16 (1823), 22 квітня 2021 року. Фото з Інтернету

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Іван Давиденко, коронавірус, Менська райлікарня, село Велике Устя, людські долі, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в: