• Брухт ДальнобойСервис


реклама

Рядком та ладком... 53 роки разом

Дивна штука час… Неначе вчора ти ще був молодий, сповнений енергії і здоров’я чоловік, а вже сьогодні ти літня людина, у якої позаду немало-небагато – вісімдесят років. Такі люди залюбки діляться спогадами про свої дитинство, навчання, роботу та життя. Нещодавно і я на кілька годин поринула у далекі шістдесяті, вісімдесяті, дев’яності разом із Людмилою та Федором Катричами з Прилук.



Подружжя живе у мальовничому мікрорайоні міста, де святкові ранки розпочинаються із церковного дзвону Трьохсвятительської церкви. До речі, дерев’яна Кустівська церква (так її називають у Прилуках. – Авт.) торік посіла перше місце у конкурсі «7 історико-архітектурних споруд Прилук». Разом вони вже понад півстоліття, виховали двох дітей – сина Валентина та доньку Світлану. Первісток після армії поїхав жити у сусідню країну, знайшов своє кохання і залишився там, має сина Владислава та онуків Романа і Владиславу. А доньки, на жаль, вже немає на цьому світі. Одинадцять років тому їй зробили операцію, натомість лікарі щось не догледіли і в сорок п’ять вона померла. Важко батькам згадувати про рідну кровиночку, але її часточка живе в онучці Яні та правнучці Ані. Світлини дітей, онуків та правнуків у Людмили Степанівни на почесному місці поруч із численними подяками та грамотами за сумлінну роботу та активну участь у громадському житті міста.

Пані Людмила понад тридцять років пропрацювала головою вуличного комітету №26, голова ветеранської організації по Плискунівському мікрорайону. До цього трудилася у «Прилукторзі» та магазині при заводі «Пластмас».

– Розпочинала свою професійну діяльність із молодшого продавця, – згадує Людмила Катрич, – тоді старшим, потім по категоріях, а вже на пенсію йшла з посади завідувачки магазину. Сорок років пропрацювала у торгівлі. Робота дуже подобалася, хоча інколи приходилося й важко. Уявіть, магазин працював у дві зміни, окрім цього, самі їздили й на рибторг, і в Київ за товаром, доводилося вантажити і розвантажувати товар. Оце бувало до 11-ої вечора розвантажую, тоді мчу додому, а вранці на шосту ранку я вже на роботі, бо потрібно звільнити зал та викласти весь товар. Зараз торгівля зовсім інша… Наприклад, тоді без спеціальної освіти не брали на роботу у магазин. До того ж продавця постійно перевіряли.

Так при заводі був і народний контроль, і заводський, контрольні ваги, каси… Ой, як згадаю… А наразі беруть без освіти, магазини приватні і обслуговування різне: десь за покупця триматимуться, а десь можуть облаяти нецензурними словами і їм за це нічого не буде.

Працювати пані Людмила розпочала одразу після закінчення школи, бо конче були потрібні гроші, адже жила лише з мамою та бабусею. І поки знайомі дівчата йшли у технікуми, вона мала працювати та навчатися на заочному. Однак жінка не скаржиться, бо саме практика допомогла їй усвідомити, що торгівля це її майбутнє.

– Народилася я у липні 1941-го, – каже Людмила Степанівна, – батька на той час вже забрали на фронт, тож я його не бачила, згодом прийшов похоронний лист. На диво добре пам’ятаю 1947-й, коли скрутно було з харчуванням: їли калачики, паслін, бо хліба не наїдалися. У школі була сумлінною та спортивною ученицею. До вподоби мені були математика і фізкультура. Обожнювала лижі, навіть у змаганнях посідала призові місця. Якось мені за перемогу вручили грамоту і лижі. Недовго вони у мене простояли… Продала їх, трохи ще заробила і за ці гроші провела світло, бо у багатьох воно вже було, а ми ще лампою та каганчиком користувалися.

Після закінчення технікуму щоп’ять років раз на місяць їздила Людмила Катрич на підвищення кваліфікації в Чернігів. А у 1982- му на тридцять днів поїхала у Німеччину по обміну досвідом. Була гідом групи. Чого тільки не бачила: ресторани вищого класу, магазини самообслуговування, банкетні обіди, товари зі знижками – такого навіть у столиці на той час не було. Сповнена позитивних емоцій, з подарунками повернулася Людмила Степанівна додому, де на неї чекали й чоловік, і діти.

– В неї по-своєму важка була робота, – згадує Федір Йосипович, - але й у мене не легша. Як сів за кермо у 1965-му, так до пенсії й трудився. Працював в АТП, а потім п’ять років на швидкій. Автобусом їздив по районах, був у багатьох куточках Чернігівщини.

День починався з четвертої ранку, а закінчувався десь о восьмій годині вечора. Поки додому прийду, повечеряю, вже і відпочивати треба, а на ранок знову те саме. На швидкій по-своєму складна і відповідальна робота, різні траплялися випадки, але мені подобалося. Взагалі-то пан Федір навчався у Сніжнянському гірничопромисловому училищі, що на Донеччині. Навіть трохи працював у шахті прохідником. Робота дуже подобалася, однак повістка в армію змінила його життя кардинально.

– Родом я з Боршни, – ділиться Федір Катрич, – після восьми класів вирішив здобувати навчання на Донбасі. Мати в мене померла, коли я був ще маленьким, батько влаштовував своє життя, тож тримати мене було нікому. Аби дістатися далекого сходу України, продав мішок зерна й у товарному вагоні доїхав до Донецька.

До мого пункту призначення ще залишалося кілометрів вісімдесят, тож вирішив перепочити на вокзалі. Задрімав, а коли прокинувся, виявив, що у мене поцупили верхній одяг і гроші. Розгублений, підійшов до водія автобуса, на якому мав далі їхати, і розповів все як сталося. Чоловік пожалів мене і безкоштовно довіз до місця призначення. А я їду і думаю: «А раптом не приймуть мене на навчання, що ж робити, як мені додому повертатися?» Коли ж, слава Богу, зарахували на навчання, поселили у гуртожиток та дали форму. Поки навчався, об’їздив увесь схід України, побував навіть і на Савур-могилі. На практиці працював прохідником у дуже хорошій бригаді, яка підтримувала і навчала. Однак, повертаючись одного дня у гуртожиток із роботи, побачив на тумбочці повістку в армію… Після трьох років служби на Донбас я вже не повернувся.

Федір та Людмила зустрілися у Прилуках і ось вже п’ятдесят три роки разом. Такий час, що живи й радуйся, але то війна, то вірус, то хвороби. Колись біля їхнього двору сусіди збиралися з будь-якого приводу, юшку варили, пісні співали, гуляли та спілкувалися, а тепер вже… багатьох навіть немає на цьому світі… Однак подружжя не
падає духом: з весни й до пізньої осені трудяться на городі, що біля будинку.

– Колись і птицю тримали, – хвалиться Людмила Степанівна, – а зараз вже не подужаємо. Землі для нас багато – десять соток, тож роботи вистачає. Вирощуємо все: картоплю, помідори, перець, моркву, буряк, капусту… Щось продаємо місцевим, щось собі залишаємо. Ось вже скоро сіятиму перчик, потім помідори, а там вже березень, квітень і Великдень. А поки в мене ще є сили та бажання, допомагаю голові комітету В’ячеславу Новаку або ветеранській організації. Люблю з людьми працювати. Скільки себе пам’ятаю, все у спілкуванні і дарма, що люди різні, головне – знайти підхід та вислухати. Ось так, рядком та ладком, у парі - через все життя...

Джерело: газета "Прилуччина", №8, від 25.02.2021, Олена Шеремет

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Катрич, Прилуки, подружжя

Добавить в: