Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «За новим законом дітей до інтернату за 30 км треба возити щодня». Олена Булац виростила двох своїх і ще трьом стала опікуном


«За новим законом дітей до інтернату за 30 км треба возити щодня». Олена Булац виростила двох своїх і ще трьом стала опікуном

Ніхто не питає, чи є можливість. Вези

— За новими правилами, дітей з інтернату треба забирати щодня. Доїхати від Великого Щимеля до Березного, де наш інтернат, — 90 гривень за трьох. Ніхто це не компенсує, гроші ж на дітей-інвалідів получаємо. Мінімалка плюс пенсія 1700 на дитину, — зітхає 41-річна Олена Булац, жителька села Великий Щимель Сновського району. Зараз у Олени під опікою двоє племінників, 15-річний Славік і 11-річна Сніжана. Обоє навчалися в Березнянському інтернаті. В зв’язку з реформою інтернатних закладів їм не можна тепер ночувати в інтернаті.


Олена Булац зі Сніжаною

— Їздимо автобусом, а чим ще? Мій особистий транспорт — вєлік. Їх самих відправити не можна, тільки везти. Автобуси — то приватні маршрутки, на посвідчення ніхто не дивиться. А частіше попутками їдемо, — ділиться Олена. — 25-30 гривень за одного. А якщо повний іде, то і за гроші не візьме. То з Корюківки їдуть — заберуть, то зі Сновська. Ну хто нас безкоштовно повезе? Будемо стояти довго й нудно.

Отак попали ми під реформу, — продовжує. — З січня нового року нововведення.

Від Щимеля до Березного півгодини їзди, а за новими правилами, якщо до закладу добиратися не більше півгодини без пересадки, значить, треба привозити дитину щодня.

А ніхто не питає, чи ти один живеш, чи тримаєш господарство. Чи в тебе є транспорт, можливість, інші діти.


Славік з першого класу там навчається. І до восьмого класу проблем не було. Завезла, на вихідні забрала.

Сніжана до третього класу в інтернаті довчилася. А з цього року перевели її в Щимель.

— Як вдалося Славка залишити?

— В соцслужби зверталась. До директора інтернату їздила. І нам пішли назустріч, дозволили забирати тільки на вихідні. Дитина доучиться там.

Врешті узгодили зі службою у справах дітей і інтернатом, що хлопчик буде інколи ночувати. От сьогодні після обіду забирати поїду. А дівчинку перевела до нашої школи в Великий Щимель, на індивідуальне навчання. Я звернулась до директора, вона запропонувала два варіанти: інклюзивне та індивідуальне навчання.

Інклюзія — це посадять дитину в четвертий клас з іншими четвертокласниками, з учнями, які вчили і вчать звичайну шкільну програму. А моя дитина в Березному вчилася. Навіть якщо їй вихователя виділять, який над нею в класі сидітиме, — не потягне вона звичайну програму.

А так ходить на уроки з задоволенням. Нам виділили одного вчителя, Олену Володимирівну Шитюк.

Один учитель веде і читанку, і математику, і інші предмети. Сні-жані подобається. Сама ходить до школи. Там у неї є клас, парта. Займаються окремо. Сніжані дуже подобається. В Березнянський інтернат повертатися не хоче.

Учитель каже, що буде все добре, будемо старатися. Ось зараз зі школи повертатися має, — займає зручну позицію на лавці під сусідським парканом Олена Булац. Скоро в кінці вулиці з’являється дівчинка у яскраво-червоному пальто, з кольоровими резиночками у волоссі. І рюкзачком з книжками. Олену називає мамою.

Сніжана ходить до школи в понеділок, середу і п’ятницю. А у вівторок і четвер вчителька викладає іншим учням.

— І ще в мене була третя дитина під опікою.

— Де ж вона зараз?

— Виросла, заміж вийшла. Живе в Чернігові. До мене іноді приїжджає. У нас залишились хороші стосунки. То дочка мого покійного чоловіка.

Кодувала, виганяла, приймала. Сподівалася, що все добре буде

Олена Булац з села Неморож Черкаської області.

— У 19 років приїхала сюди, у Великий Щимель, в гості. Тут двоюрідний брат женився. І познайомилась з Володею Письменним. Оце зараз думаю: і не красавец, і жонатий був, старший на шість років. Чого я на нього повелася?

Коли познайомилися і стали разом жити, ні дочки його, ні першої дружини Людмили в селі не було.

Не знаю як там у них з першою дружиною було, а в мене він пив. І я весь час думала, що перестане, зміниться. Молода була, дурна.

Тоді я погостювала, та й поїхала додому. А він за мною поплутав. До Володі в мене вже був чоловік, ми якраз розлучилися. А тут нового привезла. Жили в мене, потім на квартирі. Лаялися, розходилися. Я на телятах працювала, платили непогано. Хіба я можу собі дозволити не працювати? Аби не оті страсті: то на роботу через ревнощі не пускає, то ще якийсь прибамбас. Сам же якщо й виходив попрацювати, то ненадовго. Він же й на тракторі міг, і на комбайні. Жаль, горло діряве. Двох синів з ним народили. Коли повернулися сюди, Максиму було три роки, а Артему шість.

Так мені чоловікова горілка вже надоїла і він разом з нею, що думаю: привезу його до матері, а сама назад. А тут вже з мамою його поговорили, вирішили кодувати. Кодували і не раз. У Чернігів сама лічно возила. І до Сороки, і до інших. Саме більше півтора року протримався. Коли розкодується, ще гірше пити починає. Якби сам захотів себе в руки взяти, але ні. А мені так хотілося, щоб було добре, щоб була сім’я. Хату цю купили, оформили, прописалися тут. Я на фермі корів доїла.

А ці діти, що зараз зі мною — моєї сестри. Мені зателефонували з Неморожу, з сільради. І сказали, що дітей вилучають. Сніжанці ще й пів року не було, а Славіку чотири з половиною. Це було якраз в ті півтора року, коли чоловік мій не пив і з ним можна було поговорити. В Києві на залізниці працював. Ми порадилась і він погодився: дітей забираємо до себе.

Зараз кажуть: за гроші дітей взяли. А я дійсно не знала, що є такі служби. Що за це ще й гроші платять. Поки не почали опіку оформляти, не взнали, скільки документів треба. Щоб розписані були, щоб десь працювали. Щоб будинок свій був.

І ми пішли розписуватися. Я залишилась на своєму прізвищі.

— Фата була?

На моє запитання Олена вибухнула сміхом.

— Ой, про розпис та ще історія. Він в той день зірвався, напився. Вже й не знаю, чи від радості, чи переживав. Жених готовий, дівчата в сільраді сміються. «Так, — кажу,— як хочете, а мені та бумажка треба!» Він додому, я зразу на Чернігів.

Прийомних дітей законний чоловік так і не дождався.

Приснився: «А чого ти мене не шукаєш?»

— Зараз можу про це спокійно говорити: десять років минуло. Лаялись через його пияцтво. Після чергової сварки нас всіх з хати порозганяв, хату підпалив і кудись отуди на посадки пішов. «Піду, — каже, — повішуся». А хіба вперше? В хаті горіло сильно, пожежників викликали. Загасити встигли, назовні полум’я не вийшло. А його нема й нема. Ну, не один раз він вдома не ночував. Що, по друзях-алкашах його шукати? Скільки можна?! А тоді два тижні нема, вже і міліція його їздила шукала. І мати переживає, як не як. Де ж він ховається?

Отам в посадках я його і знайшла. Тут недалеко.

Приснився мені, питає: «Чого ти мене не шукаєш?» І я прокинулась, взяла малого сина Максима, самій чогось страшно, і пішли на пошуки. І зразу, наче тягло мене туди. Здаля його побачила: висить... Я й не підходила, Максима зразу додому повела, поки дитя не помітило. Потім другі люди тіло діставали.

«Де двоє, гам і третя»

Люда Письменна — перша дружина мого чоловіка. Коли розлучалися, вона забрала дочку собі. Жили вони в Шкробові у дідовій хаті, потім в Корюківці.

Про Люду Письменну «Вісник» писав у 2008 році. Жінка в процесі сварки загнала своєму співмешканцю Сашку Бондаренку ніж у серце. Клеїли шпалери. Чоловіка врятували в Корюківській районній лікарні. Людмилу він пробачив, але їй все одно загрожувала тюрма. Жінка тоді підкреслювала, що сама виховує неповнолітню дочку.

Насправді дівчинка втекла від матері до бабусі. Жила з бабою Олею, батьковою матір’ю, в Щимелі. А тоді в жінки стався інсульт. І їй вже самій потрібен був догляд. Дитиною опікуватися більше не могла.

— Свєта вчилася тут із шостого класу. Коли Люду позбавили батьківських прав, бабуся по батьку взяла дівчинку під опіку. Ростили дід з бабою. Вона ходила до нас, ми спілкувалися. Коли в свекрухи стався інсульт, Свєта в 9-й клас ходила, її б могли забрати в інтернат. Я запропонувала: «Давай під опіку візьму. Де двоє, там і третя. Хіба місця в хаті не знайдеться?»

Будиночок Олени Булац міцний. Але не хороми.

— Знайшлося місце?

— А чого б ні. Перейшла жити до мене. Кроваті в два яруси. Мої хлопці ще малі, 10 і 8 років.

Коли Свєта жила в нас, Люда якось приходила її провідати. Все-таки думаю, що причина тої сварки з Сашком не в Люді. Давно її вже не бачила. І Свєта з нею ніяких стосунків не підтримує. Але думаю, їй би хотілося. Як би там не було, що б вони не казали, а дитина до матері тягнеться, вона ж одна.

Відучилась Свєта на швачку в Чернігові. До 18 років в мене під опікою була. Потім заміж вийшла, до чоловіка пішла.

Бабуся Оля вже померла.

«Який би не був діагноз — і не думала відмовлятися»

— З усиновленням проблем не було. Сестру Світлану пожаліла і діток її. Сподівалася, одумається. Ми взагалі домовилися на рік. Що я дітей заберу, вони з чоловіком тим часом візьмуть себе в руки, пити перестануть і заберуть діток назад. До того року нолик вже добавився. Сестра з чоловіком тим часом ще двійню народили. І цих дітей від них забрали, вони розійшлися. Сюди за десять років ні разу не приїжджала. Телефонує інколи.

Коли привезла Сніжану зі Славиком, Максиму було шість. Артем до четвертого класу ходив. Сприйняли брата з сестрою нормально, няньчились з ними. Хто в кріслі розкладному спав, хто на дивані, хто на ліжку двоярусному. Звикли.

Діти спершу тут в дитсадок ходили. По ним не видно, щоб щось не так. А коли вже стало зрозуміло, що в розвитку відстають, на комісію в Чернігів повезла. В Сніжани травма голови в дитинстві була. В три місяці мамка п’яною так коляску колихала, що дитя випало. Після того сестру позбавили батьківських прав. Дітей з родини забрали, вони в лікарні були. Тоді мені й зателефонували.

Що зі Славком там було, невідомо. І по морозу ходив, і голодний сидів.

— Коли взнали, що в дітей вади розвитку, не злякалися, що не потягнете?

— Воно ж своє, — дивується Олена. — Ні. Навіть не думала відмовлятися. Зараз всі кажуть, що діти на мене дуже схожі.

Після медкомісії в Чернігові дітей направили в школу-інтернат в Березне.

— А чому не в сновський інтернат, він же ближче?

— Це по медичних показниках. Сама їх здавати нікуди не збиралася.

Взагалі діти там не такі як домашні. Як приїжджаєш забирати, вони тебе обнімають. Сніжану привозиш — її обнімають, кажуть, що скучили.

Мої рідні сини вже повиростали. Артему 18, на зварника вивчився, живе в Чернігові. В прийми пішов, — сміється Олена. — А Максиму 16, в Сосниці на тракториста учиться.

— Проблем не доставляють?

— Всі доставляють. Що ж я брехатиму, що ні?

«Принців» не треба

— Вдома Сніжана — найкраща помічниця в мене. Звичайна нормальна дитина. Просто в неї слаба пам’ять. Корів попасе, попорається.

Працюю: корову тримаю, три городи. Молоко здаю і самі молочне їмо. На сироварні в Сновську приймають по 7 гривень. Хто знає, той возить. Курей тримаю.

Мені тут в Великому Щимелі подобається: дуже гарно, ліс. Жалко, водойми немає. І колодязі пересихають.

— Така цікава жінка, кавалер є? Чи принца чекаєте?

— Нікого нема, — стверджує Олена. — Мені вже на моє життя принців отак хватило. Дітьми займаюся. Та й подумати, якому чоловіку мої діти потрібні? Я не можу собі такої розкоші дозволити.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №40 (1794), 1 жовтня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Олена Булац, людські долі, Великий Щимель, опікун, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект