• Брухт ДальнобойСервис


«Ударниця труда» з Кувечичів

Історія Світлани Михайлівни Пелюх із села Кувечичі Чернігівського району може слугувати сценарієм для телевізійного телесеріалу.


Світлана Михайлівна Пелюх

Проте вона вистояла перед усіма життєвими випробуваннями і ніколи не нарікала на долю. Жінка майже все життя працювала ланковою у місцевому колгоспі, неодноразово її фотографія прикрашала дошку пошани, а за сумлінну роботу її нагородили Орденом Трудової слави.

Сьогодні про життя колишніх передовиків сільськогосподарського виробництва району, області та України згадують дуже рідко. Колгоспи порозпадались, ферми порозкрадали… А в селі Кувечичі і ферма працює донині, і живе колишня трудівниця-ударниця, знана в свій час любов’ю до праці не лише в рідному селі, а й далеко за його межами. Жінка нагороджена орденом Трудової слави, двома медалями переможця Всесоюзних соціалістичних змагань та медалями за успішно виконану п’ятирічку.

Перехожому, котрий зустрінеться на вулиці з цією чепурною й усміхненою жіночкою, ніколи не спаде на думку, що їй вже 83 роки. Вона дуже любить читати газети. І на свою пенсію передплачує не одне, а декілька різних видань, а потім перечитує їх від початку до самісінького кінця. Звичка читати пресу у неї ще з молодості, проте до сьогодні жінка читає без окулярів.

Світлана Пелюх народилася у селі Коржі Ріпкинського району. Роки післявоєнного дитинства були нелегкими. Багатодітній родині (у Свтлани Михайлівни четверо братів та сестер) було геть не солодко. Батько працював ветеринаром у місцевому колгоспі, мати працювала дояркою на фермі, а потім почала хворіти. Напевно, саме через це відразу після школи Світлана пішла працювати в колгосп, аби батьку було легше, та й матері допомагати. Так з 17 до 50 років працювала вона ланковою в колгоспі, а після цього переїхала жити до Кувечичів і продовжила трудитися там.

За свій трудовий стаж була вона і ланковою, і дояркою, і бригадира не раз заміняла. Навіть депутатом сільської ради деякий час була. Словом, жодного дня без діла не сиділа.

«Нас із самого малечку привчали до роботи у полі, – згадує жінка. – Тоді всі працювали в колгоспі і ніхто не нарікав на роботу. Це вже зараз все змінилося, молодь має інші цінності. Хіба ти молодь на те поле чи ферму тепер заженеш? Ніхто не хоче. А ми працювали. І це була велика честь. Старалися, щоб виконати і перевиконати план. Я вже після дев’ятого класу на літніх канікулах пішла працювали в дитячий садочок нянею. А після завершення десяти класів школи відразу в колгосп ланковою пішла. Я могла тоді піти вчитися, але мама була хвора, тому треба було допомагати. І я вирішила, що піду працювати в колгосп. Звичайно, робота нелегка була, але все одно про ті часи у мене лишилися найтепліші спогади. Увесь час я працювала ланковою. Спочатку в колгоспі в Коржах, а потім у Кувечичах, куди я вже після 50 років переїхала. І відразу як приїхала, так на другий день мене поставили ланковою тут. Були часи, і бригадира підміняла, і депутатом була».

Жила лише роботою

Молода колгоспниця Світлана відразу, коли прийшла на роботу, мала у підпорядкуванні 18 жінок. Сільські трудівниці працювали сумлінно, тому майже завжди її бригада була передовою. Найкращий буряк – у них, найкращий льон – у них. Сама ж Світлана часто допомагала тим, хто не встигав.

«Завжди свій наряд виконували. Колись хтось не встигав, наприклад, буряк сполоти, то я допомагала. Могла свої рядочки пройти і ще на додачу декілька чужих. Буряк кормовий по 30 тонн здавали. Сама полола, сама збирала. Бувало, й корів замість доярок доїла, як нікого не могла знайти. Робила від душі, – говорить жінка. – Та що колись, хіба ту втому в молодості відчував? На роботу їдемо – співаємо, з роботи їдемо – співаємо. І так ми дружно робили. А потім же ще треба приїхати додому і свою худобу попорати та городи обробити. І все встигали».

Льон – любов життя

Її любов – то поле, засіяне льоном та пшеницею. Жінка каже, що нічого в житті гарнішого не бачила, ніж синє «море» на полі.

«Я дуже люблю поля, – говорить жінка. – Як згадаю, колись вийду в поле – душа радіє. Вийду за село – по один бік пшениця ген за небокрай, а по інший – льон, та такий синій-синій, що поле з небом зливається. Мені більше нічого й не треба в житті було. Любила я льон, як він цвіте, як його збирали. Машини льону клала по 12 рядів. Я, до речі, дуже любила машини класти. Останній рік, як у нас в колгоспі ростили льон, то 33 машини наклали. У мене й медаль є за вирощений моєю ланкою льон. Зараз вже льон не сіють. Один сонях навколо».



Сама лишилася на старість

У молодому віці трудівниця вийшла заміж та народила синочка. На жаль, з чоловіком не склалося і жінка сама виховувала дитину. Звичайно, її життя не можна назвати безхмарним і щасливим. Було в ньому всього. Та найстрашніше – втрата дитини. З гіркотою і сумом згадує смерть єдиного сина, якого вона втратила понад десять років тому, та біль у материнському серці не стихає й досі.

«Важко мені стало жити, коли мого синочка не стало, – говорить жінка. – Через декілька років після нього й чоловік помер. Тож тепер сама живу».

А останні роки Світлану Михайлівну і здоров’я підводити стало. Проте вона не падає духом. З теплом згадує свою трудову молодість. І каже, якби могла повернути час назад і поміняти роботу, то без роздумів знову б пішла працювати в колгосп, на поле. Адже засіяні пшеничні поля лишилися її любов’ю на все життя.

Марія Пучинець, «Чернігівщина» №48 (813) від 26 листопада 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Пелюх, Кувечичи, долі, село, люди, Пучинець, Чернігівщина

Добавить в: