13-річна Аня збунтувалася проти опікунів
У Семенівці Менського району НП. З прийомної родини втекла дитина. Прийомні батьки — Максим та Ольга Куник. Отець Максим — настоятель храму в Семенівці (Московський патріархат). 13-річна Аня після удару ремнем вийшла з двору, зупинила попутну машину і поїхала до рідного батька в Садове. Водій зателефонував у службу в справах дітей. Назавтра з родини вилучили всіх трьох прийомних дітей: Аню, 9-річного Андрія і 15-річну Діану. При огляді у Андрійка знайшли сліди від побиття ременем. Діти більше двох тижнів в районній лікарні. Батюшка з матушкою регулярно привозять передачі в надії їх повернути. Доля дітей вирішуватиметься на виконкомі Менської міськради.
Ольга Куник з прийомними дітьми Андрієм та Анею. Фото з сімейного архіву
«Кажу: їдь. Все одно завтра заберуть»
Після конфлікту Аня втекла в Садове (бувша Чапаєвка). На першому поверсі двоповерхового будинку живе її рідний батько Олексій Кугук.
— Аня приїхала і заявила: «З тобою жити буду», — говоримо під дверима квартири Олексія. Злегка несе перегаром. — Була обурена, зла на них, плакала. Сестрі телефонувала. Казала, що не поїде більше до батюшки. А я кажу, не зможеш ти тут жити: завтра приїдуть і поліція, і соціалка, заберуть все одно.
Сказала, батюшка побив. На обличчі чотири чи п’ять п’ятен. Свіжі. Не синяки, а наче ото як діти по кущам бігають і об гілки зачепляться. Може, й сама де подряпалась. Коліно показувала, там слід, як від падіння. Казала, хлопчика взагалі так побили, що не встав. А вона, каже, встала і пішла, метрів 100 пройшла, ця дєвочка з батьком їде. Руку підняла, коли взнала, що їдуть на Мену, попросила підвезти.
— Через що скандал?
— Здається, через уроки це сталося. Казала: батюшка розійшовся, бо ми погано учимся.
«А якби не було машини, так би й йшла»? — питаю. «Ішла б». Кілометрів 50 відстань.
Взагалі-то я будівельник. А по селу хто що попросить, допомагаю, різну роботу роблю.
— Як Аня в притулку опинилася?
— Мамка її, Люба, шкоду робила. Пила багато. Від мене Аню забрала і жила в Дягові. Померла минулої осені. Люба й на суд приходила п’яна, з примаком своїм. Я хотів дочку собі, але сказали, що нема належних умов для проживання і постійної роботи. Дочок у мене троє, — каже чоловік. — Люба друга жінка. Старша наша дочка Настя в Мені живе. 19 років, замужем, і дитина є. З Любою ми не розводилися. Але в 2014-ому році вона пішла. То з одним чоловіком, то з другим. Аню в притулок з Дягови забрали. Там її тітка і бабуся. У центр реабілітації в Чернігів сказали, щоб я відвіз.
Олексій Кугук
— А чого дочка не в Дягову, а до вас побігла?
— Її питати треба. Запитав, чи їсти хоче, якраз собі наварив, сказала що ні. Ми сходили в стару хату, Аня там фотографії шкільні взяла. Один альбом вона брала з собою, дак, каже, батюшка заховав. Нічого більше мені не розповідала. На вулиці погуляти захотіла, з сусідами і бувшими однокласниками. Гуляли поки не стемніло, я сидів, дивився. Тоді Настя приїхала машиною з чоловіком. І внучку, племінницю Аніну, привезли. З нею постояли, поговорили, поплакали.
Машина батюшки приїхала, вже темно було. Аня каже: «Це за мною. Не відкривай, я не поїду». Я їх у хату й не пускав. Попросили покликати Аню, щоб поговорити. Я попитав: «Будеш говорити?». Вийшла, стоїть. Коли говорили, плакали всі: і батюшка, і матушка, і Анюта. Потім обнімалися, цілувалися. Тоді батюшка з матушкою ще й на коліна встали. Хвилин 15-20, не менше, на колінах стояли. «Ой, пробачте», — звертаються. «Не в мене, - кажу, - пробачення просіть, а в дитини. Її ж побили». Просили повернутися. Домовилися, що не буде більше такого. Аня поплакала, обняла матушку, тоді каже: «Папко, я поїду?» Ну, їдь. Я ж позбавлений
батьківських прав. Через суд тоді обох позбавили. У лікарню до Ані ще не їздив, — зізнається Олексій Кугук. Зараз карантин.
— А ви Аню били раніше?
— Наче ні, — намагається пригадати батько. — Аня менша, її жаліли. Старшу хіба що долонею по жопі. Ременем дітей бити ненормально.
Мені ще на суді сказали: як 14 років Ані буде, вона зможе сама вирішувати, з ким їй жити. Це через рік. Як схоче жити з батьком, приїде до мене, і ніхто її не забере.
— А потягнете?
— Чого ж ні? Найдемо, що їсти й що одіть. Матері сестра казала, допоможе. Правда за нею самою вже ухід треба.
«Братик дуже хоче повернутись до мами з папою»
Діана, прийомна сестра
Аня Кугук з Діаною і Андрійком в палаті Менської районної лікарні чекають, як вирішиться їх подальша доля. Зателефонувала Ані.
— Як почуваєшся?
— Зараз нормально.
— Куди б хотіла після лікарні?
— Приїжджали з поліції, казали, що в інтернати зараз не відправляють. Казали, що з лікарні нас можуть відправити до реабілітаційного центру, а звідти забрати в іншу прийомну родину.
— Часто вас били у батюшки?
— Це другий раз. Перший, коли я спілкувалась з дівчинкою, з якою мені не дозволяли спілкуватися.
— У четвер що сталося?
— У нас же дистанційне навчання під час карантину. Я сіла за уроки, зробила і не показала мамі на перевірку. Переписала в зошит. Понесла, щоб вона сфоткала і відправила, і тоді почалося. Вона побачила, що завдання виконане неправильно. Схватила мене за обличчя, почала трусити. Коли вже все пройшло, сказала, що як все повториться, буде ще сильніше. Тоді в хату зайшов папа. Руку не піднімав, але сказав: «Збирайся і йди, щоб я тебе не бачив». Я й пішла, до свого рідного батька.
— А Андрійко там до чого?
— Він сидів над англійською, вчив алфавіт. Сидів дуже довго, цілий день. Потім мама прийшла, попитала його алфавіт, сказала «Починай читати». Прийшов папа, його вибісило, що Андрій весь день сидить над тим алфавітом, і він почав його бити ременем. Але це було напередодні, в середу, восьмого квітня. І коли вони мене від папи приїхали забирати, я з ними йти не хотіла. Просто я вже так стомилася. Бувають моменти, коли вони просто бісять, що мене, що мою сестру Діану. В лікарні ми сиділи й говорили про все це. Вона мені сказала, що теж не хоче їх бачити. Але братик сильно хоче до них вернутися, він до них дуже прив’язався, любить їх. І ми їх пробачили заради нього. Коли я приїхала в цю сім’ю, ми їздили на Арбатську стрілку. В Єгипет літали. Навчання не було, все було добре. Мені сподобалося.
— А працювати вас заставляють?
— Щоб сильно, то ні.
В лікарні дуже скучно. На вулицю не випускають, весь час сидимо всередині.
«Видно, що ремінь там походив»
— Ніяких тривожних сигналів, ні від сусідів, ні від кого не надходило — засмучена староста Семенівки (в минулому голова сільради) Світлана Пилипенко. — Працюю 19-й рік, прийомних сімей у нас не було.
Соціальні служби, представники поліції казали: видно, що ремінь там походив. Батюшка і сам признався, після того, як дітей вилучили. На службі у вербну неділю став навколішки перед людьми і сказав, що вдарив дитину. Ну там трохи не так було: спершу хлопчика побив, потім дівчинці перепало. Це було 9-го вечором, а 10-го в п’ятницю зранку дітей вилучили. Скандал виник, наскільки мені відомо, за уроки. Аня шість класів закінчила зі своїми мамою і батьком, ходила в Дягову. Ну як там вона вчилась? Знань практично нема. Вона в нас з літа минулого року.
А батюшка хотів з них відмінників. Я розумію, але в житті так не буває.
«Просили маленьких, а дали майже дорослих»
27-річний отець Максим (КУНИК) з матушкою Ольгою в Семенівці п’ятий рік. Отець Максим родом з Броварів, Ольга Генадіївна з Києва. Батюшку прислали правити в новій церкві, яку зробили громадою самі семенівці.
— Своїх діток не маємо. Ще до священства ми хотіли зробити добру справу, створити дитячий будинок сімейного типу, — почав здалеку батюшка. Зараз у великому будинку вони з матушкою Ольгою вдвох. Ольга заплакана, Максим виглядає засмученим.
— Ми менших дітей просили. Сказали, що маленьких тільки на всиновлення.
Потім Андрюшу запропонували. Він за свої сім років багато встиг натерпітися. Мама під час приступу білої гарячки ніжку йому розрізала. Типу грибок якийсь, випустить всю кров хотіла. Після цього Андрюшу з сім’ї забрали. Перший клас закінчив при реабілітаційному центрі, букв зовсім не знав. Ні читати, ні писати. Був закомплексований. Голову нахилить і не відповідає нічого. З горлом проблеми, — ночами хрипів сильно, їсти нормально не міг. Вирізали гланди, по чоловічій проблемі зробили операцію. Температура довго не спадала, 37,5-37,7. І в Чернігів, і в Київ зверталися, і в Мену, обслідували повністю. Зараз 9 років, закінчує другий клас. Вже він повноцінна людина, нормально спілкується, вчиться добре, — розказує батюшка.
— Третій по успішності в класі, — додає матушка. — На малювання в Чернігів возили. В Березне на домру, на танці ходить. Андрюша змінився, це всі помітили.
— Дівчат теж до репетиторів возили. Діана виявила бажання йти в духовне училище, що в Чернігові. Вчиться. З нею теж було складно, — зізнається батюшка.
— Аня прийшла до нас в сьомому класі, і не вміла толком ні писати, ні читати. Самі двійки. А зараз англійські тексти на 12 розказує. Ми дівчат полюбили, як своїх дочок. Все для них робили. У старшої на лиці заяча губа, ми вже домовлялися про пластичну операцію, збирали гроші.
Від дівчат ні слова правди. Наклепи, постійні крадіжки, пакість за пакістю. Це я й службам казав. Коли нам їх пропонували, хвалили: чудові діти. Всю правду не сказали. Старша в училищі про нас нехороші чутки пускає, що ми їх в псіхушку хочемо здати.
— По роботі вам допомагали?
— Ми ніколи не примушували їх до роботи. За навчання турбувалися, хотіли в люди вивести. Розумні ж дівчата, просто сильно запущені. А їм би, навпаки, краще щось робити, а не навчаться.
— Обов’язки по дому були?
— Небагато. Собачок погодувати, кроликів. Андрійко перепілкам корму підсипав. Кожному по силам. Свою кімнату прибрати.
— Коли не встигаю, просила Аню посуд помити, прибрати допомогти, — додає матушка. — Ніхто не заставляв, все по згоді. Город ми з батюшкою вдвох саджали, вони тоді вчилися. Інколи там помідорів на салат нарвати чи ще щось подібне.
— Андрюша казав, хоче стати священиком. Я в церкву ходити не примушувала: хочете йдіть, а не хочете — ні. Навпаки його з вівтаря вигонив, дитя все ж таки, заважав. Але він так хотів, що часто й пускав. Ремонт почали два роки тому — будівельників наймаємо, діти на будівництві не працюють.
«Схопив ремінь, пару раз вдарив»
— Тепер цей карантин. Без школи, всі вдома, нікуди не виходимо. Дистанційне навчання. І вони наче спеціально почали нас виводити, — у розпачі отець Максим. — І я не витримав.
— У них розклад, — пояснює Ольга, — встають, умиваються, снідають. І за навчання. Бо спочатку потрібно уроки поробити, а потім вільний час. Весь день за уроками з дітьми сиділа, — зітхає матушка. — Батюшка по стройці, по хазяйству. А вони як зговорилися, ігнорують мене. Цей нічого не хоче робити, та нічого не робить. Аня жодного слова мого не сприймала.
— Цілий день робота, робота, робота. Заходжу: у них уроки не роблені, матушка в сльозах, ніхто її не слухає, — вступає батюшка. — Ну, хотів строго, по-батьківськи, щоб дисципліна була. Сказав, щоб дружина з Анею поговорила, як що, то і ремня взяла.
— Ремня не брала. Трошки її потріпала отак: «Аню, ти мене чуєш? Вчи, я тобі що кажу». А вона... — матушка тяжко зітхає.
— За що ж Андрійкові перепало?
— Не слухався, не відповідав. Не хотів вчитися. Ігнорував нас. Такого не було, поки не було старших дівчат. А за цілий день так накипіло. Під гарячу руку попав.
В стані афекту я схопив ремінь в шафі. Пару раз вдарив. Мо’ трохи більше.
— Це спеціальний ремінь для биття у вас?
— Що ви! Це перший раз. Ми розуміємо, що неправі, каємося. Ну безглуздо ж, стільки лікувати, і бити? Це неправда. Просто не витримали. Якби били, це б і сусіди бачили, і школа. На фізкультуру ж всі разом перевдягаються. Самі стали називати нас папою і мамою. Перший Андрюша, спочатку «батюшка», «матушка», а потім «папа» і «мама». Дівчатам сказали: називайте як можете. Бо це може бути важко. А вони називають. Купили їм здоровий басейн, виставляли влітку за хатою. І вони цілими днями там плюхкалися. Зараз, бідні, сидять в одній палаті. Чекають коли їх заберуть. А ми тільки до вікна підійти можемо, їжу передати.
* * *
27 квітня отець Максим підписав згоду про розірвання договору щодо дітей.
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №18 (1772), 30 квітня 2020 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.