Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Покинула п’ятьох дітей на чоловіка, втекла до коханця


Покинула п’ятьох дітей на чоловіка, втекла до коханця

Редакційна машина зупиняється біля двору Івасенків у селі Шаповалівка Борзнянського району.

— Мама, мама! — чути з-за хвіртки, і на вулицю вибігає біляве, яснооке дівча із замурзаним шоколадкою личком. Забачивши чужу тітку, зупиняється.


Володимир Івасенко з дітьми. Зліва направо: Дмитро, Владик, Юлія на руках у Володимира та Діана


Менші поїдуть в інтернат

— То не мама, — виходить до малої старша дівчинка.

— А де ваша мама? — питаю.

— Немає у нас мами, — відказує старша. — Немає і все.

— Як її звуть?

— Немає її у нас, — стоїть на своєму дівчина.

— Куди ж вона ділася?

— Як втекла вночі торік 19 січня, з тих пір ми її не бачили.

36-річна Наталія Івасенко покинула на 38-річного Володимира Івасенка п’ятьох дітей — чотирьох спільних і одного від першого шлюбу. Нині найстаршому Артему 17 років. Він вчиться на електрика у професійно-технічному училищі у Мрині Носівського району. Дімі — 14, Діані — 9, Владику — шість, найменшій Юлії скоро буде чотири.

— Артем зараз у Чернігові підробляє. Вони з хлопцями винаймають житло. Діма ще спить, а тато поїхав за молоком, — розповідає Діана.

— А ти купила мені книжечки, зошити, олівці? — заглядає у вічі Юлечка.

— А ти любиш книжечки?


— Ага, тато мені читає.

— А я шоколадне морозиво люблю, — підходить ближче Владик. Хлопчина не дуже добре розмовляє, але можна зрозуміти. — Я піду у перший клас до ліцею у Борзну.

— І я теж до ліцею, — крутиться на п’яті Діана. — Я в селі у школу ходила. Нас дванадцятеро у класі було. Тепер поменшає. Вчителі не хочуть мене відпускати, бо я стараюся добре вчитися.

— Справді?

— Не вірите? — біжить за щоденником до хати Діана. — Гляньте: 9, 10, 11, 12, де-не-де вісім. Я сама в ліцей захотіла. Звідти діти за кордон їздять відпочивати (ліцей — так тепер називається Борзнянська школа-інтернат). На вихідні тато забиратиме нас додому.

— Певно, тепер ти найбільше батькові допомагаєш?

— Не. Діма з ним і на городі, і їсти готує. Він вміє все, що готує тато: і суп, і картоплю смажену, і салат. А я так, вишні пообривати, хрущів поганяти, — сміється. — У нас кури, гуси, коти, собака, і два городи. Цьогоріч огірки добрі вродили, вже багато великих.

Доки говорили, на велосипеді з трилітровою банкою молока і пакетом з печивом та іншими магазинними смаколиками під’їхав Володимир Івасенко. Юля кинулась на зустріч. «Тато, тато», — він підняв її на руки, поцілував. Маленька ручка Юлії шаснула у кульок за печивом. «Дай хоч руки тобі помию», — стомлено сказав чоловік.

— Кілька годин з ранку минуло, а вона вже встигла вимазатися. Ото
«доброзичливці» телефонують у служби, кажуть: «У Івасенка діти брудні ходять». Вранці повмивав менших, перевдягнув. До кінця дня не впізнати. Це ж село. У мене дві пральні машинки, хоч і не нові. Чи не щодня доводиться прати.

«Краще б я її не зустрічав»

— Володимире, як ви познайомилися з Наталею?

— Вона з Кобижчі Бобровицького району. Я працював у Києві. Маю багато спеціальностей: і водій, і тракторист-екскаваторник, і зварювальник. Познайомилися в електричці. Краще б я її не зустрічав. Єдине, за що я їй вдячний — діти.

Артемчику, її синові від першого шлюбу було два роки, коли ми познайомилися. Я його виростив. Спочатку ми жили у цивільному шлюбі, тоді Діма народився. Дружина записала його на прізвище першого чоловіка, бо так захотіла. Вона ж тоді ще не розлучена була, — розповідає Володимир Івасенко.

— А що батько Артема?

— Я його тільки двічі бачив. Він з Київської області. Одного разу він приїздив навідати сина. Вдруге я його привозив, аби переоформити документи на дітей.

Жили ми спочатку непогано, і трактор, і машина легкова була. Я одну із запчастин сам склав. Продав її, добавив грошей, купив кращу. Потім ту продав, ще одну купив, — киває на зелену іномарку, що стоїть посеред двора. — Її треба підремонтувати, і буде їздити. Руки не доходять. Треба ж і за дітьми дивитись, і копійку заробити. Старших дітей зі школи треба було вчасно забирати. Меншу з дитсадочка, а він до пів третього дня, і вже дітей порозбирали. А тут ще й карантин. І по господарству треба попоратися. Отож, офіційно я не можу влаштуватися на повний робочий день. Допомогти нікому. Батько помер двадцять два роки тому, матері два роки як не стало. Я один, немає ні братів, ні сестер.

Доки дружина була у шлюбі, жили ми на віру, а після розлучення одружились. Я хату більшу купив, металопластикові вікна поставив, воду провів. Ще треба каналізацію зробити і грубку відремонтувати. І хату на неї оформив, дурень. Думав же, житимемо, це ж для дітей. А вийшло, що вона кредитів понабиралася онлайн, «швидко гроші», інших. До тридцяти штук. Тепер мені колектори листи шлють. Вже ціла купа їх зібралася. Що я маю робити? Це ж не я їх набирав.

— Наталя випивала?

— Ні. Хіба пива у свята. Хоча вона мені і насолила, обмовляти не буду.

Я днями на роботі, вона з дітьми. Коли не подзвоню, у неї телефон зайнятий і зайнятий, і так годинами. Приходжу додому, питаю: «Чого не можу до тебе додзвонитися?» А вона: «То я з кумою розмовляла». Спершу вірив. Та не може ж такого бути щодня — міркував собі. І перевірив, подзвонив до куми. З’ясувалося, що вони кілька днів не спілкувалися. Став придивлятися до дружини, а вона телефону з рук і при мені не випускає. Кажу, так і так: «Я знаю, що ти обманюєш». Тоді і відкрилося, що вона знайомиться в інтернеті з мужиками. Пояснювала це тим, що їй бракує спілкування. Останнім часом вона в телефоні жила.

Був я на роботі, люди кажуть: «Ти тут вкапуєш, а в тебе вдома вже коханець жінчин сидить», Я мерщій додому. І справді, приїхав аж з Дніпра. Соромно було від людей. Дружина стала брехати, що це хрещений Артема, потім, що друг. Та я швидко розібрався, хто він такий. Ганяв його, в лоба давав. Видворю, а він повертається, тільки-но я з дому. Як я його не виганяв, преться.

— Володимире, так ви б не його дубасили, а жінку по дупі лозиною свиснули.

— Е ні, на неї, скільки ми не жили, руки не підняв.
Ганяв. Лаяти лаяв, кричав, бити — ні. Діти ж все бачать. Довго я з ним боровся. Той жених у селі Доч двері на вокзалі розбив, так його поліція тягала. Та що з нього візьмеш, коли довідка є. Врешті-решт здихався його. Дружині сказав: «Я тебе прощаю. Не дурій, у нас діти, для них треба жити». Наче трохи притихла. Та почала на мене гнати, і такий, і сякий. А за що? У Артема були «зальоти». Аби хлопець по дурній стежці не пішов, я йому розказував, як треба жити. А вона верещала: «Не вказуй моєму сину. Ти йому ніхто». Як же ніхто, як мене батьком вважає. Матері вже стільки немає, а він до нас приїздить.

— А бабуся по матері навідує дітей?

— Вона живе у Кобижчі. За цей час, як жінка втекла, ні разу не була. У неї голова паморочиться у дорозі. Боїться впасти. Я до неї раз у півроку їжджу. Вона консервації, того-сього дає.

Жили та й жили. Одного разу дружина зникла. Пішла у блуд. А у мене якраз пневмонія приключилася. Я в лікарню, а дітей куди? Забрав з собою, їх теж там поклали. Діти є діти. Бігають, веселяться.

— В лікарні з розумінням поставилися до вашої ситуації?

— Ага, деякі під ніс бурчали: «Понаплоджували...» Я виріс один, знаю як це, коли ти лишаєшся сам. Хотілося, аби мої діти були не самотні.

Кидає не вперше

Десь віялася до двох місяців, потім вернулася. Мені б ще тоді треба було її на х... послати. Заради дітей нагнув голову, живемо далі. Не минуло і півроку, знову злиняла. Я тоді підтаксовував. Приїхав десь о другій ночі, приліг. Чув, що вона виходила, думав, на двір. Прокинувся — нема. Нема день і два. Дзвоню, трубки не бере. Я в поліцію на розшук подав. А вони мені: «Ти перший підозрюваний, може, її в живих немає». Кажу: «Не вбивав я її. Діти її востаннє бачили, а не я». Тричі мені доводилося на розшук подавати. Аби не служба у справах дітей, невідомо, чи її хто б шукав. Знайшли, вона розписку поліції якусь написала. А вона ж як зникла, ще й карту з дитячими грошима прихопила. На ній було більше двадцяти тисяч гривень. Ми ремонт планували продовжити. Я в банк, попросив виписки. Виявляється, вона за три дні п'ятнадцять тисяч зняла в Першотравенську Дніпропетровської області. І кинувся карту блокувати. А вона ж хитра, заздалегідь тихцем ще одну карту зробила, і туди гроші перекинула. Через місяць після зникнення Діані на день народження надіслала посилку: ковдру, ящик печива і картку, а на ній 6 тисяч 700 гривень. А після того, скільки у дітей було днів народження — нічого.

Поїхав а її шукати на Дніпропетровщину своєю машиною. Вона дзвонила з іншого номера. Я пробив, звідки дзвінки. Казала, що вагітна. Повідомив, що їду. Як тільки заїхав у Першотравенськ, вона вимкнула телефон. Певно, сімку викинула. Так ні з чим я повернувся. Думав, думав, а потім плюнув і подав на розлучення, і на аліменти на трьох дітей, бо мій Діма на мене ж не записаний.

Нас заочно розлучили, аліменти їй присудили. Тільки нічого вона не платить. Хай я їй не треба, а діти? Мені ще її сестри казали: «Дивись, вона може втекти». Так і вийшло. Їх у сім’ї п’ятеро. Всі нормальні, а вона така вдалася (у розповіді Володимир жодного разу не назвав колишню на ім'я, все вона й вона. — Авт.).

— Володю, можливо Наталя «слаба на передок»?

— Хто її зна.

— Так ви ж і знаєте.

— Мо' й таке. Мені нині не до її слабостей. Головне діти.

— Мабуть, ви її любили, якщо стільки пробачали?

— Любив на свою голову...

— Ще молодий, жінка треба.

— Була одна синячка. Два місяці пожила, вигнав. Я на халтуру. Прошу: «Забери дітей зі школи, садочка». А вона напилася, забула. Я їй і таблетки купував аби не пила, і ременем виховував, не допомогло. Мені в першу чергу дітям матір треба, господиня в домі.

— Скільки ви отримуєте нині на дітей?

— На Юльку 1700 гривень, і до шести тисяч на всіх. Було, грошей позбавили, бо я не вказав паї, які у спадок від рідних дісталися. Трактували, що я це приховав. Тепер я їх продав.

— Як продав?

— Здав у довгострокову оренду, гроші забрав наперед. Фактично вони вже не мої.

— Як Наталя вернеться, пробачите? Приймете?

— Ні.

— А ви, діти? — звертаюся до малих.

— Ні, — хитає головою Діма.

— Не знаю, — відповідає Діана.

— І я не знаю, — додає Владик.

— А я тата люблю, — тулиться до батька Юля.

— Моє ти золотце, — притискає найменшу Івасенко. — Вона і тарілку за собою помиє, і віником хату підмете. Не те, що Діана — принцеса, — киває на старшу доньку. — Розбалував я тебе.

У будинку не безпорядок, але видно, що жіночої руки не вистачає.

— Володимире, що вам найбільше зараз потрібно?

— Дітям матір. Нам комісію проходити, до школи готуватися. Владика я возив до Чернігова на консультації і до логопеда, і до психіатра. Є затримка мовлення.

Буду роботу офіційну шукати з підходящим графіком. Маю руки і голову, зароблю. Аби всі живі і здорові були.

«Чим можемо, допоможемо»


Тетяна Полях

— Ми допомагаємо батькові встановити опіку над старшими. Він не п’є, намагається забезпечити їх, а головне, любить, — каже 52-річна Тетяна Полях, начальник Служби у справах дітей Борзнянської райдержадміністрації. — Я на посаду прийшла у вересні і дізналася всю цю історію. Провела власне розслідування. З’ясувала, родина матері у Кобижчі. Зателефонувала туди. Сім’я велика, та в кожного своє але. В того житла немає, в того ще якісь причини, ніхто не виявив бажання взяти дітей.

У нас одна така сім’я в районі. Чим можемо, допомагаємо. Одна із релігійних громад опікується родиною. З матір’ю так і не вдалося встановити зв’язок.

* * *

Місцеві вибори фактично стартували. Кожен претендент у владу хвалиться добрими справами. Так додайте собі ще плюсик у карму: Юля Івасенко мріє про книжечки, розмальовки і олівці — багато олівців. Діана про ролики. Владик і Діма про сучасні велосипеди.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №28 (1782), 9 липня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Шаповалівка, діти, Володимир Івасенко, людські долі, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:


ЦентрКомплект