Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Менянин Юрій Булавка виріс, зігрітий любов’ю прийомних батьків


Менянин Юрій Булавка виріс, зігрітий любов’ю прийомних батьків

Чернігівщина – одна з чотирьох областей-учасниць пілотного проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», що реалізується Міністерством соціальної політики України за сприяння Світового банку та у співпраці з низкою міжнародних благодійних організацій. Його мета – поширення сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського спілкування, а також соціальна підтримка сімей із дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах.


Юрій Булавка біля улюбленого «Пульсара»


За статистикою, у Менському районі нині перебуває 10 дітей під опікою, 19 діток усиновлені, а 23 виховуються у прийомних родинах. Юрій Булавка (до зміни прізвища Будюк) вважає прийомних батьків Оксану та Володимира Булавок рідними, адже зростав зігрітий теплом їхніх сердець і великою любов’ю всієї рідні.

«Тата й маму вибирав сам»

Минуло 13 років з дня першої зустрічі Юрка з названими батьками в Прилуцькому дитячому будинку інтернатного типу, але він все згадує до деталей. Пам’ять зберегла і яскраві враження, і почуття, і поведінку. Подружжя Булавок у лютому 2007 року приїхало до закладу знайомитися з іншою дитиною. Щоб не травмувати вихованців дитбудинку, вони попросилися в групу.

– Не хотіли, щоб когось приводили на оглядини поодинці – ніби на базарі, – розповідає Оксана Михайлівна. – Діти хотіли сподобатися: хвалилися своїми талантами. Хтось співав, хтось декламував вірші чи танцював. Юрко стояв осторонь. Підійшов до нас сам.

Радості в таких візитах мало і для гостей, і для вихованців дитбудинку, але без них не обійтися

– Досі пам’ятаю, як простягнув мамі тарілку з супом. Ніколи не любив ні супу, ні борщу. Тим більше супу з гречкою. Зрадів, що можу перекласти це випробування на когось, – з гумором згадує Юрко. – Мама не злякалась і взяла тарілку. Потім поставила обережно на стіл. Гостям показували їдальню, дитячі спальні, ігрові кімнати. Скрізь було чисто й ніби затишно, але кожен із нас хотів знайти тата і маму.

Дехто з дітей просив забрати з собою, і Оксана Булавка ледь стримувала сльози

– Потім п’ятилітній Юр­ко авторитетно, мов до­рослий, поцікавився, підійшовши до нас із чоловіком: «А хата хоч у вас є?» – посміхається пані Оксана. – «Є», – кажу, а сама готова заридати вголос. «То я поїду з вами».

Поїхав і не пожалкував. У Мені його радо зустріли обидві бабусі й дідусь (батько Володимира Булавки на той час був уже в кращих світах). Невдовзі Булавки перебудують батьківський дім, аби прийомний син мав окрему кімнату, як вимагали органи опіки.


Юрко в дитинстві

Та навіть без офіційних директив до хлопчика відразу прихилилися душею й серцем. Булавки відмовилися від аліментів, які мали сплачувати кровні батьки Юрка. Подружжя не дратували всілякі перевірки, візити комісій, обстеження побутових умов. Вони робили все, аби прийомний син був здоровим і щасливим, аби розвивав свої здібності – малював, співав у шкільному хорі, опановував предмети (йому важко давалась англійська мова). Возили сина до моря, влаштовували домашні свята і запрошували його однолітків.

В одному зі звітів служби у справах дітей прочитаю: «Прийомні батьки виконують взяті на себе обов’язки з виховання дитини та догляду за нею. Хлопчик гарно адаптувався в новій сім’ї, прив’язався до прийомних батьків. Дуже любить їх, бабусь і дідуся».

Хлопчина сповнив світлом дім Булавок, а вони, безсумнівно, ощасливили його, полюбивши відразу й назавжди. У вересні Юркові буде 19.


«Я завжди був рідний»

Оксана Булавка – начальниця фінансового управління райдержадміністрації, депутатка міської ради. Глава роди­ни – приватний підприємець і також депутат міськради. В обох – клопотів по вінця. Відтак залишили наодинці з об’ємною папкою паперів, які відтворюють події 13 років, проливають світло на дитинство Юрка до зустрічі з прийомними батьками. Витяги із судових рішень, довідки, акти, звіти, свідоцтва…

Біологічний батько Юри відмовився виховувати обох своїх синів, а мати постійно залишала їх напризволяще на кілька днів. Після позбавлення обох батьківських прав хлопчик опинився в Прилуцькому дитячому будинку на повному державному утриманні. Старшого брата взяла під опіку бабуся. Хто знає, як склалося б його життя, коли б доля і Всевишній не подарували благословенну зустріч із подружжям Булавок.


Юра з улюбленими батьками

– Мама не ховала від мене документи. Змалечку усвідомлював, що мої кровні батьки інші люди, для яких я зайвий. Переступивши поріг цього дому, відчув, що тут я не чужий, – розповідає Юрій. – Пам’ятаю, як обнімала мене бабуся Тетяна Леонтіївна і весь час жаліла, як радів дідусь Михайло, коли залишався на няньках. Мій портрет і тепер на почесному місці в його домі. Знав і знаю, що мене люб­лять тато й мама, вся їхня рідня й друзі. Відчував, що не чужий їм, а рідний. Справжні батьки – не ті, які народили, а саме ті, хто виростив. Надзвичайно люблю їх, дуже сумую за ними, з нетерпінням чекаю кожної зустрічі, неохоче розлучаюся з батьками і дідусем, щодня телефоную, яким би заклопотаним не був.

Отримуючи паспорт, змінив прізвище, бо дуже хотів бути ще ближчий татові. Рідна кров, як бачите, не завжди рідна

З лиця він вельми схожий на Володимира Олександровича. У них навіть шрами однакові.

– Гордився, коли хтось казав, що схожий, мов дві краплі, з батьком. Хотів так само розмовляти, мати такий же «трудовий животик», захопився технікою, – каже Юра.

Будні курсанта Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного напружені. Та щовечора Юра розмовляє з мамою, надсилає їй нові фото (знає, що батьки вдивлятимуться в ці світлини: чи не схуд, не змарнів, не зажурений чимось). Вони частенько приїжджають до Львова. Підтримують його, допомагають в усьому. Булавки не тиснули на сина, не обмежували його волю, але були строгими. Не відмовляли, коли син захотів стати військовим. Спершу навчався в Чернігівському ліцеї з посиленою військовою підготовкою, нині – в академії.

Володимир і Оксана Булавки допомагали синові знайти рідного брата і бабусю, сприяли його поїздці на Ічнянщину, де ті жили. Теплом та зустріч хлопця не зігріла. Вони так і не зблизилися.

Життя без інтернатів є

Із радником міністра соціальної політики України, експертом з питань соціального захисту та захисту дітей Надією Тимо­шенко поспілкувалася в Тернополі в межах прес-туру «Чи можливе життя без інтернатів?» Надія Василівна 20 років займається реформами у сфері соціального захисту, бере участь у низці проєктів, спрямованих на обстоювання інтересів дітей.

Досвідчена експертка переконана, що кожна дитина має право на батьківську любов і повинна виховуватися в родині, а інтернати мають реформуватися за європейськими стандартами

– Мета згаданого проєкту не закрити заклади інтернатного типу, а створити на їхній базі альтернативні варіанти. Йдеться про розвиток соціальних послуг на місцях, створення будинків сімейного типу, прийомних і патронатних сімей. Найважливіше – все задля інтересів дитини, – інформувала Надія Тимошенко. – Я робила і робитиму все, аби діти, позбавлені батьківського піклування, жили в сім’ях. Дитина в інтернаті – неприродне явище. Коли дивлюся на свого внука, завжди кажу собі: «Не дай Боже цій дитині потрапити в інтернат!»

Родина – найбільша мрія кожної дитини. Інколи цю мрію здійснюють не біологічні батьки. За даними Міністерства соціальної політики України, нині майже 17 тисяч хлопчиків і дівчаток мріють про тата і маму. Хочеться, аби їм пощастило, як і героєві цієї розповіді.

Ольга Чернякова, Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Юрій Булавка, інтернат, діти-сироти, людські долі

Добавить в:


ЦентрКомплект