«Змалечку синів та онуків до роботи привчали. Вміють і прибрати, і зварити, і подати. Дружини тільки дякують»

— Відпрацювала баба своє, — тримаючись за ходунки, виходить з хати 82-річна Ольга Ященко з Новгорода-Сіверського. Вже п’ять років як поховала чоловіка Івана. Та стареньку не полишають діти і онуки. Щовечора дізнатись про тиск телефонує старший син Володимир. У Чернігові та й по всій області Володимир Іванович — знана людина. Він — генеральний директор (так тепер називають головного лікаря) обласного психоневрологічного диспансеру.



З Києва дзвонять онуки. А ще молодший син Сергій. Він колишній військовий, живе у Самарі (Росія).

Жінка вважає, що найбільше у житті їй пощастило з чоловіком та дітьми. Упевнена, щоб виростити хороших дітей, треба їх змалечку привчати до роботи.

— Ми й самі з малих літ працювали. Мама моя у 28 років одна з нами чотирма лишилась. Батька на війні не стало. Так само і у чоловіковій родині. Тільки що їх двоє було. У шість років я вже птицю пасла, — згадує минуле Ольга Павлівна. — Як ще незаміжньою була, групу з 15 корів доїла руками. І нічого: наробимось — і у клуб. Співали, веселились. Не те, що тепер. Як і зберуться, то телевізор дивляться.

Ми родом з Ріпкинського району. Володя ще у Ріпках народився. А Сергій — уже у Новгороді.

Як Вовка народився, то місяць — і на роботу. А малого — у ясла. Це тепер держава дур придумала: до трьох років гуляють, а хто й до шести. Вважаю, треба, щоб люди працювали. Чи, може, то таке у нас виховання.

Свого часу Ольга Ященко працювала завідуючою новгород-сіверського універмагу, а також завідуючою галантерейного відділу.

— Як Володимир Іванович вирішив медиком стати? Хто порадив?

— Сам собі добував. Ми з батьком не мішалися. Після дев’ятого класу вступив до Новгород-Сіверського медичного училища. Закінчив з відзнакою.

— З дитинства проявляв хист до медицини?

— Я б і за мільйон до покійника не підійшла. А Вовка як похорон, то піде і буде дивитися. Нічого не боявся, — розповідає жінка. — А після училища поїхав до Ленінграда. Збирався спочатку у морське. Та я відмовляла. Дивись, туди братимуть багатих, не старців. А тебе — у підводники. Досить, що батько більше чотирьох років у підводниках пробув.

Поїхав сам. У нас з чоловіком можливості не було супроводжувати. Нема й нема ні Вовки, ні звістки від нього. Уже не знала, що й думати. Якось приходжу додому, а під порогом записка. У мене серце стало: нема вже мого сина. Розгортаю. Аж там від нього звістка: вступив у медичне, стипендія і гуртожиток є.

Там уже на третьому курсі і женився.

— Не відмовляли, що так рано?

— Нам все одно. Хочете — женіться. Ні — то й ні. Більше сваха наполягала.

Після закінчення їх з дружиною Людмилою у Воронеж направили. Квартиру дали. Влаштовуватись на роботу треба. А тут малий з’явився. Син дзвонить: поглядиш онука? Чого й ні. Забрала до себе хлопчика. До року у нас жив.

І на роботу ходила, і з онуком справлялась. Чоловік допомагав. І мама приїздила. Усі гуртом гляділи.

Потім уже син з родиною у Горлівку переїхали, звідки невістка родом. І малого забрали. Та на канікулах обидва онуки завжди у нас. Зараз вони у Києві. Жонаті.

— Як виховати хороших дітей?

— Ми змалечку синів, і онуків до роботи привчали. Вони уміли й у хаті підмести, і їсти наварити, і чоловічу роботу знали. Дружини тепер тільки дякують за таких хлопців.

А ще дуже суворо було, Щоб нічого, чужого у двір не несли. Якось у меншого онука знайшла під подушкою шматок кольорового дроту. Мабуть, хотів на велосипед намотати. Розповів, що купив у товариша. І поцікавився, звідки ж я про все дізналась. А я йому: по очах читаю. То малий весь час допитувався: як довго я ще по очах читатиму.

— Сварили синів, щоб слухались?

— Ні, ми по-доброму. Вони звикали змалечку і трудились. Ми й з чоловіком ніколи не сварились. Він на мене і «брешеш» за все життя не сказав.

І діти, і онуки до сих пір тільки на ви називають. І тепер не п’ють, не курять.

Вовка і зараз приїде — одразу за роботу. Вистачає її.

— Часто приїздить до вас?

— На цьому тижні був. А так коли як прийдеться. Раніше у Новгороді-Сіверському відділення було. То частіше бував. Приїде у відрядження, справи поробить — і до мене.

«Ніколи й рубля не вигравала, а тут перший приз»

А доки чекає на дзвінки від своїх хлопців, жінка любить читати: і книжки, і газети. І найбільше — «Вісник Ч». Навіть окремий ритуал є. Щоп’ятниці раненько з ходунками вирушає до поштової скриньки. Після поверненні вмощується на стільці за столом біля вікна. І вже доки не перечитає останню букву останньої сторінки — газети не відкладає.

Цього ж півріччя вирішила ще й взяти участь в акції «Смикни удачу за хвіст!» І стала переможницею тижня, вигравши перший приз від улюбленої газети.

Листа до редакції від імені Ольги Павлівни відправляла поштарка Валентина Чехоня. Каже, це вже не перший виграш на її дільниці.

— І в обласних, і в районному виданнях люди виграють. Та сама я ніколи не грала.


Валентина Чехоня, поштарка з Новгорода-Сіверського зі щасливою рукою

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №23 (1777), 4 червня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: