• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Про надійний тил торакального хірурга, його будні й реорганізацію тубдиспансеру


реклама

Про надійний тил торакального хірурга, його будні й реорганізацію тубдиспансеру

 

Сьогоднішнє інтерв’ю – з завідувачем легенево-хірургічного відділення обласного тубдиспансеру, лікарем – торакальним хірургом Володимиром Семернею, який майже три десятки літ свого життя присвятив пацієнтам, хворим на туберкульоз. Розмова вийшла розлога, але актуальна.



– Я народився і жив до п’ятирічного віку в Салтиковій Дівиці на Куликівщині. Потім батьки переїхали до Анисова Чернігівського району, де закінчив вісім класів місцевої середньої школи. Далі було навчання в Чернігівському медичному училищі, потім армія – прикордонні війська. Після служби навчався на підготовчому відділенні Київського медичного інституту, а після його успішного закінчення, став студентом першого курсу цього вишу, спеціальність – лікувальна справа. Поки здобував освіту – весь час працював на посаді медсестри в одній з лікарень столиці і отримував зарплату. Тоді були фінансово важкі часи, втім, незважаючи на це, я навчався добре, отримував підвищену стипендію. У тубдиспансері працюю з 1994 року лікарем – торакальним хірургом. З 2016 по 2018 рік працював у Чернігівському онкодиспансері, потім знову повернувся у відділення, де починав.

– Пане Володимире, розкажіть про свою сім’ю, про батьків?

– Моя родина – дружна і працелюбна. Саме батькам і сестрі я вдячний за можливість навчатися у столичному університеті й стати лікарем. Ще змалечку разом з сестрою Галиною допомагали батькам на городі й по господарству. Галина добре навчалася, з червоним дипломом закінчила Чернігівський кооперативний технікум, потім університет, вийшла заміж і народила двох доньок. І справжнім шоком для нас стала раптова хвороба, а потім і смерть сестри в 34 роки… Батько, Василь Васильович, практично все трудове життя був ветеринаром у колгоспі в Анисові, а мама, Марія Феодосіївна, працювала санітаркою в Чернігівській райлікарні, пішла з життя дуже рано. Тому я добре знаю, які небезпечні існують хвороби, і як страшно та важко втрачати своїх близьких.

Для хірурга дуже важливо мати надійний тил – це моя сім’я: дружина Тетяна, вчителька початкових класів чернігівської школи №7, та сини – Андрій – студент п’ятого курсу НМУ імені Олександра Богомольця і Олександр – другокурсник НУ «Чернігівська політехніка». Саме завдяки їхній допомозі та підтримці я маю змогу працювати хірургом, повноцінно і ефективно виконувати свою роботу.

– Після втрати сестри ваша сім’я допомагала ростити племінниць. Як склалася доля дівчат?

– Із зятем Василем та його родиною у нас чудові стосунки. Він порядний чоловік і виховав хороших доньок – Марія цьогоріч закінчує медичний університет, вона майбутня лікарка, а молодша Наталія з червоним дипломом закінчила НУ «Чернігівська політехніка» і вже працює економістом.

– Чому ви обрали фах лікаря і саме хірурга?

– На вибір майбутньої професії мали неабиякий вплив мої батьки, класний керівник у школі – Ольга Оліфіренко і викладачі медучилища, особливо хірург, тоді він працював у Чернігівській ЦРЛ – Василь Вамуш. Але остаточне рішення стати лікарем було моїм, і, вважаю, воно правильне, наразі я не бачу себе в іншій спеціальності.

– Кого вважаєте своїми наставниками в хірургії?

– Мені пощастило починати свою роботу і навчатись у відомих на Чернігівщині, справжніх і гідних лікарів – це Володимир Старенченко, Євген Головський, Неоніла Антошечкіна, Юрій Хмелінін, Василь Гавриш, Анатолій Заворотний, Володимир Дишлюк. Своїм безпосереднім учителем і наставником вважаю Іллю Колесникова, який очолював наше відділення торакальної хірургії до 2019 року. Він зміг створити належну матеріально-технічну базу відділення і сформувати колектив однодумців.

– Було багато розмов про масштабну реорганізацію тубдиспансеру, чималі скорочення. Що маємо наразі?

– У Комунальному некомерційному підприємстві «Чернігівський обласний медичний центр соціально значущих та небезпечних хвороб» Чернігівської обласної ради – три фтизіатричні відділення, пульмонологічне, хірургічне, реанімація, поліклінічне та рентгенологічне відділення, клінічна і бактеріологічна лабораторії. І тільки тісна співпраця цих підрозділів дає можливість ефективно лікувати пацієнтів нашого закладу. Що стосується скорочень – з 1 квітня 2020 року відчутно зменшено кількість ліжок у закладі, а відповідно і весь медичний персонал: лікарі, медсестри, молодші медсестри. А вже сьогодні ми спостерігаємо неабияке збільшення тяжких хворих, що потребують стаціонарного лікування, і відповідно зростає навантаження на медиків. На мою думку, вже натепер у нас не вистачає насамперед лікарів. А всі розмови, що точаться навколо ймовірного закриття нашого закладу, скорочення фінансування не додають бажаючих працювати у нас. Завжди, враховуючи специфіку наших хворих, співробітників приваблювала вища, аніж в інших закладах, зарплатня, оплата за шкідливі умови праці.

– Розкажіть про відділення, яке ви очолюєте?

– Зі мною у відділенні працює молодий хірург – Сергій Рачкінда, який вже робить плевральні пункції і дренування плевральної порожнини, торакотомії, розкриття абсцесів, біопсії лімфовузлів, асистує на великих торакальних операціях, читає досконало дані рентген-обстежень і комп’ютерної томографії, бронхоскопії. Без його допомоги мені було б дуже складно, навіть неможливо працювати. Також у нас працює лікар-фтизіатр Антоніна Красненко, вона медикаментозно лікує хворих з туберкульозом, яких оперують. Абдомінальні хірургічні операції виконує Володимир Богачевський, відомий на Чернігівщині хірург.

На даний час наше відділення називається легенево-хірургічним. Надає допомогу хворим із хірургічною патологією легень – туберкульоз, пухлини легень, плеври і середостіння, травматичні ушкодження грудної клітки. Розташоване на третьому поверсі головного корпусу. У відділенні є два підрозділи – для лікування хворих, що мають неспецифічну септичну патологію, і хворих на активний туберкульоз із бактеріовиділенням. Другий підрозділ – асептичний – де можуть лікуватись хворі без туберкульозу і гнійної неспецифічної патології. Кожен підрозділ має свою перев’язувальну і маніпуляційну, окремий пост медсестри, санвузли. Підрозділи відокремлені один від одного санітарним тамбуром, який відповідає правилам інфекційного контролю, оснащений УФО-лампами, дезрозчинами. Цим тамбуром користуються медичні працівники. Хворі септичної половини відділення мають окремий вхід і вихід. З 17 палат маємо сім одномісних, з окремими санвузлами. В 11 палатах зроблено ремонт, і вони оснащені привезеними з-за кордону функціональними ліжками і тумбочками, холодильниками – умови перебування в них досить пристойні, пацієнти задоволені. Хотілося звичайно більшого, але все залежить від фінансування, якого поки недостатньо.

Маємо великий операційний блок – дві операційні, оснащені всім сучасним обладнанням: дихальна апаратура (кисневі концентратори), сучасні наркозні апарати, відеоторакоскопічна стійка для проведення малоінвазивних хірургічних втручань, діатермокоагуляція, апарат електрозварювання живих тканин, сучасні апарати постійної вакуумної аспірації, інфузійні дозатори.

Прямо під операційною, на другому поверсі, розташоване відділення реанімації та інтенсивної терапії – хворого з операційної відразу ліфтом опускають в реанімацію. Відділення має шість ліжок для хворих, оснащене всім потрібним сучасним обладнанням.

У нашому закладі функціонує ендоскопічний кабінет, де проводять фібробронхоскопії, фіброезофагогастроскопії, фіброколоноскопії як діагностичні, так і лікувальні. За медичними показаннями або за бажанням хворого всі вищезгадані дослідження роблять під загальною анестезією.



Хочеться відмітити, що за останні три роки майже все обладнання реанімації, хірургії та особливо ендоскопічного кабінету закуплено нове. Це все завдяки старанням керівництва нашого закладу – генерального директора Миколи Дейкуна, який робить усе від нього залежне для того, аби зберегти в області фтизіатричну службу і забезпечити сучасним медичним обладнанням. Якби не його старання і підтримка місцевих органів влади, обласного управління охорони здоров’я, мабуть, і відділення, і в цілому тубдиспансеру – вже не було б.


– У чому особливість лабораторій закладу?

– Клінічна та бактеріологічна лабораторії мають сучасне обладнання, яке дозволяє виконувати дослідження, неможливі в інших закладах. Завдяки чому встановлюємо правильний діагноз і підбираємо схему лікування туберкульозу згідно з чутливістю мікобактерій до лікарських засобів, контролюємо процес лікування, виникнення ускладнень і їх корекцію. У нас також проводять дослідження на виявлення ВІЛ, сифілісу, COVID-19.

Останні роки в державі змінилось ставлення до фтизіатричної допомоги хворим на туберкульоз. Розпочалося скорочення ліжок, персоналу, навіть закриття тубдиспансерів. Ми все рівняємось на європейські країни. Але чомусь забули, що туберкульоз – це соціальна хвороба, і рівень життя в Україні не можна порівнювати з європейським. За кордоном допомога безробітним і безхатченкам в рази більша навіть за зарплату лікаря у нашій державі. Не для кого не є секретом, що основна частина хворих на туберкульоз – це люди, які мають тяжку супутню патологію: ВІЛ-інфекцію, опійну наркоманію і потребують комплексного лікування, яке неможливе в амбулаторних умовах. Розповіді про ефективне лікування через мобільні телефони, «Скайпом» викликають роздратування – невже хтось вірить у те, що у всіх наших хворих є ноутбуки та смартфони, що по селах хороший і доступний інтернет? Варто від’їхати лише на 10 км від Чернігова – мобільного зв’язку немає. Чи, може, ми забули, які в нас дороги, яке сполучення між селами та райцентрами, обласним центром? Скільки коштує проїзд у маршрутці?

По телевізору та і в інтернеті все показують та засуджують людей, які жорстоко поводяться з тваринами, йде мова про запровадження кримінальної відповідальності, про потребу створення притулків для тварин. Нічого проти цього не маю. Але чому у нас таке відношення до хворих на туберкульоз? Закриваючи і скорочуючи тубдиспансери, ми просто підписуємо смертний вирок хворим – у них немає засобів до існування, житла і навіть елементарного харчування… За кордоном, на який рівняємося, існують приватні лікувальні заклади, розвинута страхова медицина, але існують і соціальні лікарні – для малозабезпечених людей, які фінансує держава.

– Туберкульоз – інфекційне захворювання… Цією хворобою може заразитися будь-хто?

– Якщо хвора людина перебуває в громадському місці – вона інфікує інших. І ніхто не застрахований від зараження – ні багатий, ні бідний, ні депутат, ні студент чи школяр. Останній рік до нашого закладу привозять пацієнтів у вкрай важкому стані, з порушенням життєво важливих функцій організму – такі хворі помирають через дві – три доби. Але, щоб дійти до такого стану, було потрібно багато часу, іноді це навіть рік і більше. Де був весь цей час хворий? Між людьми, і, повірте, заразив він не одну людину зі свого оточення. Хто винен у цьому? Самі ж люди – в селі і в місті, в багатоповерховому будинку знають тих, хто веде асоціальний спосіб життя або живе в скруті і потенційно може хворіти на туберкульоз. Але думають, що їх це не стосується. Спрацьовує приказка – моя хата скраю…

Працюючи в тубдиспансері 27 років, я вважаю, що сьогоднішня реформа, зміни в тактиці лікування туберкульозних хворих шкідливі і неправильні в цілому як для хворих, так і для суспільства. Якщо хворий не хоче лікуватись добровільно, не усвідомлює, що несе небезпеку для суспільства, веде асоціальний спосіб життя – його потрібно ізолювати від оточуючих, застосувати примусове лікування не тільки туберкульозу, а й супутньої патології: наркоманії та алкоголізму в відділеннях закритого типу, з охороною і недопущенням вживання наркотиків та алкоголю. Бо і перше, і друге – це дуже тяжкі хвороби, і лікування їх досить складне. А коли все це доповнює ВІЛ-інфекція – коли немає або знижений імунітет – без адекватної терапії шанси людини на життя, не кажучи про одужання, мізерні або навіть і таких немає. Наразі примусово лікувати таких хворих практично неможливо – немає відповідних приміщень, де можна утримувати пацієнтів і занадто складна процедура (через суд) оформлення на таке лікування – затягнеться на рік або більше. Тому, по-перше, потрібно на рівні держави ухвалити закони, що дозволять і неабияк скоротять терміни направлення на примусове лікування. По-друге, потрібно терміново організувати відповідні спеціальні відділення з охороною, де медичний персонал не буде боятися за своє життя і спокійно виконуватиме свої функціональні обов’язки щодо лікування туберкульозу, ВІЛ-інфекції, гепатитів «В» та «С», наркоманії та алкоголізму. По-третє, медичний персонал має отримувати гідну зарплату, бути застрахованим на випадок професійного захворювання, адже ризикує заразитися будь-яким із згаданих вище захворювань.



– Скільки коштів витрачає держава на лікування хворих?

– На лікування одного хворого з мультирезистентним туберкульозом (упродовж 20 місяців) йдуть сотні тисяч гривень – це тільки на медикаментозне забезпечення. Як можна витрачати такі кошти безконтрольно в амбулаторних умовах, робити перерви в лікуванні? Ми таким чином не формуємо стійкості мікобактерій до цих дороговартісних медикаментів?! Можливо, ліпше створити умови для стаціонарного контрольованого лікування? Можливо, потрібно застосовувати більш широко хірургічне лікування туберкульозу? Тоді і людина здоровою буде, і коштів набагато менше піде. Адже сьогодні у хворого немає зацікавленості видужати – як кажуть пацієнти: «Не буде каверни, мені ж групу інвалідності не дадуть, жити тоді за що?».

– Які оперативні втручання проводять у вашому відділенні?

– В основному лікуємо і оперуємо хворих з туберкульозом легень і його ускладненнями, але й оперуємо хворих з онкологічною патологією, доброякісними пухлинами, травмами, неспецифічними запальними захворюваннями, тому що у хворих на туберкульоз буває і різноманітна супутня патологія, пухлини – не виключення. Є випадки, коли люди бажають оперуватись безпосередньо у нас у відділенні. І в цьому вважаю велика заслуга персоналу всього колективу, а не тільки лікарів, тому що відношення до хворих, і кваліфікація персоналу – на високому рівні.

За обсягом оперативних втручань у відділенні проводимо типові й атипові сегментарні резекції легень, лобектомії (половина або третина легені) і пневмонектомії (повністю легеня з однієї сторони), реампутація кукси головних бронхів, декортикації легень і плевректомії, прецизійні резекції утворень легень, дренування плевральної порожнини, діагностичні торакотомії і торакоскопії, хірургічне лікування туберкульозу периферичних лімфовузлів, кишечника і т.д. За минулий рік виконано 200 операцій, трішки менше половини з них – це дренування плевральної порожнини з приводу ускладнень туберкульозу.

Особливу групу хворих становлять ті, у кого є патологічне утворення в легенях, а чи це доброякісне, чи злоякісне утворення, чи це туберкулома (попереднім обстеженням не встановлено) – потрібне хірургічне видалення, цитологічне і гістологічне та бактеріологічне дослідження. Тільки тоді можливо призначити правильне лікування. Іноді це дуже складно зробити – не згоден хворий, його родичі, тяжка супутня патологія, а буває, від операції хворого відмовляють інші лікарі, і продовжують лікувати, незважаючи на рекомендації хірурга. Так людина втрачає дорогоцінний час, а вплинути на таку ситуацію хірургу не до снаги.

Ускладнення туберкульозу: пневмоторакс, гідроторакс, гідропневмоторакс, піопневмоторакс, легенева кровотеча потребують невідкладної хірургічної допомоги й інтенсивної медикаментозної терапії, а лікування дуже тривале (може бути до 20 місяців), а іноді потребує і великих хірургічних втручань – декортикації, плевректомії, резекції частини легені. Під час лікування, крім медикаментозної терапії, хворі потребують постійної, двічі на добу, сонації (промивання) плевральної порожнини з введенням антибактеріальних препаратів.



– Якщо у хворого активний туберкульоз, з бактеріовиділенням, лікуватись і оперуватись у загальній мережі лікувальних закладів вони не можуть?

– Ні, це небезпечно для оточуючих: медперсоналу і хворих з іншою патологією, є дуже велика загроза їх інфікування (особливо це стосується людей з послабленим імунітетом – ВІЛ-інфіковані, після перенесеної хіміотерапії, гормональної та імуносупресивної терапії).

– Які цікаві випадки пригадаєте зі своєї практики?

– За роки роботи хірургом їх було дуже багато. Це вогнепальні і ножові поранення грудної клітки, масивні ДТП з великою кількістю постраждалих, оперативні втручання після неоад’ювантної хіміотерапії з приводу раку легень, протитуберкульозної терапії впродовж шести і більше місяців… Якщо коротко – найбільше запам’ятовуються тяжкі випадки, а якщо вони завершилися успішно, з видужанням людей, то це дуже приємно згадувати.

Упродовж 2019 – 2020 років з приводу туберкульозу виконано більше 50 великих операцій (лобектомії, пневмонектомії, атипові та типові сегментарні резекції). На даний час у жодної прооперованої людини не зареєстровано рецидиву або прогресування процесу. Люди повернулися в свої сім’ї, на роботу, не несуть загрозу оточуючим. І коли вони приходять на контрольні огляди, посміхаються і задоволені життям – хірург бачить результати своєї роботи й отримує справжнє задоволення, що не даремно були витрачені час і старання. Вдячні очі пацієнта, мабуть, це те, заради чого ми й працюємо.

Лариса Галета, «Деснянка» №9 (848) від 4 березня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: інтерв’ю, лікар, Семерня, Галета, Деснянка

Добавить в: